Усі мандрівники, зокрема й ті, котрі приїжджають в Україну, як правило, поділяються на дві категорії: ті, хто прибуває з величезним багажем стереотипів, які вони готові завзято захищати, й ті, в яких так мало знань, що їх можна переконати в чому завгодно. Перебуваючи десь між цими категоріями (принаймні мені так хочеться думати), я прибув до України в очікуванні побачити тут залишки пострадянської цивілізації, що істотно відрізняється від того, що можна умовно назвати Європою. Мені було цікаво перевірити на практиці модель Хантінгтона про світ цивілізацій, і я сподівався отримати відповідь на дуже актуальне питання: Україна входить до Європи чи ні?
Кілька років тому я б відповів «так» без найменшого сумніву. Будучи сам східноєвропейського походження (хоча мені й не подобається цей незграбний термін, вживаний до таких різних народів як латиші й албанці), я з побоюванням ставився до всякого роду поблажливих доктрин про «більш-менш» європейські країни. Проте тривалі поїздки «периферією Європи» змусили мене бути обережнішим у думках. Однієї географії недостатньо для визначення ідентичності країни, хоча це, поза сумнівом, було б на користь України — в дефініціях часів Геродота кордон Європи проходить по річках Дон і Ріоні (в Грузії), обидві з яких огинають Україну (у країні навіть знаходиться один з географічних центрів Європи — в Рахові Закарпатської області). І все-таки європейська ідентичність — набагато складніше поняття, куди входить не лише історична або культурна спорідненість: ідеться як про сьогодення, так і про майбутнє народів.
Дискусія з приводу європейської ідентичності України особлива тим, що вона базується на негативному визначенні. Затвердження своєї європейської ідентичності — це спосіб відхреститися від свого радянського минулого й укріпити незалежність народу, який століттями перебував у залежності. Проте існує побоювання, що таке визначення не почують у Брюсселі, де європейська інтеграція розглядається як щось, що грунтується на інституційній, соціальній, економічній і політичній гармонізації (і це залишається «офіційною лінією партії» навіть у світлі поточних подій). На ідеалістичному рівні потрібне гостре усвідомлення приналежності до співтовариства. Один із аргументів на користь недавнього розширення європейських структур полягав у тому, що нові учасники мають настільки глибокі зв’язки зі «справжніми» європейськими країнами, що вони є європейцями «за умовчанням». На жаль, для України цей аргумент не діє не лише через слабкіші зв’язки із західними сусідами, а й тому, що ці сусіди належать до сумнівної «периферійної Європи». Тому потрібні інші обгрунтування приналежності до європейського співтовариства.
Проте думка українців про приналежність до цього співтовариства вельми неоднозначна, що виявляється в широко відомому вислові «йти до Європи», який означає «прямувати на Захід». Цей термін зазвичай вживається, коли йдеться про поїздки до Німеччини або Франції, але його використовують набагато рідше у випадку з Іспанією або Польщею (також виключаючи Україну за визначенням). Така відсутність спорідненості з Європою також відбивається в терміні «європеїзація». Будучи саме собою вельми аморфним утворенням, це слово набуває абсолютно нового змісту в Україні, де воно зазвичай використовується в контексті досягнення певного рівня розвитку (перш за все — економічного та соціального), а не з точки зору процесу гармонізації суспільства, цінностей та інституцій. «Європейський стандарт» став помітним і всюдисущим гаслом, яке в певному сенсі якнайкраще демонструє розуміння ЄС як місця з вищою якістю життя, а не історично та культурно об’єднаного співтовариства.
«Європейського» приїжджого також може здивувати відсутність дискусій про національні питання серед простих людей, в усякому разі порівняно із сусідніми країнами, такими, як Польща або Угорщина, де суперечки про помилки минулого й сьогоднішні конфлікти — звичайне явище. Поза сумнівом, це результат багатьох десятиліть радянської влади, коли такі розмови присікалися й за це суворо карали. Запекла або навіть коректна дискусія про політику країни залишається рідкістю. Це свідчить про те, що до поточних подій ставляться з відчуттям байдужості або розчарування. Однією з головних рис європейської ідентичності є те, що люди мають думку про все й знають, що кому краще. Така «зверхність» — це і проблема, й благо, але воно залишається однією з основ найбільших досягнень Європи.
Одна з тез, що часто порушуються як у ЗМІ, так і в політичних проповідях, — це те, що Україна є мостом між Сходом і Заходом, те, що інші європейські країни також заявляли у минулому. Увага! Таку стратегію вже кілька разів реалізовували країни, що стоять на кордоні двох культурних сфер, особливо Туреччина й Мексика. Обидві ці країни стверджували, що вони можуть діяти як посередники між двома світами, але це зрештою призвело до послаблення їхніх позицій і розколу. Міжнародна політика, як і бізнес, як правило, не потребує посередників. Якщо Україна спробує створити собі нішу між європейським і євразійським блоками, це закінчиться тим, що обидва вони піддадуть її остракізму.
Таким чином, питання ідентичності України залишається відкритим. Тим часом «втома від України» поширюється в європейських столицях, і багато людей, як в Україні, так і за кордоном, міркують про правильний шлях. Українці можуть і заслуговують бути в європейському співтоваристві націй. Проте йдеться тут не лише про підвищення економічних або соціальних стандартів. Потрібні сприйняття європейських цінностей і рішуча позиція з цього питання. Політиків часто звинувачують у невмінні здійснити обіцяні реформи та зробити реальні кроки в напрямку інтеграції. Це так. Та все ж таки, незважаючи на всі докази протилежного, Європа є, зрештою, співтовариством народів, а не їхніх керівників.
