Політики мають кепську репутацію серед громадян України. Типовий імідж українського політика — це людина з сумнівним характером, котра не надто довго вагається в зміні своїх поглядів чи зміні фракційної належності, яка робить це за хабар чи за обіцяну майбутню посаду, котра дозволяє голосувати замість себе під час своєї відсутності в парламенті чи й сама голосує за своїх колег. Згідно з недавнім соцопитуванням, переважна більшість населення України (73%) вважають, що більшість політиків (народних депутатів) справді готові зрадити своїх виборців за гроші чи за обіцяні посади.
Насправді ж, не всі громадяни України усвідомлюють, що деякі «звички» українських народних депутатів є (чи були) також звичками народних обранців інших країн. Тут ми звернемо увагу читача на дві такі звички: практика змінювати фракцію в парламенті, а також звичка голосувати як за себе, так і за своїх колег.
Хоча на даний момент не існує багато наукових досліджень на цю тему, проте швидкий пошук в Google видасть вам достатньо фактів, коли члени парламентів по всьому світу голосують за своїх колег, які на той момент відсутні.
Наступна цитата із американського журналу Time номеру 1975-го року добре ілюструє той факт, що українські політики не є настільки вже унікальними: «Жителі штату Іллінойс останніми тижнями мали можливість споглядати виставу за участю своїх народних обранців, що були зайняті в щорічному весняному ритуалі «створи з себе останнього дурня», як доречно сказано одним із них, коли вони квапились прийняти весь список законопроектів до перерви, призначеної на 30 червня. Оскільки треба було прийняти 4 500 нормативних актів, законотворці штату змушені були засідати і вдень, і вночі. Коли атмосфера розпалювалась, медики в парламенті міряли кров’яний тиск, а двох людей навіть були змушені відправити в лікарню. В безладній ситуації парламент прийняв п’ять законів більш ніж 130 голосами, хоча тільки 30 із 176 депутатів були присутніми. Як показало голосування, законодавці бігали по залу й голосували за відсутніх колег».
В Італії голосування за інших колег називається «грати на піаніно»: це коли народні обранці натискають на кнопки у декількох місцях. Українські депутати її теж освоїли. У 2002 році в італійському Сенаті проурядова більшість таким чином проштовхнула закон про реформи в судовій системі (який підтримував Берлусконі). Тоді щонайменше дві дюжини сенаторів були спіймані на відео під час натискання кнопок для голосування замість відсутніх колег. Таким чином вони намагалися запобігти нестачі кворуму.
У Швейцарії проблема голосування за інших була вирішена інноваційно — було впроваджено другу кнопку під столом місця для голосування. Так народні депутати одною рукою повинні натиснути кнопку «так»/«ні», а іншою обов’язково мають натиснути кнопку під столом для того, щоб їхній голос зарахувався.
У деяких країнах існує цілком дозволена процедура голосування від імені відсутніх колег. Наприклад, у Новій Зеландії дозволено голосувати за дорученням. Народний депутат може передати (доручити) право свого голосу іншому народному депутату на час своєї відсутності. Письмове доручення повинне містити прізвище та ім’я парламентаря, який делегує свій голос, дату та період, на який делегується право голосу, а також зазначення прізвища парламентаря, якому делегується право голосу.
Проблему голосування від імені відсутніх народних обранців можна частково розв’язати у спосіб, який було застосовано в Канаді, де «парування голосів» є можливим. «Парування голосів» — це угода між двома парламентарями з різних політичних таборів про утримання від голосування на певні законопроекти, таким чином дозволяючи їм бути відсутніми. Їхні голоси взаємно нейтралізуються й дозволяють зберегти відносний баланс сил між двома політичними таборами (наприклад, між проурядовою коаліцією й опозицією).
Загалом, проблема голосування від імені відсутніх колег виникає в парламентах, що використовують електронні системи для голосування, або у тих, що технічно не можуть запобігти такій протизаконній дії народних обранців. В той же час, у багатьох парламентах світу голосування може проводитись у формі поділу парламентарів на групи згідно з їхніми позиціями (так, ні чи утримався). Таким чином тільки присутні народні обранці можуть проголосувати — і проголосувати тільки за себе. Наприклад, у німецькому Бундестазі парламентарі можуть голосувати проходячи через «двері голосування» (щоправда, ця форма голосування і справді дещо обтяжлива). Для кожного варіанту так/ні/утримався є окремі двері, й народні обранці голосують проходячи через відповідно обрані двері, де клерк рахує депутатів, які пройшли.
ЗМІНА ФРАКЦІЇ
Інша «погана звичка» українських політиків — це зміна партії (чи фракції). Парламентарі можуть вирішити змінити свою фракційну (партійну) приналежність з декількох причин. Перша — вони хочуть бути успішно переобраними в наступний парламент, й тому можуть віддати перевагу партії з кращими електоральними перспективами. Друга — законотворці можуть вирішити, що їхні ідеологічні вподобання серйозно відрізняються від тих, які пропагує їхня партія. Й третя — народні обранці перебігають до проурядових партій в пошуках обіцяних державних привілеїв чи дотацій або ж тому, що їм просто дали за це хабар.
Дані за 1998—2002 та за 2002—2006 роки (3-тє та 4-те скликання Верховної Ради відповідно) свідчать про те, що майже 60% депутатів принаймні один раз змінювали свою фракційну належність. Тобто, троє з кожних п’яти народних депутатів перебігали в іншу фракцію. Були випадки, коли деякі народні обранці за одне скликання змінювали до 10 фракцій.
У Сполучених Штатах зміна партії трапляється також — якщо перевірити у Вікіпедії ключові слова «зміна партії», ви отримаєте довгий перелік перебіжчиків, включаючи демократів, які стали республіканцями, і навпаки. Протягом 163-річного періоду 38 сенаторів і 160 конгресменів змінили свою партійну належність. У Європарламенті, наприклад, 13% законотворців були перебіжчиками протягом 1989— 1994 років.
У парламенті Бразилії в середньому одна третина депутатів змінює партію протягом чотирирічного періоду. Деякі з них роблять це до семи разів. Майже одна четверта членів сенату Італії змінили свою партійну належність принаймні один раз протягом 1996— 2001 років. В російській Державній думі протягом 1993— 1995 років 31% депутатського корпусу були партійними перебіжчиками. Інший приклад — два з кожних п’яти членів Чеського парламенту перейшли до іншої партії протягом 1992—1996 років.
Парламентарі будуть змінювати партійну належність до тих пір, поки ціна за такий вчинок не буде перебільшувати отриманих вигод. Ціна перебігання між партіями може бути встановлена законами чи накладена неформальними інституціями. Наприклад, деякі країни вирішили проблему зміни партії за допомогою впровадження інституту імперативного мандата. Згідно з цією системою, мандат в парламенті належить саме партії, а не людині, яка пройшла в парламент за квотою цієї партії. Таким чином, будь-який партійний перебіжчик може бути позбавлений депутатського мандата. Така практика застосовується в Росії, Кубі, Китаї, Північній Кореї, В’єтнамі, Індії, Південній Африканській Республіці, Нігерії та Вануату. На противагу цьому, в деяких європейських країнах, примiром у Бельгії, Німеччинi, Італії, Фінляндії і Франції, вважають, що імперативний мандат обмежує вибір народних обранців, тому цю систему заборонено в національних Конституціях цих країн. Партійні перебіжчики можуть також бути покараними самими ж виборцями. Якщо виборці активні у проведенні моніторингу діяльності їхніх обранців, партійні перебіжчики можуть втратити свою репутацію й підтримку на наступних парламентських виборах. Наприклад, вчені довели цікавий факт, що в Чехії й Польщі протягом 1990—1997 років переобрання парламентарів було набагато успішнішим у разі, коли вони не зраджували свої партії. Також було доведено, що зміна партії виявлялася досить згубною для майбутніх кандидатів.
З вище приведених аргументів та фактів видно, що проблеми української політики не є унікальними — схожі проблеми є чи були деінде у світі. З іншого боку, видно, що правильний набір інституцій та правил й уважне суспільство, що карає винних за «погану» поведінку, повинні пройти довгий шлях, щоб примусити парламентарів поводитися «добре».
Погляди, викладені в статті, є поглядами авторів, а не інституцій, які вони представляють.
