Вони, звісно, саме вони несуть у собі дуже важливу інформацію. Неначе всесвітній розум проставляє розпізнавальні знаки, мітки, показуючи нам характерні симптоми майбутніх трагедій.
Коли потонув човен «Курськ», я запам’ятала всього одну фразу, сказану жінці — родичці одного із загиблих моряків. Її вимовив якийсь військовий адміністратор. Та й суть цієї фрази нічого особливого у собі нібито й не несла, — «Ми не повинні і не можемо кожній куховарці пояснювати, що відбувається на воєнних об’єктах під час військових навчань». Жодної крамоли, нічого нелогічного, все досить прозаїчне та зрозуміле. Але я готова посперечатися з ким завгодно, що саме ця фраза і є тією міткою майбутніх трагедій. У ній безпомилково проставлено акценти і позначено пріоритети, що формують мотивацію в поведінці різних людей, від яких залежить життя багатьох з нас. Вона відображає суть відносин між владою та суспільством, характерних майже для всіх держав колишнього СРСР, фіксуючи свого роду кордон та встановлюючи дистанцію, що розділяє громадян країни на ЛЮДЕЙ та на простих людей.
При цьому ЛЮДИ володіють статусом шанованих членів суспільства. Вони і чесні, і порядні, і працелюбні, і висококваліфіковані у питаннях управління простими людьми. Їм доручено владу, інформацію, відповідні права та повноваження. Та й завдання вони виконують у державі виключно значні. А головною метою життя цих ЛЮДЕЙ є велич держави у всіх її формах та виявах. Тоді як прості громадяни, випивши пивка, претендують на щось на зразок «ти мене поважаєш?», ЛЮДИ з трибуни, абсолютно на тверезу голову мовлять: «Ми їм доведемо, ми їм покажемо велику країну». Ось і доводять, і показують. То влучним попаданням навчальних ракет у під’їзди житлових будинків, то «голіручним» порятунком потопаючих, то цілковитою нездатністю професійно виконати свої посадові обов’язки.
Проте це не заважає їм постійно презентувати себе з позитивної сторони, тому що всі сторони життя ЛЮДЕЙ завжди позитивні. У ньому взагалі немає місця негативу. І пияцтво там не пияцтво, і брехня — усього тільки деяка інтерпретація істини, і порядність гарантована посадою. Як інакше можна оцінити останнє висловлювання міністра внутрішніх справ України? Він ніколи раніше не знайомив громадськість з тим, скільки увіковічених у назвах вулиць, станцій метро, у пам’ятниках та газетних публікаціях ЛЮДЕЙ померли від любові до «зеленого змія». А ось померлих через це журналістів знає поіменно, і вважає своїм обов’язком продемонструвати свою обізнаність усьому світу, коли ознайомився зі списком простих громадян, чиї імена планували увіковічити пам’ятною дошкою на одній із вулиць столиці. Така вибірковість у інформуванні та оцінках не дивує. До неї звикли. Тільки ось що цікаво. Що б там не розповідали громадянам, вони, як правило, абсолютно точно формують свою точку зору, спираючись на внутрішнє інтуїтивне знання життя. Тому дистанція між суспільством та владою не меншає. Вона зростає відповідно до того, як збільшується інтенсивність потоку інтерпретованої правди, що ллється з вуст шановних ЛЮДЕЙ.
Що б не сталося — вони упевнено, не червоніючи, презентують нам «істину», не навантажуючи себе сумнівами та роздумами про те, як це сприймається у суспільстві та які наслідки тягне за собою. А в результаті прірва нерозуміння росте, і подолати її стає все важче. І скільки б зусиль не докладали бійці державного фронту для формування свого позитивного іміджу, результати будуть нульовими. І тільки відсутність брехні в офіційному інформаційному потоці може змінити ситуацію.
Жертвами брехні стають не тільки громадяни, ЗМІ, але й перші особи держави також. А ті ЛЮДИ, які інформацію інтерпретують, фільтрують, вибудовують у ранг пріоритетів ще до того, як вона надходить по начальству або у соціум, стаючи заложниками своїх думок, висновків та прогнозів, часто суб’єктивних і далеких від істини, роблять все, що можуть, щоб обмежити розповсюдження будь-якої «небезпечної» на їх погляд інформації взагалі.
Тому для широкого суспільного обговорення немає інформації про те, як саме і з яких джерел поповнюється бюджет держави, куди йдуть бюджетні кошти, кому надаються державні кредити, скільки товарів та послуг було реалізовано на внутрішньому ринку, кому і в які терміни держава повертає ПДВ і т.д., і т.п. Отримати її можна, але з величезними витратами сил та часу. Іноді отримуєш її тоді, коли вона вже застаріла та жодної цінності не представляє.
Сьогодні у центрі уваги суспільства нова трагедія. Журналісти та експерти припускають, що українською ракетою було збито пасажирський літак. Впливові ЛЮДИ багатозначно поглядають у бік свого побратима — міністра оборони та рахують дні до його можливої відставки. А громадяни не визначилися у своєму ставленні до того, що відбувається. Одні вірять, інші сумніваються. Президент, ознайомившись з інформацією, сказав, що не ми перші й ми не останні і що погодиться з висновками комісії, міністр оборони пообіцяв знайти ракету, а баба Таня у під’їзді констатувала, що тепер ракету запустять наново та знайдуть її таки не розірваною. Розмови, думки, сльози. Від слів Президента здригнулися родичі загиблих, від заяв міністра вибухнули обуренням найбільш імпульсивні депутати, а громадяни пожаліли і невдачливого Кузьмука, і тих, хто тужить за родичами. Знову військові навчання і знову трагедія? Навіть якщо з’ясується, що наша армія тут ні при чому, це нічого не змінить у головах людей, які переконані, що убогий народ не може мати добре споряджену та боєздатну армію. Звідки ж їй взятися, коли немає грошей на пальне для літаків, щоб навчитися на них літати. Що таке у руках такої армії подібні ракетні комплекси?
Але як би не склалася ситуація надалі, краще б політики оцінювали її та озвучували, як бабусі коло під’їздів наших будинків. Ми пробачили б їм безглузді слова, але не можемо пробачити інтерпретовану правду. Тому що вона зводить між суспільством та державою кам’яну стіну нерозуміння, схожу на ту, що виросла між американською демократією та ісламом. Поки влада будує хмарочоси непогрішимості та продовжує нав’язувати суспільству свої принципи та концепції, суспільство росте та формується в атмосфері виправдання етичного суїциду. к ми вміємо хоронити героїв! Краще за нас цього не може ніхто. Шахтарі, льотчики, міліціонери, журналісти. Хоронити і плачемо. Ми такі згуртовані і так тужимо. Всім народом, невтішно та щиро. Але минає час, на зміну одній трагедії приходить інша. Якщо з’являється перепочинок, то починає боліти серце. Не від скорботи, а вже від тривожного її передчуття. У цьому стані ми починаємо прислухатися та придивлятися, згадувати біль втрат. І ось тоді, коли розуміємо, що загибель людей була неминучою, що сьогодні це була чиясь дитина, а завтра може бути й твоя, цей біль породжує усвідомлення істинних причин нещастя та трагедій. Відчуваючи серцем, не знаходячи слів висловити та назвати ці причини, ми починаємо інакше дивитися на все, що відбувається навколо. Наш погляд стає іншим і, як промінь рентгена, просвічує слова і події. А кожна трагедія залишає в пам’яті якусь, на перший погляд, незначну дрібницю, яка не забувається.
