Хоч українська помаранчева революція ще раз продемонструвала силу народу, який вийшов на вулиці, проте два аспекти продовжують непокоїти багатьох оглядачів: відчуття того, що існує «дві України», і пакт, укладений між старим режимом і очолюваними Віктором Ющенком демократичними силами, згідно з яким буде реалізовано обмеження конституційних владних повноважень президента. Але як порівняльна теорія демократії, так і історичний досвід наводять на думку про те, що ці чинники, можливо, не такі неприємні, як це здається.
Можна з певністю сказати, що через різноманітність форм правління, використовуваних впродовж століть Росією, Польщею, Литвою й Австро-Угорщиною, за час їхнього володіння тими територіями, які зараз входять до складу України, її дуже складно навіть подумки назвати класичною «національною державою» з однією домінуючою культурою. Наприклад, розгляньмо стійкі позиції російської мови та вплив православної церкви, керованої московським патріархатом у Донецьку, який належить до східної України, і стійкі позиції української мови та вплив української греко-католицької церкви у Львові, розташованому на заході країни.
Водночас Іспанія, Бельгія та Швейцарія є консолідованими демократіями, які не відповідають класичній моделі національної держави. Справді, спільне існування окремих націй, що доповнюють одна одну, є нормою для всіх цих чотирьох країн.
Такі утворення, до складу яких входить багато самобутніх культур, виникли тому, що демократична держава забезпечила «дах» у вигляді рівних прав для всіх своїх громадян незалежно від їхнього віросповідання, мови або культури. Це допомогло розвинути сильне почуття самобутності та створення політичної спільності в межах усієї країни. Ці країни, що вирізняються істинним «плюралізмом», не є класичними «національними державами», а швидше тим, що я називаю демократичними «державними націями».
Під час нещодавніх президентських виборів багато хто вважав, що буде неможливо примирити «дві України». Однак ця поляризація не була постійним чинником в історії незалежної України. Навпаки, Україна набагато більше підпадає під визначення «державної нації», ніж багато хто вважає. Понад те, перспективи для виникнення консолідованої демократії посилюються тим, що її політичні еліти та більшість пересічних українців всіляко заперечували ідею про те, що вони є класичною «національною державою».
Справді, понад 80% жителів зросійщених східних областей України проголосували за незалежність країни у 1991, а президентські та парламентські вибори 1999 року не розкололи країну так, як це сталося на президентських виборах 2004 року. Опитування, проведені 2001 року у двох, імовірно найбільш поляризованих містах, Донецьку та Львові, показали схожість поглядів щодо схвалення незалежності України; повідомлялося, що лише 1% опитаних у Львові та 5% в Донецьку висловлювали думку про те, що Україні, можливо, краще бути розділеною на дві або більше держави.
Як і в інших «державних націях», опитування в Україні вказують на те, що використання загальновизнаної символіки допомогло побудувати елементи єдиної самобутності. Як етнічні росіяни, так і етнічні українці здебільшого розглядають феодальну державу, що існувала у Х столітті, відому як Київська Русь, як дуже сприятливий грунт для цього. Понад те, більшість груп розглядають Богдана Хмельницького, відомого козацького отамана, який жив у XVII столітті, як популярнішу історичну постать, і більшість лають Сталіна за голод, викликаний діями його прибічників, котрі здійснювали примусову колективізацію сільського господарства у 30-і роки минулого століття (в той час як більшість етнічних росіян у Росії розглядають особу Сталіна як історичного спасителя держави у Другій світовій війні).
Це ставлення до української символіки й державності, яке поділяють усі, сприяло значною мірою усвідомленню того, що незалежність неможливо зберегти за допомогою нав’язування моделі класичної національної держави, держави типу «тільки для українців». Таким чином, оголошення державної незалежності 13 років тому було здійснено від імені «народу України»; прийняти її громадянство було запропоновано всім, хто був народжений на території України, незалежно від їхньої національної належності.
Мене запросили як радника брати участь у роботі двох конституційних зборів, що відбулися в Києві у 90-х рр. Під час дискусій у мене склалося враження того, що як українці, так і росіяни України гостро усвідомлюють необхідність недопущення етнічних конфліктів. Насправді неофіційний альянс, створений з метою утворення держави, був укладений між ключовими фігурами націоналістів, які були в опозиції до комунізму, та комуністами, які стояли на позиції суверенітету, — переважно етнічними росіянами.
Відчуття існування «двох Україн», що виникло на президентських виборах 2004 року, частково викликане обвинуваченням у тому, що Ющенко усуне конституційні гарантії для етнічних росіян, які полягають у тому, що вони можуть використовувати російську як свою основну мову для навчання в школах. Але під час своєї передвиборної кампанії Ющенко запевнив російськомовних у тому, що він збереже всі їхні права в цій царині.
І, нарешті, багато з того, що описувалося як «сепаратизм» на сході, насправді є регіоналізмом. Більшою мірою визнана законом децентралізація України, особливо в Криму, була б логічно правильнішою та компенсувала б недоліки політики створення «державної нації».
Іншою основною проблемою, що виникла під час помаранчевої революції, стала проблема, пов’язана з президентськими повноваженнями. Багато прихильників Ющенка невдоволені тим, що в обмін на згоду уряду на встановлення справедливіших правил проведення виборів Ющенко погодився передати деякі президентські повноваження парламенту. Але попри те, що ці угоди спрямовані на забезпечення своєкорисливих намірів президента Леоніда Кучми, цей історичний факт у довгостроковій перспективі може позитивним чином вплинути на українську демократію та її перспективи у плані приєднання до Євросоюзу.
Українська Конституція 1996 року прийняла модель правління, близьку до існуючої у Франції напівпрезидентської республіки, створеної Шарлем де Голлем за часів П’ятої республіки: безпосередньо обираний президент зі значними виконавчими повноваженнями та підзвітний парламенту прем’єр- міністр. Ця система працює найкраще, коли президент і прем’єр- міністр належать до однієї й тієї ж політичної партії або коаліції.
Однак, як це зараз відбувається в Росії, де править президент Володимир Путін, Кучма значно збільшив президентські повноваження. Насправді жодна демократична країна у світі не може допустити існування такої безконтрольної президентської влади.
Пильний погляд на вісім виниклих після розвалу комунізму країн, яких щойно прийняли до Євросоюзу, може дати багато повчального. Чотири з них — Угорщина, Чеська республіка, Естонія й Латвія є президентськими республіками. Решта — Словенія, Польща, Литва та Словаччина — прямо обрали президентів, однак жодну з них конституційно й політично не можна порівняти з Україною часів Кучми. Як і Португалія у 1980-х рр., вони встановили у себе напівпрезидентську систему правління, яка дозволяє обмежити президентську владу та збільшити владу парламенту, і ці форми правління точніше можна описати як «парламентизовані напівпрезидентські системи».
Це та модель, якої Україна, можливо, прагне, сама того не усвідомлюючи. І якщо це так, то президентське правління, найімовірніше, перестане бути джерелом етнічної поляризації, і таким чином станеться посилення загальнодержавної самобутності, чого чимдалі більше прагнуть громадяни — як українці, так і росіяни.
Альфред Степан, професор державного управління в Колумбійському університеті (США).
