16 вересня на Майдані Незалежності у Києві відбулась акція вшанування пам’яті вбитого журналіста Георгія Гонгадзе та інших журналістів, які загинули за час незалежності України. Цього дня виповнилося дев’ять років як журналіста «Української правди» викрали і вбили, але й до сьогодні замовники не покарані, відбувають терміни (від 12 до 13 років) лише троє виконавців — колишні співробітники Департаменту зовнішнього спостереження і кримінальної розвідки МВС України. Ще одного обвинуваченого — колишнього начальника Головного управління кримінального розшуку Департаменту зовнішнього спостереження МВС Олексія Пукача затримали тільки нещодавно. Ведеться слідство.
Вшановувати пам’ять загиблого журналіста зібралося біля 200 осіб. Усі вони вимагали об’єктивного і чесного розслідування вбивства журналіста і встановлення імен замовників злочину. Учасники заходу пов’язали чорні стрічки з написами «Вимагаю правосуддя», «Україно! Тобі не соромно?», встановили плакат із зображенням профілю Гонгадзе і виклали на асфальті свічками ім’я Гія. За словами учасників, сьогодні вони згадують не тільки Георгія Гонгадзе, але іще 63-ьох журналістів, які загинули за роки незалежності України. Після хвилини мовчання учасники акції понесли квіти до пам’ятника Гонгадзе та іншим журналістам, які загинули при нез’ясованих обставинах. Після акції в Києві аналогічний захід почався у Львові, де навчався Гонгадзе.
Погане маскування влади в стосунках із журналістами
Роздуми після поминання загиблих колег, що відбулося на Майдані
«Чи змінилося ставлення влади до журналістів?» — про це запитав мене один колега на Майдані, коли там днями згадували Георгія Гонгадзе та інших загиблих журналістів. Логічне запитання, адже на Майдані не тільки поминають покійних, багато з яких пішли в кращі світи саме через агресивність, неефективність чи байдужість влади. Одним із неявних завдань таких заходів — це вплинути на громадську думку і з її допомогою примусити себе поважати.
Нашого брата журналісти нищили відверто і цинічно — найяскравіші тому підтвердження справи Георгія Гонгадзе й Ігоря Александрова. Журналісти мусили або злякатися, або підвести голову і примусити себе поважати. Власне, останнє і сталося під час подій 2004 — 2005 років. Тоді можновладці здивовано побачили «абарзєвших» писак, котрі раптом надумали качати права. Люди при кориті зненацька усвідомили, що представники журналістського цеху не лише відмовляються виконувати тупі вказівки згори, а ще й поборотися за права здатні. Певна річ, депутати та інші «захисники наших інтересів» призадумалися і почали поводитися так, аби надалі не вскочити в халепу і не спричинити нову хвилю обурення. Отож, «темники», себто спеціальні інструкції, які надсилалися з Банкової до ЗМІ, на сьогодні неможливі. Всілякі президенти, прем’єри і депутати балакають про свободу слова і кажуть, що за неї готові ледь не життям пожертвувати. Тим не менше в журналістів, здається, нема ілюзій: влада може зовнішньо демонструвати повагу і лояльність, але робить вона це не через внутрішні переконання, а від пам’яті про колишній прецедент: журналісти ж знову «абарзєть» можуть.
Щоправда, політики таки погано маскуються. Недавня «любовна» історія з репортеркою каналу СТБ Ольгою Черваковою і народним депутатом Олександром Ткаченком — зайве тому підтвердження. Слід сказати, що Ткаченко, будучи свого часу в кріслі голови Верховної Ради, відверто демонстрував свою нелюбов до журналістів — за його керування з’явилося розпорядження не допускати моїх колег на другий поверх, де міститься зал засідань. Якби це розпорядження діяло досі, то конфлікту Ткаченко via Червакова не відбулося б: журналістка просто не мала б доступу до тіла депутата і не змогла б поставити йому незручне запитання. Відповідно, йому не довелося б виривати з рук знахабнілої акули пера мікрофон і жбурляти його на підлогу. Таким чином і обладнання вціліло б, і вразливе самолюбство народного обранця не постраждала б. Правда, суспільство не отримало б відповіді на важливе питання. Але з точки зору рядового парламентарія — воно суспільству треба хіба що тоді, коли це вигідно парламентарію.
Втім, стосунки депутатів і журналістів — це лише вершина айсбергу. На нижчих рівнях державні чиновники, які не залежать від громадської думки, демонструють ще більшу зневагу до журналістської професії. Дуже характерна тенденція: міліція або просто спостерігає за побиттям журналістів під час їхньої роботи, або сама перешкоджає цій роботі, або імітує розслідування злочинів проти журналістів. Свіжий випадок — в Новій Каховці Херсонської області. З вересня під час конфлікту навколо коньячного заводу «Таврія» побили фотокореспондента агентства УНІАН Віталія Данильченка. Він опинився в лікарні зі струсом мозку з переламом пальця на нозі й іншими ушкодженнями. За його словами, слідство схиляло його до того, аби він дав такі свідчення, наче під час конфлікту не виконував професійні обов’язки. В такому випадку нападники могли б бути засуджені за значно «легшою» статтею кримінального кодексу. Журналіст відмовився. Правозахисник Олег Мартиненко, висуваючи різні версії, не виключає зацікавленості посадовців, котрі хочуть вигородити тих, на чиєму боці були нападники на фотокореспондента.
Про подібні речі журналісти кажуть часто. Певний результат протестів проти таких випадків таки є. Недавно невідомі напали в Києві на знімальну групу «Магнолія-TV», яка знімала автомобільну аварію. Нападники прагнули вивезти з місця події одного винуватця і накинулися на журналістів, коли побачили, що ті фільмують їхні дії. Міліція мовчки спостерігала. Буквально наступного ж дня після конфлікту «міліціонери-спостерігачі» були звільнені з роботи. Це справді покарання. Але це все одно, що злодія не посадити до в’язниці, а оголосити йому догану. Адже міліція порушила Закон «Про міліцію», якій зобов’язує правоохоронців втручатися у конфлікти і перешкоджати їм. Невтручання — є кримінальним злочином і передбачає відповідне покарання. Отож, звільнення міліціонерів — це, схоже, крок, розрахований на те, аби заспокоїти журналістську громадськість.
Чи буде він успішним? Дуже сумніваюся. Коли журналістську свідомість і вдасться приспати, то все одно вона прокинеться після чергового хамства.
