У №100 «Дня» (від 7.06.2008) з’явилася доволі сумбурна стаття Володимира Стуса та Ірини Константинової «Україна як альтернативний шлях руського розвитку» , патетична концепція якої відразу спонукала редакцію газети розпочати дискусії щодо порушених проблем. Стаття справді «оригінальна», за визначенням редакції, і не стільки своєю проблематикою (крізь яку явно проглядають малоросійсько- креольські вуха певної групи сучасних публіцистів і політологів приховано проросійської орієнтації), а більше своєю логікою, схильною до деякої абсурдності.
Головні тези статті такі:
1) українізація в Україні остаточно провалилася;
2) Україну треба назвати Руссю, а українську культуру — «руською», паралельно розширивши їхні параметри (правда, не уточнюється за рахунок чого);
3) Україні треба утриматися від прозахідної орієнтації, тобто інтеграції до ЄС і НАТО, і знайти свій — «руський» — шлях.
Мусимо зізнатися, що десь, колись, трохи у змінених конотаціях, ми вже чули про так розставлені акценти. Звучали вони ще й до «славної» бiльшовицької революції 1917 р., коли Україну не дуже-то й визнавали за окрему країну і націю, хіба що так: «Юго-Западный край» або «юго-западные губернии». Це все та ж стара мелодія: боротьба за Україну без українців, яка й давала підстави різним урядам Російської імперії (від ліберальних до тоталітарних) обґрунтовувати потребу боротьби з «українським сепаратизмом» шляхом тотального терору чи геноциду, а все українське проголошувати поза законом, як «вороже», «зрадницьке».
Отже, перша теза-проблема: чи справді провалилася «добровільно примусова», як пишуть В. Стус та І. Константинова, українізація України? Відповідь на це питання є радше негативною, аніж позитивною. Адже після системного державного терору і голодомору-геноциду в жахливу сталінську добу, після тотальної совєтизації (читай — русифікації) усіх сфер життя, після колосальних заборон, вбивств, утисків протягом десятиліть української інтелігенції та української культурної спадщини нація в більшості не тільки зберегла мову, культурно-мистецькі традиції, ментально-духовні коди, а й виявила спромогу до нового державобудування, до моральної гармонії в суспільстві і започаткувала широкомасштабні процеси національно відродження. В сьогоднішній Україні відновлюється суцільна мережа україномовних шкіл, успішно розвивається книговидавництво, яке з кожним роком охоплює все нові й нові кола зденаціоналізованого соціуму, функціонують якісні українські медії, які забезпечують ефективний інформаційно-інтелектуальний розвиток країни, у вільних умовах хоч і затиснуті російськомовним морем, органічно розвиваються українські кіно, театр, мистецтва, крок за кроком здобуваючи собі міцніші позиції. І головне, на всіх стратегічних «референдумах» (від соціологічних опитувань до «Помаранчевої революції» і державних виборів) понад 50 відсотків українців постійно підтверджують в гуманітарному вимірі, що вони почувають себе однією нацією, що вони прагнуть жити в демократичній українській державі і що вони зорієнтовані на традиційні українські культурні ідеали та цінності. У чому бачать пп. Стус і Константинова провал українізації, яку фактично на державному рівні ніхто й не проводив? Хіба що в тому, що й досі мешканці більшості великих міст України і , головне, Києва, та мешканці середніх міст Сходу і Півдня України, де русифікація часом проходила у шовіністично-канібальних формах і методах, й досі залишаються культурно «русоцентричними». Але це явище має своє пояснення: українське суспільство, вражене тяжким комплексом малоросійства і неповноцінності (тобто воно в ширших масштабах не оформлене в єдину націю, не пройняте оптимістичною національною ідеологією і роздвоєне між своїм і чужим, з надуманим відчуттям своєї другосортності), великою мірою перебуває в полоні потужної російської імперської культури (особливістю якої є надзвичайна «влізливість» і протеїчність, набуті за часи багатосотлітньої державницької політики асиміляції інших народів, власне, за допомогою культури), тому його інтелігенція і середній клас, чиновництво залишаються під впливом російської мови; в Україні проживає кілька мільйонів росіян (переважно у великих і середніх містах) , які є «органічними» провідниками всього російського — мови, культури, ментальних стереотипів, серед яких, звісно, чи не перше місце займає стереотип насміхання з усього українського (це ще у XVIII столітті запрограмувала Імперія). Тобто російськомовна і російськокультурна частина українського соціуму є сьогодні об’єктивним фактором, впливовість якого можна зменшити лише поступово, шляхом реінтеграції цього стратуму в параметри україноцентричного мислення. І такий процес, всупереч сподіванням В. Стуса та І. Константинової, йде.
Друга теза: перетворення України в міфічний центр «руського світу». По-перше, нововідкриття наших авторів є дещо застарілим, власне, ніяким. В українській культурній свідомості ніколи не занепадало відчуття, розуміння і переживання Русі й руськості, але в тому значенні, що Україна і українська культура є їхнім органічним продовженням. Змінилися лише ідентифікаційні назви країни і народу, зумовлені імперським тиском в Росії, яка в XVIII столітті привласнила собі давній український етнонім, тому й виникла закономірна потреба ніби дистанціюватися від «спорідненого» брата-загарбника, і це здійснив Т. Шевченко, утвердивши естетичною і вольовою силою свого слова назву «Україна».
Вносячи елементарну плутанину в тему етнічного самоозначення українців, В. Стус та І. Константинова, очевидно, розраховують на крайню неосвіченість читачів «Дня» (якими ті все-таки не є). Тож пояснимо на рівні підручникової інформації. Слово «Україна» функціонувало в українському мово-просторі завжди (вперше письмово зафіксоване в XII столітті), але мало територіальне, а не етнічне значення. Самоідентифікаційними етнонімами аж до XVIII століття були для українців «рус», «русич», «русин». Галичани й буковинці називали себе «русинами» до XX століття, на Закарпатті так себе самоідентифікують дотепер. До слова, на цьому вельми спекулюють численні російські публіцисти, які пишуть про багатомільйонні маси «росіян» у Карпатах і за Карпатами. Наприкінці XVIII століття, коли Російська імперія міцно інкорпорувала більшість українських земель, включаючи Поділля, Полісся і Волинь, органічно, в гущі українських мешканців виникла потреба відрізнити від росіян, якi почали називати себе за «височайшим приказом его Величества Петра I» «русскими». Протягом XIX століття українські письменники і вчені поступово зробили етнонім «українець» звичним і логічним, оскільки він як територіальне самоозначення жив в українському мово-просторі, вони лише надали йому етно-політичної й духовно-культурної глибини.
До речі, щодо систематичних спекуляцій навколо семантики слова «Україна», яка в численних, навіть дуже академічних, російських публікаціях виводиться від слова «окраїна». Це знову плутанина з причини елементарного невігластва: слово прирівнюється до іншого слова тільки за зовнішньою, звуковою подібністю, а не за глибшою, історичною семантикою. Слово «Україна» походить від прадавнього слов’янського кореня «край» у значенні «украяна земля, відділений від решти простору певний терен». У такому значенні слова «край», «крайна» збереглися до сьогодні в кількох слов’янських мовах. Особливо активно вони функціонують у сербській, хорватській і словенській мовах (до слова, мовах, які, за спостереженнями багатьох філологів-класиків, є глибинно спорідненими з українською через причини етногенезу), де якусь суверенну територію прийнято називати «крайною» (наприклад, «Сербська крайна» у Боснії і Герцеговині).
Зі статті В. Стуса та І. Константинової так і не зрозуміло, що саме і за якими критеріями ми б мали називати «руським» (це щось і не українське, і не російське — типово малоросійська химера втечі від себе), зрозуміло тільки, що ми не маємо залишатися українцями, бо в такий спосіб ми нібито розбуджуємо україно-російське протистояння, залишаємося фактором антиросійства. Логіка не тільки фантастична, а й абсурдна: начитавшись російських книжок з етнології та історії, в яких України й українців або немає цілком, або вони існують тільки в якості Гоголевого дрібного чорта, якого нагально треба висікти, як це не раз робив Вакула «У вечорах на хуторі біля Диканьки», наші автори, очевидно, заплуталися цілковито. А, може, перейнялися ідеями цих книжок занадто: принаймні, у підтексті їхньої статті чітко прочитується, що українцям слід все робити так, щоб не дратувати Росію, і максимально відкритися, бути сприйнятливими до російського світу і культури. От тоді-то й стане Україна Руссю!
І третя теза В. Стуса — І. Константинової про свій, незахідний політичний шлях України, на яку вже дав блискучу заперечну відповідь у тому ж номері «Дня» директор Центру миру, конверсії, зовнішньої політики України Олександр Сушко. Ми лише уточнимо, що все, що пропонують Україні пп. Стус та Константинова — відмова від значущої геополітичної ролі, тиха провінціалізація країни, відмова від сильної армії, не наслідування прикладу середньоєвропейських держав, що вступили до НАТО та ЄС та ін. — діятиме на послаблення нашої держави в усіх аспектах. Це радше не «руський» шлях, а шлях у нікуди. Зрештою, це шлях кожного малоросійства в кожен історичний період, чи то в «гетьмансько-скоропадський», чи в «радянсько-скрипниківський».
Впадає в око інше: наскільки великою є переконаність «людей російської культури» в тому, що «українського чорта» можна дурити завжди і безсовісно, от тільки, щоб візерунки були химернішими і пишнішими, як у Гоголевого «богомаза» Вакули, що за черевичками для своєї коханої їздив аж до самої імперської столиці, до самої Катерини Великої...
