Для «Дня» умовне гасло «Історичне Знання — в мережу!» не є чимось новим. За півтора десятиріччя існування газети завдяки співпраці з авторитетними істориками, філософами, культурологами, краєзнавцями наше видання опублікувало (зокрема, в Інтернеті) унікальний масив матеріалів, присвячених суперечливим, маловідомим та взагалі невідомим епізодам українського минулого. Забуті явища, імена та теми поступово ставали надбанням не лише науковців та наших читачів, а й усього українського суспільства. Досить згадати, що саме в «Дні» вперше була опублікована колонка Джеймса Мейса «Запали свічку у вікні!», яка згодом переросла в загальнонаціональну акцію вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років.
Увесь цей інтелектуальний набір, який так потрібен Україні для її повернення до своєї європейської суті й нашому суспільству — для повернення до пам’яті та до самого себе, протягом років осідав на сайті (який працює, нагадаємо, з 1997 року). Але не «мертвим», а «живим» вантажем. Ми повсякчас наголошували на важливості тем, які порушували наші автори, крок за кроком, книжка за книжкою створюючи бібліотечну серію «Україна Incognita». За десять років вийшло друком одинадцять книжок. А вже цього вересня світ побачить дванадцяту. Вона традиційно буде представлена на Форумі видавців у Львові.
Окрім того, першим серед українських (а не виключено, що й серед пострадянських) ЗМІ «День» видав електронний архів своїх публікації за 1997—1999 роки на CD. По-справжньому знаковим був момент, коли Клара Ґудзик вручала електронну бібліотеку «Дня» Папі Римському Івану Павлу ІІ. Це — вже історія. І не лише газетна, а й України. До речі, в планах «Дня» — нові електронні книжки.
Головний редактор Лариса Івшина переконана, що наша історія є найпотужнішим джерелом української ідентичності, й водночас без усвідомлення (а для когось — переусвідомлення) історії неможлива українська модернізація. «Уважне «прочитання процесів», що відбувалися та відбуваються на пострадянському просторі, переконує мене в тому, що боротьба точиться не лише за ресурси, не лише за нафту й газ, а насамперед — за місце в історії», — зауважує головний редактор.
Оскільки українське суспільство щойно почало наближатися до осмисленого погляду на свою історію та активніше цікавитися своїм минулим, «День» вирішив дати важливим історичним темам нове життя.
Сайт «Україна Incognita» містить традиційні історичні рубрики, звичні для читачів «Дня», — «Історія та Я», «Маршрут №1», «Сімейний альбом України», а також нові — «TOP-книги, які варто прочитати», «Інтелектуальний календар», «Читачі «Дня» он-лайн», «Полеміка».
Вперше в українському інтернет-просторі на «Україна Incognita» з’явиться Віртуальний фонд найкращих музеїв України, який дозволить користувачам на власні очі побачити найкращі музейні експозиції країни.
Інтерактивна рубрика «Інтелектуальна карта України» формуватиметься поступово, методом «народної будови». І тут ключову роль ми відводимо нашим читачам і закликаємо їх долучатися до процесу формування інтелектуальної карти країни, відтворюючи минуле свого регіону, — міста, села, хутора чи навіть вулиці.
Поки сайт тестується, ми поцікавилися думкою істориків, експертів «Дня» щодо ролі інтернет-джерел — реальної та потенційної — в осмисленні українцями історичної правди.
Валерій СТЕПАНКОВ, доктор історичних наук, професор:
— На мою думку, створення такого сайта — вкрай необхідна справа. Адже більшість людей, особливо молодшого віку, переорієнтовується із бібліотек на мережу. На жаль, українські сайти дуже мало уваги приділяють історії, особливо — історії України. Тим часом така потреба є. Молодим людям історію треба просто вивчати, а нам, представникам старшого покоління, включаючи істориків-професіоналів, потрібно багато на що подивитися іншими очима. До речі, на засіданні з істориками, яке президент РФ Медведєв проводив у Владимірі (див. «День» №137-138 від 5 серпня 2011 р.), теж говорили про необхідність поліпшити подачу історичних матеріалів у електронній версії. В Росії держава опікується цим питанням. А в нас... Тому я вважаю, що «День» робить чудову річ. Мережа — це найбільш демократичний шлях до історії. Із залученням літератури та провідних українських істориків газета виконає не лише свої прямі інформаційні зобов’язання, а й роль бібліотеки та майданчика для обміну думками. Тим більше, що в Україні немає асоціації істориків, тобто історики не мають майданчика для комунікації. А відтепер ми матимемо можливість оперативно висловитися з тієї чи іншої проблеми — на сайті «Україна Incognita».
За всі ці роки утворилася своєрідна «біла пляма». Люди старшого та середнього покоління сформовані на концепції, яка була вироблена в середині ХХ століття та ґрунтувалася на ідеї возз’єднання України з Росією. Зокрема, ми говоримо «давньоруський народ»; кажучи «руси», «русичі» та «русини», не знаємо, що це й є українці. Це тільки ті штрихи, які стосуються давньої історії. А насправді є тисячі таких світоглядних проблем. Більшість ЗМІ закидані напівправдою або правдою на 80% (але навіть десята частина неправди перекреслює все правдиве). Відбувається спрощення.
Тому, як на мене, «День» робить величезне діло.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії України НАН України:
— Інтернет — це дуже небезпечна річ з погляду істини. Історія там, по-перше, може бути просто піар-акцією; по-друге, може бути неграмотним викладом якогось аматора. Але якщо в Інтернеті будуть історичні сайти, які вестимуться авторитетними організаціями (до числа яких я зараховую й газету «День»), то це буде продукт зі знаком якості. Адже «День» вже давно мобілізує істориків, а історичний напрям в газеті — один із основних.
До речі, нині Інститут історії України розбудовує цілий історичний портал. На цьому сайті, зокрема, викладена Енциклопедія історії України, яка видана обмеженим тиражем. Зараз у нас стільки відвідувачів, що доведеться збільшувати потужність порталу.
Отже, запит є. Причому більшість із користувачів нашого сайта — не з України. Це свідчить про те, що все ж таки в українському суспільстві присутня недовіра до історії як науки. Так само — як недовіра до політиків, соціологів, так і до істориків, які часто виконують чиєсь замовлення. Пам’ятаю, коли наприкінці 1980-х усе почало відкриватися, всі відразу кинулися до джерел. Не просто до монографій, а до документів. Але документи також можна інтерпретувати по-різному. Багато чого залежить, власне кажучи, від особистості історика.
Але попит на історичне знання — є. І добре, що є пропонування.
