Розуміння цієї істини, згубності політики «латання дірок» до наших «державних мужів», треба сказати, поступово приходить. Правда, пізненько. Десять років країна розкрадалася саме у такий спосіб — шляхом обналічення бюджетних коштів, що виділяються на шляхетні, начебто, цілі. Де результати безлічі державних програм, прийнятих в Україні і покликаних вивести її на нові рубежі розвитку? Де повернення кредитів, виданих під гарантії уряду? І таких питань — безліч.
На даний момент в Україні склався природний для перехідного періоду симбіоз адміністративно-командної і ліберальної моделей держуправління. Його основною рисою є те, що усі залишаються при власних інтересах: чиновник — із рентою; «олігарх» — із щедрими бюджетними «вливаннями» і преференціями; народні обранці — з пристойною зарплатою і пенсією; затребувана еліта — з гонорарами за обслуговування і тих, і інших. У накладі залишилися лише пересічний громадянин та «нижній» прошарок середнього класу, за рахунок пограбування яких і створене таке благополуччя «нагорі».
Парадоксальність ситуації в сфері держуправління підкреслюють наступні факти. При наявності в країні більше 500 діючих нормативних актів у сфері оподатковування, 61,5 тис. працівників ГНАУ — накопичена недоїмка в бюджет на перший квартал 2000 р. складала 13,2 млрд. грн. (половину річного бюджету). Незважаючи на боротьбу із корупцією, її масштаби продовжують зростати — якщо в 1999 р. було складено 4300 адміністративних протоколів про корупцію держслужбовців, то тільки за перший квартал поточного року — понад 2000. На тлі запевнянь влади про свою соціальну занепокоєність — із початку 90-х років середня заробітна плата в Україні впала більш ніж у два рази, а кількість безробітних зросла в 12 разів. З високих трибун доводять факти економічного оздоровлення (підвищення темпів «нібито росту» ВВП) — практично ж держава зараз в глибокій борговій ямі (обсяги внутрішнього та зовнішнього боргів перевищують ВВП), «тіньовий» сектор економіки давно обігнав реальний.
Оцінюючи ситуацію, що склалася в Україні, можна констатувати, що є як надії на краще, так і побоювання, що надіям не призначено збутися. Надію надає те, що в останньому, лютневому, поточного року Зверненні Президента до Верховної Ради містяться прогресивні ідеї: в існуючих умовах без перелому тенденцій в устрої державної машини, структурному розвитку економіки, залученні інвестицій, присутності вітчизняного товаровиробника на ринках, забезпеченні соціального захисту населення, обороноздатності країни й в багатьох інших сферах, мови про прогресивний розвиток йти не може. Радує те, що не тільки з вуст учених, але і з владного Олімпу звучать прогресивні ідеї. Схоже, і оновлений уряд перейнявся ними — принаймні, судячи по цілях, що декларуються в його програмі.
Однак саме спрямованість зрушень і змушує задуматися. Не влаштовує результативність роботи парламенту? З цим можна погодитися — втрати від низкої ефективності роботи Верховної Ради обчислюються мільярдами. Але от із спробами відсторонити її або, принаймні зменшити роль у рішенні важливих державних питань погодитися ніяк не можна. Парламент — це елемент демократичного устрою суспільства, і працювати з ним необхідно вчитися. До речі, чому б не спрямувати пропагандистські можливості виконавчої влади, аналогічні тим, що були продемонстровані перед референдумом, на формування через демократичні вибори дієздатного парламенту? Якщо ж у когось є ілюзії з приводу того, що можна спочатку «порулити», а потім почати вчитися демократії, то є підозра, що «рульожка» затягнеться надовго і закінчиться крахом (Україна — не Чилі).
Необхідна парламентська більшість? Хіба хтось проти? — звичайно, необхідна. Але щоб вона створювалася навколо підтримки уряду — з цим важко погодитися. Вона має формуватися на засадах підтримки обраного політичного курсу, що, до речі, не будь-який уряд може реалізувати. Постановка ж питання про зімкнення парламентської більшості в площині підтримки персоналій в уряді ще раз свідчить про інтелектуальну кризу української еліти.
Необхідно підсилити регіональне представництво в законодавчому органі? Немає заперечень. Але причому тут друга палата, яка за своєю ефективністю еквівалентна додатковому елементу в короткозамкненому блоці живлення?
Необхідно зменшувати кількість центральних органів влади? Усі — за. Проте як вдалося одночасно зі зменшенням їхньої кількості збільшити на 13 тис. чисельність держслужбовців?
Не влаштовує відсутність показників відчутного росту економіки? Хвилину, добродії. Невже забуті (або невідомі?) закони існування соціально-економічних систем: за початком реформ завжди слідує етап спаду, глибина, темпи і тривалість якого залежать від ситуації, в яких вони починалися, їхньої підготовленості, рішучості проведення. Тому змінюванням складу урядових команд варто було б займатися не за ознакою наявності або відсутності негайних результатів, а за спроможністю представити виразну, чітку і всебічно обгрунтовану програму дій, розраховану хоча б на середньострокову перспективу.
На жаль, доводиться констатувати, що причини практично всіх перелічених невдач (а це далеко не повний їх перелік) лежать у площині суб’єктивних чинників. Що поробиш — лава запасних у команді українських державників занадто коротка. Як отут не засумніватися з приводу ролі держави в розвитку суспільства і не спрямувати погляди до механізмів саморегуляції?
ЩО ДАЛІ?
Звичайно, згадані недоліки — це витрати перехідного періоду, які не мають нічого спільного з ліберальною моделлю. Скоріше — це результат безсистемності її впровадження. Але не можна забувати й про те, що лібералізація в економіці, саморегуляція в суспільстві, у природі взагалі, сприяють виживанню, розвитку найсильніших, у числі яких України немає. Тим більше, світовий досвід доводить — упровадження ліберальних форм управління дає позитивні результати не в моменти кризи, а на етапах післякризової стабілізації і розвитку (країни Східної Європи, Південно-Східної Азії). Більш того, світовий досвід не містить прикладів «чистих» ліберальних моделей, є лише приклади (причому, не завжди позитивні) різного ступеня лібералізації функцій держави.
Зараз нам варто було б зайнятися розробкою стратегії поетапного переходу від директивної до ліберальної моделі.
Неодмінними умовами цивілізованої ринкової економіки, ліберальних методів управління є довіра і повага до влади, партнерів, самого себе, вміння цінувати і відстоювати свободу і права. З цими умовами в Україні — дефіцит. І справа не в національному менталітеті, а в «совковому» раболіпстві перед владою, вихованому в нас за 70 років торжества комуністичної ідеології. «Натуру» суспільства не можна змінити в терміни, відведені на адміністративну реформу. Якщо вірити словам Нільса Бора, що не відмовляв собі в задоволенні влучно пожартувати, стара парадигма вмирає разом із її носіями, тоді як нова пробиває собі дорогу разом із молодими поколіннями, усмоктується з молоком матері. З погляду оптиміста, це означає, що процес видужання українського суспільства (видушення із себе раба), оволодiння системою держуправління більш-менш закінчених форм може забрати 25-30 років.
По-перше, операція має проводитись на живому пацієнті, який рухається (діяльність держапарату неможливо призупинити), та й ще без наркозу (хіба що обзавестися тіньовим Кабінетом Міністрів). Проведення всебічно обгрунтованої, збалансованої і рішучої адміністративної реформи — головний спосіб лікування. Труднощі у тому, що і хірург, і пацієнт — одна й та же особа.
По-друге, важко розраховувати на видужання влади без появи в системі держуправління деякого центру, що акумулює спроможності держави до перспективного планування (причому, не тільки економічного) і має досить високий статус. Аналоги вирішення цієї проблеми існують не тільки в далекому, але й у ближньому зарубіжжі — наприклад, у Росії. Без прорахунку політичних дій на декілька кроків уперед суспільний розвиток буде постійно підмінюватись топтанням на місці.
По-третє, для того, щоб пацієнт видужав, йому потрібне ідейне та кадрове підживлення. Це обумовлює підвищені вимоги до еліти, політичних сил, суспільства в цілому, його демократичних інститутів. Консолідація згаданих сил має викликати появу в Україні якісно нової парадигми розвитку. У свою чергу, ця парадигма повинна втілитися у свідомість мас, а це — декілька поколінь, вихованих цілком в інших вимірах. Шлях довгий, важкий, але пройти його Україні все ж потрібно. вом не внутрішніх, а зовнішніх (тобто з боку країн першої групи) механізмів «саморегуляції».
Іншими словами, обравши таку стратегію, ці країни прирікають себе на довічну другосортність (якщо не нижче). Вертикальні «сходження» у світоустрої можливі, як правило, лише в періоди великих катаклізмів, коли зв’язки, що утримують суб’єктів світової системи на визначених рівнях ієрархії, слабшають настільки, що перестають бути системоутворюючими. Елементарна частка ніколи не стане ядром атома. Зрівняти їх може тільки ядерний вибух. Як вам перспектива?
РОЗКЛАД ІНТЕРЕСІВ
Як бачите, питання про те, яка модель державного управління в існуючій ситуації є найбільш прийнятною для України, — далеко не марне. При цьому бажано уточнити — прийнятною саме для кого? Адже не є таємницею, що рішення про вибір такої моделі приймається владою, яка знаходиться під тиском корпоративних інтересів.
Прихильники директивних методів, наприклад, керуються мотивами одержання адміністративної ренти, що є атрибутом будь-якої розподільної системи. Практика її одержання набула найбільшого розвитку у часи колишнього Союзу й успадкована Україною. У такій системі розмір ренти є прямо пропорційним місцю чиновника (патріотичного діяча, політика, etc.) в службовій ієрархії. Цьому анітрошки не заважають гасла про народовладдя через створення органів суспільного контролю, різних комісій, комітетів тощо. Всі ці органи також не позбавлені рентоодержання і тому не суперечать теорії директивного управління, основам «справедливого» розподілу суспільного продукту.
При цьому замовчуються декілька аспектів. По-перше, директивна модель — це величезна армія чиновників, яка не збільшує, а зменшує частину національного багатства, що «справедливо розподіляється». Як стверджують одесити, М.Ломоносов, проїжджаючи через столицю гумору, вирік таку фразу: «Ніщо не виникає нізвідки і ніщо не пропадає нікуди, а якщо пропало — значить, украли». От по цій схемі і жили (і живемо). По- друге, держуправління повинно бути присутнім там, де це необхідно суспільству, а не там, де вирішила сама держава, тобто її верхівка. По-третє, посилення ролі держави необхідно тоді і там, коли і де підтверджена ефективність держуправління. Саме відсутність, м’яко кажучи, таких підтверджень і викликає до життя спроби замінити участь держави в життєдіяльності суспільства механізмами саморегуляції.
На відміну від поборників (у прямому і переносному сенсі) директивного управління, доморослі прихильники ліберальної моделі навряд чи встигли усвідомити свої інтереси (мається на увазі не ліберальний рух, так би мовити, зсередини, а процес проштовхування цих ідей через владні структури). Їх надихають, скоріш за все, або амбіційні прагнення виявитися в списках засновників «самостійної української моделі», або жага преміальних із боку вітчизняних і закордонних замовників. Це не заважає користуватися плодами їхніх теоретичних вишукувань тим, хто, отримавши право розпоряджатися бюджетними коштами, вкрай не зацікавлений у державному контролі над їхньою витратою. Не раз говорено, що всі капітали, накопичені в Україні за роки її незалежності приватними особами, мають бюджетне походження. У цьому — головний інтерес. Все інше — від лукавого. Істина — «багатий купець може бути при багатому покупці» — не для наших олігархів (ніде ж не написано, що багатим покупцем повинен бути пересічний громадянин України). Вони не проти законів — головне, щоб їх було багато. Отут спрацьовує інша істина: більше законів — нижче їхня якість — більше взаємних протиріч — більше лазівок для уповзання в «тінь».
ЩО, ПО ВЕЛИКОМУ РАХУНКУ, НЕОБХІДНО?
Загроза виявитися на узбіччі світового розвитку для України цілком реальна. Саме її наявність вимагає від учасників дискусії на цю тему усвідомлення відповідальності за долю країни. Замість витрати сил на відстоювання теоретичних посилок і своєї настільки ж теоретичної переваги, варто було б зосередитися на уважному, дбайливому, я б сказав, ставленні до думок опонентів у пошуку компромісних шляхів виводу країни з кризи і виходу її на шлях післякризового розвитку. «Суміщення» різних точок зору — єдиний інструмент, наданий людству для наближення до об’єктивної істини. Залишилося навчитися їм користуватися в «мирних цілях».
Україні необхідна довгострокова стратегія, що визначає її місце в мінливому світі, варіанти поводження в динаміці змін, що відбуваються. Тільки на такій основі Україна має можливість визначитися з напрямами і способами свого прискореного розвитку. Ті, хто штовхають нас на шлях «проб і помилок», прекрасно розуміють — у цьому разі виграє той, хто має можливості (досвід, ресурси, суспільну солідарність) пройти цей шлях швидше за своїх суперників і з найменшими втратами. Україна на цьому шляху застрягне, і надовго, оскільки названі можливості на даний момент у неї відсутні.
Найбільш прийнятною стратегією розвитку для України є шлях поетапного, але цілеспрямованого наближення до світових стандартів добробуту людини, суспільства в міру наявності ресурсів для цього. Причому, у якості орієнтирів мають використовуватися стандарти не сьогоднішнього і навіть не завтрашнього дня. Тут, умовно, як у шкільному задачнику по математиці — «ми доганяємо їх із швидкістю Х, вони тікають від нас із швидкістю Y, у якому віці ми їх наздоженемо?». Багато чого залежить від способу рішення задачі — обраної моделі державного устрою (директивної, ліберальної, змішаної), при якій забезпечуються необхідні темпи розвитку суспільства. Неправильний вибір інструмента, помилка в рішенні загрожує аж ніяк не двійкою в щоденнику, а невартим місцем України (стосовно її домагань) у світовiй табелі про ранги.
ЩО МАЄМО?
Інструмент — інструментом, але і голова має бути з мізками. З «мізками» в Україні — особливий випадок. Схоже, за відсутностi досвіду державного керівництва (такі «мiзки» при розподiлi союзної спадщини дісталися переважно Москві), спрацював ефект «сміливості незнання». Люди, по радянських підручниках знайомі з проблемами управління держбюджетом, держуправлінням взагалі, сміло взялися за вирішення цих завдань, наробивши у короткі терміни стільки помилок, що декільком поколінням вистачить їх «вигрібати». Тоді, на початку 90-х, хотілося усього і відразу. Якщо ставилося завдання, то з терміном виконання, не пізніше ніж «завтра» (тобто поки з поста не зняли). Облік реальних суспільних потреб і а сторінках українських ЗМІ останнім часом усе частіше стали з’являтися матеріали, присвячені питанням вибору моделі державного устрою («День», «Дзеркало тижня», «Бізнес», «Комерсант»). Аналогічні дискусії йдуть у Росії («Эксперт», «Независимая газета» та ін.). Та що там Україна і Росія — їм сам Бог наказав активно і привселюдно визначитися зі своїм майбутнім! Цією проблемою стурбований і західний світ («Звіт про світовий розвиток за 1999 р.», виступи в пресі реформаторів світового масштабу — Дж.Сороса, Дж.Сакса та ін.). Широта дискусії на цю тему, зацікавленість країн (від розвинутих до не дуже) свідчить про те, що світ у своєму прагненні створити якщо не оптимальну, то хоча б раціональну модель державного і світового устрою підходить до деякої кризової точки, до риси, за якою стара парадигма не спрацьовує. Непрямим підтвердженням цієї тези є цілий «клубок» екстраординарних явищ — економічних, фінансових криз, етнічних, політичних, воєнних конфліктів, екологічних проблем і т.п. «Згустки» таких явищ — неодмінні супутники періодів зміни парадигми суспільного розвитку. Так би мовити, велика смута у світовому масштабі.
ВАРТО ЗАДУМАТИСЯ
Такі моменти є визначальними не тільки для кожної окремої країни, але і для людства в цілому. Вони передують появі нової якості суспільного устрою, процесів соціально-економічного розвитку. Ці моменти вимагають пильної уваги ще з однієї причини — зміна парадигми означає не просто перехід на новий шлях розвитку, але й необхідність вибору такого шляху. А де вибір — там і помилки. Від помилок не гарантований ніхто: ні багаті, ні бідні. От тільки наслідки для тих та інших можуть відрізнятися кардинально — від незначних до непоправних утрат.
У масштабах людства й в умовах країн, що досягли передових позицій у світовому розвитку, найбільш прийнятними інструментами такого вибору є механізми саморегуляції (й те — в певному дозуванні). В іншому становищі перебувають країни третього світу і колишні соціалістичні країни, інколи досить індустріально розвинені, але які через розпад соцтабору виявилися в глибокій системній кризі. Їм також не забороняється (а якщо точніше — нав’язується) вибір стратегії саморегуляції. От тільки з думкою про незалежність, боюсь, у цьому випадку їм доведеться розстатися — вони будуть під переважним впли
