Проте ще в школі до мене доходили чутки про таку собі країну «Западенщину», де все не так, як у мене, в Черкасах, ба навіть у Києві. Мої уявлення про край були сумішшю штампів і забобонів, доволі популярних у більшості незахідників: анекдотичні «вуйки», для котрих хоч негр, аби не москаль, бездоганна («така красива!» — захоплено округляли очі оповідачі) українська мова, деяка «європейськість», визнана всіма — ось, мабуть, і все. Поїздка на Прикарпаття стала для мене відкриттям, навіть одкровенням.
Івано-Франківськ полонив мене з першого погляду, жваво нагадавши враження від моєї першої зустрічі з Польщею: начебто «той самий ліс, те ж повітря й та сама вода», але — Україна. Тихе, зелене, дуже затишне місто, в якому хотілося б пожити, незважаючи на те, що Прикарпаття, як і вся Західна Україна, належить до найбільш депресивного району країни: величезне, близько 70-80% безробіття, безнадійно порожні місцеві бюджети, серйозні проблеми з екологією. Можу собі уявити, чого вартий місцевій владі й городянам порядок у своєму місті. Але їм це вдається! Ретельно заметені вулиці, акуратно пофарбовані будинки, тінисті сквери створюють атмосферу не просто чистоти, а й охайності та доглянутості, які дуже різко, даруйте, контрастують із містами Центральної та Східної України. Розруха, вона дійсно гніздиться в головах, а на вулицях лише зримо проявляється. Охайність — це питання внутрішньої культури, а не грошей, яких постійно не вистачає. Приклад цього — столиця «європейського типу», в якій всі газони, дитячі майданчики й пляжі всіяні собачими «подарунками», сквери й парки почасти нагадують звалища, а газони витоптані стадами обивателів. А грошей у столичної мерії куди більше, часом навіть створюється враження, що вона не знає, куди їх подіти. Та й те сказати, пенсії виплачуються вчасно, зарплати також, чому б не побудувати собору-другого?
Під стать Івано-Франківську виявилися і його мешканцi, які недільним ранком заповнили затишний, із великим смаком прикрашений в місцевому стилі Палац культури. Статечна, неметушлива манера триматися, чиста й мелодійна, ясна річ, українська мова створили настрій довірливої зустрічі добрих знайомих. Ще до початку зборів мою увагу привернула кряжиста постать немолодої людини в бувалому в бувальцях кітелі й кашкеті солдата Української повстанської армії. Дмитро Верхуляк виявився одним із ветеранів визвольного руху, боротьба якого закінчилася тільки 1955 року, після зради одного з товаришів, котрий потрапив до рук органів. Лікар за фахом, він лікував і своїх товаришів по боротьбі, й місцевих жителів. Його почали шукати після того, як були схоплені його пацієнти. Був звільнений у 80-му році, досі не реабілітований. За його словами, прийшов на зустріч, щоб подивитися на людину, про яку багато чув. «Ми прагнемо бачити щасливим народ Української держави, але, на жаль, немає лідерів, які мали б волю, тому бачимо лише небагато того, за що воювали, далеко не все». На запитання про те, чи не бентежить його чекістське минуле Марчука, тільки махнув рукою: «Коли це було.... Марчук, я знаю, з нами особисто не воював. Кожна людина може покаятись перед Богом і собою, якщо скоїла зло. Кожен може, та не всі роблять».
На збори обласного громадського об'єднання «У XXI століття — з Євгеном Марчуком!» прийшло 1070 чоловік, із них 670 учасників об'єднання. Після розмов як із симпатиками Євгена Кириловича, так і з тими, хто поки що лише придивляється до цього політика, можу констатувати: незалежно від віку, статі й політичних переконань у голові в середнього западенця все акуратно розкладено по поличках. Бог й Україна (як варіант, нація, Батьківщина, держава) — це святе. Якщо святе — то люди цілком свідомо готові пожертвувати заради них якщо не життям, то вже якимись матеріальними речами обов'язково. А з готовності принести жертву задля своїх принципів виникає й Честь, цілком конкретне поняття для тих, із ким я розмовляв. Західна Україна дуже пильно придивляється до Євгена Марчука. Безперечно, Рух був, є й буде для неї найавторитетнішою організацією. Про покійного лідера Руху та розкол всередині організації всі без винятку говорили з болем, всі сподіваються на примирення. Але проблема керівництва нелівими силами, вочевидь, так просто не розв'язується. Звідси й підвищена увага до особистості Євгена Марчука.
Вимогливі до себе, западенці вимогливі й до тих, хто претендує на їхні вподобання. На зборах розмова крутилася навколо двох головних тем: як Україні піднятися з колін, на які її поставили спершу імперська політика, а потім некомпетентність колишніх «номенклатурних товаришів», і хто зможе очолити прагнення суспільства до гідного життя в сильній самостійній державі. Привернули увагу яскраві, енергійні виступи незвичайних ораторів: члена президії УСДП, депутата облради Олексія Коваля й заступника голови Спілки офіцерів України, полковника запасу В'ячеслава Білоуса. Стрижнем обох виступів стала проблема землі. Маючи величезні й різноманітні природні ресурси, Україна може й повинна жити набагато краще. Ефективне використання цих ресурсів і найголовнішого з них — землі — вимагає енергійних, невідкладних заходів. Ще 1990 року УСДП висунула вимогу про передачу землі в приватну власність. Відомий політик, генерал армії Євген Марчук, на їхню думку, є саме тим патріотично настроєним професіоналом, ідеї якого можуть дати Україні шанс на краще життя.
Запитання, які задавали Євгену Кириловичу, були зосереджені навколо кількох тем, найбільш важливих для тих, які тут зібралися. На запитання про визнання ОУН-УПА відповідь була такою: «Необхідно визнати, що ОУН-УПА — це воююча сторона. Це акт справедливості, це все одно буде зроблено. Мене часто запитують: «Навіщо ти говориш ці речі, навіть якщо віриш у них? Адже більшість населення на Сході України ставиться до ОУН упереджено». А я щоразу запитую тих, хто сидить у залі: є тут хтось, хто не приймає незалежності України, хто вважає себе переконаним ворогом української держави? Мовчать. Отже, немає. Але якщо присутні визнали це рік, п'ять, вісім років тому, то чому треба відмовляти тим, хто боровся, ризикуючи життям, за свободу країни п'ятдесят, шістдесят років тому?» На запитання про те, чи можна вважати СБУ, створену на базі союзного Комітету, органом, готовим захищати інтереси України, Євген Кирилович пояснив, що під час формування СБУ весь особовий склад пройшов жорсткі процедури відбору й перевірок на предмет лояльності до української держави й професійної бездоганності. Десь 1000 офіцерів не пройшли через це сито. Більш того, в результаті природної зміни кадрів сьогодні близько 80% особового складу СБУ — це ті, хто прийшов уже після її створення. Після зустрічі я знову підійшов до пана Верхоляка. Помітно хвилюючись, сивоголовий ветеран УПА сказав: «Даруйте, мені зараз важко говорити. Якби всі так думали, як генерал Марчук, то, напевно, був би порядок у державі».
Я ловлю себе на думці, що багато що з побаченого на Прикарпатті: чиста, жива українська мова, радісне «Христос воскрес!» на фасадах будинків, при зустрічах знайомих, старенький католицький священик, якого привела й дбайливо посадовила в третьому ряду зграйка молоденьких черниць, серйозні, врочисті обличчя під час виконання гімну, нарешті, сакраментальне «Слава Україні!», яким закінчувався кожен виступ, що незмінно зривав оплески, — все це було б неймовірно, виглядало б як нестерпний несмак, жахлива фальш навіть у Києві, не кажучи вже про Східну Україну. Але не тут. На цій зустрічі я вперше побачив людей, і не десяток—другий, а півтори тисячі, явно різних людей, із різними поглядами, для яких все це було абсолютно природним, само собою зрозумілим. Я витратив кілька годин, намагаючись зрозуміти, що ж відрізняє цих людей від прихильників «вічно живого» вчення, які з похмурими, насупленими обличчями, стислими губами виходять на демонстрації, тримаючи в руках червоні стяги й ікони своїх вусатих, бородатих вождів. Мабуть, відповідь полягає в гідності й внутрішній силі прикарпатців. У поведінці й «червоних», і багатьох інших постійно присутній елемент виклику, фрондерства: ось, мовляв, якими ми будемо назло всім! А западенці нікому нічого й не збираються доводити. Вони не хизуються, а живуть, говорять і роблять так, як велять їхні ідеали, їхня віра. До того ж, і це не менш важливо, западенці не обмежуються мітингами. Правильність своїх поглядів вони обстоюють і своїми справами — чистотою своїх вулиць, акуратними ошатними церквами, збудованими за власний рахунок, нарешті, своїм привітним, доброзичливим ставленням і до близьких, й до незнайомих. Прихильники товаришів Симоненка і Вітренко можуть до хрипоти доводити свою перевагу над «бандерівцями», але достатньо після Івано-Франківська з'їздити в умовно «червоно-рожеві» регіони й виникає запитання: якщо ви такі розумні, то чому так брудно, негарно живете?
Зустрічі в Івано-Франківську й Калуші примусили ще раз задуматись над однією з найболючіших, давніх проблем України — над уміло роздутою неприязнiстю, навіть ворожими вiдносинами мiж Сходом i Заходом, тих, хто відчуває ностальгію за часами «великого й могутнього», і тих, для кого колишній Союз і нинішня Росія — гірше за чуму. Треба визнати: найщиріше обурення людей, які шанують бійців УПА як героїв, борців за свободу Батьківщини, є дзеркальним відображенням почасти просто неприйняття жителями Сходу «бандерівців», «рухівців» та іншої «націоналістичної нечисті», яка, до речі, переважній більшості із них не заподіяла зла. На жаль, але це глухий кут. Ми не можемо собі дозволити «розлучення» й розміну загальної квартири під назвою Україна. Тому нікуди не подітися від завдання, яке висунув перед собою та своїми симпатиками Є. Марчук — об'єднати розколоте на ворогуючі табори суспільство, виробити платформу, прийнятну для всіх жителів України. Ідея сильної, ефективної держави, здатної забезпечити гідні умови життя суспільства, схоже, й є такою об'єднуючою платформою. Наявність фігури, потенційно здатної вирішити це завдання, не може не радувати. Перші зрушення вже є. За час своїх нещодавніх поїздок на Схід країни Євген Марчук, за його словами, зустрів розуміння необхідності примирення. Хоча наш «червоненький» парламент так i не змiг прийняти рiшення про визнання права на пенсію ветеранів визвольної боротьби на Заході України.
