Як і передбачала більшість експертів, після того, як неможливість проведення виборів 27 травня стала очевидною, учасники політичного конфлікту зосередили свої зусилля на виробленні компромісного рішення на вигідних для себе умовах. Пакет заходів, запропонований Президентом, ми пропонуємо розглядати як стартові. Ризикнемо спрогнозувати, що в кінцевому варіанті компромісу від нього мало що залишиться. Причому час працює на коаліцію — Президенту потрібен компроміс до рішення Конституційного Суду й бажано замість нього. Якщо послухати напівнатяки й планові витоки інформації, то можна зробити висновок, що президентська сторона продовжує здавати позиції ледве чи не кожного дня в міру наближення дати рішення Конституційного Суду. Одночасно найрадикальніша частина оточення Президента все більше намагається схилити його до силового варіанту.
Не вникаючи в деталі чергового політичного торгу, спробуємо визначити ціну компромісу для основних політичних фігур і суспільства загалом, спираючись на аналіз довгострокових об’єктивних процесів розвитку України (див. «День» від 14.08.2005). Адже втрати сторін у вигляді здачі частини позицій за будь-якого компромісу неминучі.
Почнемо з втрат провідних політичних партій.
За будь-якого розкладу майбутніх виборів і подальших коаліційних переговорів уже зараз можна зазначити, що більшість у парламенті, якщо й сформується, знову буде символічною за кількістю голосів і ситуативним за суттю. Поява конституційної більшості неможлива в принципі. Імперативного мандата, швидше за все, також не буде.
У цій ситуації будь-яка спроба консолідації суспільства зверху знову благополучно провалиться. Україна, як і раніше, залишатиметься гетерогенною в мовних, конфесійних і культурних відносинах, в оцінці історичних подій та орієнтації на різні центри геополітичного впливу. По суті, ціною компромісу стане неможливість консолідації країни зверху. Неможливість закріплена й форматизована. Внаслідок цього компромісу програють усі політичні сили, але виграє країна загалом. Використати політичну та адміністративну ренту стане все менш вигідно, політика стане не такою прибутковою для великого бізнесу й не настільки критично важливою для його збереження. Усвідомивши нереальність консолідації зверху вниз, політики будуть вимушені розширювати базу для консолідації. Поступово вони будуть вимушені все більше апелювати безпосередньо до народу, мимоволі наступаючи на горло власній пісні, погоджуватися на введення елементів прямої демократії в міжвиборчий період. Поява сильного політичного лідера з диктаторськими претензіями й серйозною підтримкою виборців практично неможлива.
Втрати Президента набагато відчутніші. Козирі тануть на очах. Команда практично розвалилася. Боротьба за повноваження, по суті, програна, незалежно від рішення КС щодо закону про Кабмін. Спроба формалізувати й закріпити попередню версію консолідації суспільства зверху вниз у вигляді універсала також наказала довго жити. Більш ніж за рік після поразки на парламентських виборах нічого нового і привабливого для виборців не вигадано. Залишилося лише на наступних виборах пересвідчитися в неможливості повторного використання протестних настроїв у суспільстві з тією ж ефективністю, що й 2004 року. Після того як Рубікон у вигляді курсу на дострокові вибори перейдений, єдиним козирем, що залишається, є згода на дострокові президентські вибори услід за достроковими парламентськими. Можливостей для маневру тут немає — усі аргументи на користь дострокових парламентських виборів працюють і на користь дострокових президентських, наприклад, через півроку — рік після парламентських. Зверніть увагу, що аргументація за дострокові парламентські вибори грунтується на поняттях моралі й демократичних цінностях, а аргументація проти дострокових президентських — виключно на відсутності правових основ. Тим часом, якщо застосувати до доцільності дострокових президентських виборів усі ті моральні й демократичні тези, якими виправдовують необхідність дострокових парламентських виборів, то ми отримаємо абсолютно симетричну картину. Судіть самі, з одного боку, «Верховна Зрада», з іншого — Президент, який, м’яко кажучи, забув обіцянки Майдану. З одного боку, державно-олігархічне рейдерство і продовження прихватизації з боку коаліції, а з іншого — корупційний скандал із «любими друзями» і «суперпрозорий» договір із «Газпромом» на фоні ще не забутих обіцянок відділити бізнес від влади. Читач сам може продовжити список порівнянь. Погодьтеся, на фоні всього цього дуже складно, спираючись на принципи моралі й демократії, аргументувати недоцільність дострокових президентських виборів через півроку — рік після парламентських. Так що апелювати прямо до народу Президент не може, а його позиція в підкилимному політичному торзі явно слабкіша, ніж позиція опонентів.
Враховуючи важливу роль провідних геополітичних центрів у політичних процесах в Україні, не можна не зазначити те, що всі вони втратять унаслідок компромісу. А втратять вони всіляку надію розповсюдити свій вплив на всю територію країни. Неефективність PR-кампаній з «інформування» населення стане такою ж очевидною, як і, наприклад, плакатів «Янукович — президент України!» на вулицях Москви 2004 року. Ми далекі від думки, що іноземні аналітики зможуть визначити стратегічний шлях розвитку України, але, щонайменше, поступово й на Заході, і на Сході зріє розуміння того, що Україна розвивається своїм шляхом, а не копіює сусідні.
Це були втрати для політичних партій і Президента. Тепер про втрати для суспільства — їх не буде! Пани б’ються, а економіка в середньостроковому періоді від цього не тільки не страждає, а, навпаки, непогано розвивається. Незважаючи на відсутність консенсусу й чітку регіональну поляризацію думок, незважаючи на істеричні крики окремих політиків, країна не поспішає розвалюватися. Ми не бачимо трагедії в тому, що одна сторона України не переможе іншу, у тому, що львівське домінування не змінить донецьке засилля або навпаки. Розуміння і Заходом, і Сходом того, що Україна піде своїм шляхом, а значить — буде позбавлена ризиків провідних геополітичних центрів на фоні суперстабільності місцевої економіки до внутрішніх політичних криз, неминуче призведе до прискорення притоку прямих іноземних інвестицій, що громадяни відчують на своїх кишенях набагато більше результатів повторної приватизації «Криворіжсталі».
Після кількох фальстартів у вигляді «Пори», «Народної самооборони» та інших потрібно чекати появи дійсно масового народного руху, самоорганізованого й самофінансованого знизу й направленого на впровадження механізмів щоденної демократії на всіх рівнях і у всіх гілках влади.
Звичайно, певне розчарування неминуче.
По-перше, воно неминуче для тих, хто чекає швидких змін на краще і хто ще взагалі вірить політикам.
По-друге, смуток уразить регіональних патріотів, які прагнуть перекроїти всю країну за єдино вірними мірками свого регіону.
І, нарешті, все більша очевидність свого шляху стратегічного розвитку для України неминуче стане розчаруванням як для прихильників прискореної євросоюзної інтеграції (підкреслюємо євросоюзної, а не європейської), так і для прихильників реінтеграції в рамках ЄЕП.
Але все це дрібниці порівняно з розчаруванням 1993, 2005 або 2006 років.
А можливо, це ми поступово звикаємо дивитися на речі й оцінювати обіцянки реалістичніше?
