Прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль любив говорити, що в Англії немає постійних ворогів або постійних друзів, а є тільки постійні інтереси. Насправді й вічних інтересів також, мабуть, не буває. Крім, хіба що, одного — розвивати економічні зв’язки у максимально широкому діапазоні. Так було раніше. Так є зараз. Так буде завжди.
Ця спадковість чітко простежується на прикладі того, як розвивалися відносини України з пострадянськими державами впродовж останніх двадцяти років. На різних етапах у нас були різні пріоритети, але інтерес до вільної торгівлі з сусідами по пострадянському простору залишався незмінним. Причому з боку всіх чотирьох президентів та п’ятнадцяти прем’єр-міністрів, які керували країною.
Ідея «цивілізованого розлучення» республік колишнього СРСР полягала не в тому, щоб відгородитися один від одного кам’яним муром. Вона полягала в тому, щоб «дружити домівками», а не кімнатами в комунальній квартирі. Тому ідея вільної торгівлі з країнами СНД постійно фігурувала в думках українських політиків — як тих, кого називають прозахідними, так і тих, хто шукав оптимальну формулу розвитку України без руйнування взаємин із Росією.
Для перших ЗВТ була максимальною (але економічно бажаною) межею відносин із колишніми сусідами. Для других — найбільш логічним шляхом реалізації економічного потенціалу держави. Починаючи з 1994 року, коли вільна торгівля країн СНД була проголошена (але так і не реалізована), вона залишалася нездійсненним завданням кожного уряду в Україні й бажанням керівників багатьох підприємств.
Ішов час, змінювалися одні за іншими уряди, президенти, парламенти, а домовленість про вільну торгівлю з країнами Співдружності залишалася лише на папері. Через те, в першу чергу, що не була ратифікована Москвою. Сама ідея відмови від торговельних вилучень та обмежень у відносинах із сусідами скептично сприймалася багатьма в Росії, адже означала відмову від принципу економічного тиску на «близьке зарубіжжя».
Це з одного боку. А з іншого — проблема полягала в тому, що ЗВТ СНД сприймалася новими незалежними державами як перехід під російську парасолю і гру за російськими правилами. Аж доки не з’явилися правила та парасоля, які не викликали категоричного неприйняття, — норми СОТ.
Ідея утворення ЗВТ на основі норм СОТ зняла з проекту політичне забарвлення, а отже — й політичні застереження. Тепер ішлося не про експансію впливу того чи іншого гравця, а про експансію цивілізованих правил гри в економіці загалом і в торгівлі зокрема.
Результатом стала досягнута у Санкт-Петербурзі нова масштабна домовленість, робота над якою активно проводилася останні декілька років. Розробці договору про зону вільної торгівлі СНД надавалася особлива увага урядами практично всіх країн Співдружності. Активну участь у переговорному процесі брала й Україна. Однією з основних вимог нашої делегації на переговорах було дотримання правил Світової організації торгівлі. Аналогічної позиції дотримувалися Вірменія, Киргизстан і Молдова, які також є членами цієї організації.
Таким чином, документ створювався з урахуванням норм і правил СОТ, у тому числі статті XXIV Генеральної угоди про тарифи й торгівлю від 1994 року. А вона, як відомо, дозволяє державам-членам без обмежень укладати угоди про вільну торгівлю з країнами або окремими митними територіями, ѓрунтуючись на загальновизнаних нормах міжнародного права і нормах СОТ.
Іншим важливим із точки зору інтересів України елементом договору стала відмова від погіршення існуючих торговельних режимів між державами-учасницями СНД, тобто від запровадження нових обмежень у взаємній торгівлі. У документі, зокрема, зафіксовано існуючі на сьогодні вилучення з режиму вільної торгівлі й закріплено домовленість не розширювати їхній перелік та не збільшувати ставки мит.
Яку ж конкретну користь Санкт-Петербурзький договір принесе Україні? Для відповіді на це питання достатньо поглянути на такі прості для розуміння цифри. За підрахунками фахівців, наша держава може отримати загальне збільшення товарообігу з країнами СНД на 35%. Це означатиме зростання виробництва у сфері сільського господарства за рахунок скасування нетарифних обмежень — на 4%, а в харчовій та легкій промисловості — на 3,5% і 3% відповідно.
Поступове скасування експортних мит сприятиме зростанню металургійного виробництва на 3—4%, тоді як у машинобудуванні цей показник становитиме 4—7%, а в хімічній та нафтохімічній промисловості — 5%. Для нашої економіки в цілому нова угода означатиме приріст на рівні 3—3,5% обсягів виробництва, а внутрішній валовий продукт може збільшитися на 1,9—2,2%. За таких умов Державний бюджет України отримає додатковий щорічний дохід обсягом близько 9,4 млрд. грн.!
Наведені цифри є лише попередніми розрахунками, які, однак, мають конкретну основу. Головне, що для нашої держави вони означають перспективу суттєвого економічного зміцнення, а для пересічних громадян — створення нових робочих місць і підвищення загального, передусім матеріального, добробуту. Сьогодні ця перспектива стала як ніколи досяжною: для її втілення потрібно здійснити ряд кроків з метою набуття чинності договору, після чого провести низку додаткових «технічних» переговорів.
Доводилося чути думки, що підписання Договору про зону вільної торгівлі СНД завадить реалізації євроінтеграційних прагнень України. Такі твердження не мають під собою реального обґрунтування. Навпаки, можливість зміцнити національну економіку завдяки участі у ЗВТ СНД є важливою з точки зору досягнення Україною стратегічних цілей європейської інтеграції. Адже в Євросоюзі нас ніхто не чекає як бідного родича; нас там вітатимуть лише як країну, спроможну бути дієвим чинником забезпечення загального економічного добробуту.
Не даремно наші європейські партнери вже заявили про те, що підписання Україною вказаного договору жодним чином не перешкоджатиме укладенню угоди про асоціацію з Європейським Союзом, складовою частиною якої є створення зони вільної торгівлі між нашою державою та ЄС. Адже, що важливо особливо підкреслити, зона вільної торгівлі СНД не є митним союзом і не передбачає запровадження спільного митного зовнішнього тарифу її учасниками.
ЗВТ з країнами Співдружності не сприяє й не заважає інтеграції України в ЄС. Це, як кажуть, «яблука та апельсини». Але вона сприяє іншому. По-перше, у короткочасному плані — кращій готовності країн регіону до другої хвилі світової фінансової кризи (прогнози поки невтішні). А по-друге, у тривалій перспективі вона є кроком до єдиного економічного простору між Сходом та Заходом європейського континенту, в напрямку якого вже зараз мислять у штаб-квартирах європейських та російських корпорацій. А оскільки Україні випало знаходитися між Сходом та Заходом, то наша роль у цьому плані є й буде ключовою.
Економічні бар’єри — це завжди ознака слабкості, капітуляції стратегічного мислення перед короткостроковими міркуваннями. Проте у жорстких реаліях сьогодення це більше, ніж слабкість.
Існуючий бар’єр між енергетичним ресурсом Європи на Сході та її промисловим потенціалом на Заході — це економічний «гандикап», який погіршує шанси європейського континенту на успішну конкуренцію з іншими частинами світу. З цієї точки зору скасування економічних бар’єрів на пострадянському просторі є кроком до перетворення європейської економіки на єдиний механізм, де, умовно кажучи, паливний бак не буде відокремленим від коробки передач.
Щоб бути сильним у нинішньому конкурентному світі, потрібно будувати мости, а не стіни. І якщо на початку це будуть мости із близькими сусідами — то це природно й логічно.
