Думки з приводу перебування у Львові Віктора Януковича і того, як «ославилася» з цього приводу Галичина, все ще гуляють інтернетом. Їй, Галичині, це ще довго будуть згадувати… Щоправда, ніхто не говорить, що ж насправді відбулося у Львові, одна-дві цитатки і «зліплене» враження, яке залишає гіркувато-кислий присмак незрозумілості. Тому ми подаємо думку того, хто насправді там був, хто має неабиякий авторитет і в Західній Україні, і в Україні загалом — Федора Стригуна, народного артиста України, художнього керівника театру ім. Марії Заньковецької.
— Так, у нас в Україні багато сперечаються, один одному щось доказуючи: прем’єр з Президентом, Голова Верховної Ради з прем’єром і Президентом, опозиція — з ними усіма… Йде звичайний діалог. І я вважаю, що цей діалог і відбувається для того, щоб виявити позитиви і негативи, які існують в суспільстві. І тому, коли я отримав запрошення на зустріч Віктора Януковича з інтелігенцією, у мене навіть і думки не виникло, що я можу не прийти. Скажу вам, чому. Я є державна людина і працюю в державному колективі і знаю один закон: не держава у театрі, а театр у державі. А прем’єр-міністр — це є прем’єр-міністр. І не важливо, чи він є від регіонів, чи від комуністів, чи від «Народного руху»…
Особисто нас, «заньківчан», хвилює дуже наболіле питання: йде реконструкція театру і його ремонт. З цим ми пробиваємося стільки років у різні інстанції, бо хочемо, щоб нам допомогли. Ну коли випаде ще така нагода поговорити з прем’єр-міністром?! То чого ж нею не скористатися? Та, на жаль, не відбулася серйозна розмова, бо на неї у прем’єр-міністра вже не лишилося часу. Щиро кажучи, я розраховував, що розмова піде інакше, але у тому, як вона проходила, винні його помічники, речники, вони мали підготувати зустріч краще.
…Виходить прем’єр, всі встали, — ми люди інтелігентні. Він сів, ми сілі. І якби Янукович сказав: «Я не знаю предмету досконало, але є міністр культури… Юрій Петрович, сядьте коло мене і послухаємо, які є проблеми, побажання, претензії. Висловіть це мені, я буду це слухати і брати до уваги.» Отакий перебіг подій був би для мене цікавий.
Янукович — чоловік зайнятий виробництвом, державним господарством, а сиділи перед ним професори, академіки, народні артисти, — сивочолі люди. Всі прийшли. Бо у кожного було наболіле. Там були видавці, були письменники, які теж мали, що сказати. І той же Микола Петренко, і той же Різник, і Безнісько …А сказати ж не дали…Однак і при тому я не бачив, щоб наш губернатор Олійник падав на коліна, він вів себе достойно. Горинь вів себе достойно. Дуже гарно виступив наш мер Садовий, наголосив на болісних точках. Він сказав, що Львів валиться, що потрібна зараз увага держави до цього міста, якщо хочемо його зберегти. Ми самі — проблеми не подужаємо. І повинен уряд це усвідомити, який той уряд не є… Встала Марія Кіх, яку я дуже шаную, і просить прем’єра, щоб їхня академія стала національною. Ну що тут поганого? Багато чого хотілося б сказати. І в претензії, і, може, критикували б цей уряд, і самого Януковича. На попередній зустрічі ми такі речі казали йому…
А кричати: Львів тріумфально зустрічав Януковича і зализав йому усі дірки, вибачте, це можуть зараз казати лише ідіоти. Завтра приїде до нас Президент, якого ми дуже любимо і шануємо, ми теж дуже гарно приймемо. Післязавтра приїде ще якась державна людина і якщо попросить зустрічі з інтелігенцією, то ми прийдемо, бо в неї будуть якісь побажання і ми їх вислухаємо. Це — держава, якщо це держава….(а не «сбор блатных и шайка нищих»). І в державі державні люди повинні вести себе по-державному. А сказати черговий раз гостре слівце — я теж умію це, та ще як умію! І міг би там сказати, та не для цього я прийшов на зустріч…
Треба віддати належне — до нас у театр пізніше завітали віце-прем’єр-міністр Рибак, прийшов міністр культури, обійшли приміщення. Директор показав, що зроблено, що ні, а потрібно ще технічну документацію готувати. Нам пообіцяли, що завітають ще раз такою ж командою до театру…
Та не лише стан нашого приміщення мене турбував. Я, як голова Спілки театральних діячів, прийшов на цю зустріч з інтелігенцією ще й тому, що мене цікавило (і до цього часу цікавить, незалежно від того, хто прем’єр), коли ж піднімуть зарплати акторам в обласних театрах? Ми — Національний колектив, я дякую уряду, президентам, за указ про надання нам статусу Національного, за те, що нам йдуть доплати і це дає можливість працювати на високому професійному рівні, так що, маю надію, нам вдається відповідати запитам глядача. Я говорив на зустрічі про підняття зарплат в таких театрах, як Луцький, Ужгородський, Івано-Франківський, Мукачівський театр. Бо в Рівному та Тернополі вже академічні театри і там голови обласних держадміністрацій підвищили зарплати з місцевих бюджетів. І люди там вже поза межею голодування, поза межею бідності. Бо коли народний артист одержує зарплату в 550 гривень, а є актори, які одержують 350 гривень, 400, то як вони можуть працювати? Не так давно всі директори театрів кинулися робити театри академічними. Але на жаль, з’явився якийсь «кручкотворець», інакше не скажеш, який сказав, що навіть академічний не має право на підвищення зарплати. І закрили цю тему. Отже, щоб розставити всі крапки над і, не має переконання, не треба нам ніяких «академічних», і не треба, щоб голови адміністрацій загалом «пробивали» це звання, а видати потрібно таке розпорядження Кабміну, щоб кожна область на сесії обласної Ради чи рішенням адміністрації визначилася і мала право додавати акторам до того принизливого мінімуму дотацію. Бо інакше ці театри розпадуться, і кожен голова обласної адміністрації, і мер міста розуміє це, і не хоче залишитися без театру. Причому говорив я не лише про західний регіон, а й про Полтавський театр, Сумський, Луганський, Чернігівський…
Друге питання. Ось усі говорять захід-схід, схід-захід, я вважаю, що це дурниця, так і сказав. Я, наприклад, східняк, працюю 42 роки в Галичині, я вже галичанин, і на це не нарікаю. Мої друзі — Міша Голубович працює в Луганську, Бравун — в Донецьку. Я можу назвати десятки своїх однокурсників, які працюють по всій Україні, але біда-бідність на всіх одна. А щоб не було при цьому ще й оцього розподілу, треба влаштовувати гастролі, які сьогодні організувати важко, бо дорогою є дорога і проживання. Але не може (в одній державі живемо!), наприклад, такий театр як Луганський не приїхати на гастролі в Івано-Франківськ. А Івано-Франківський — не поїхати в Луганськ. Сумський театр мав би поїхати, приміром, в Луцьк, а Луцький — в Суми, і так далі. Це потрібно організовувати, бо нічого так людей не зближує, як мистецтво і безпосереднє спілкування. Оце все, що я сказав, і подав Януковичу листа, в якому описав усі театральні проблеми і зробив деякі пропозиції.
А коли я подивився п’ятий канал, «5 копійок», де зібралися львів’яни, колишні львів’яни, які переїхали зараз до Києва і стали такими «великими революціонерами», і почали розповідати, як львівська інтелігенція себе спаплюжила, «залижуючи усі дюри Януковичу»! До речі, за людьми, що прийшли в студію 5-го каналу, нічого не стоїть, вони ні за що не відповідають, при тому є недоторкані, бо захищені недоторканістю як депутати Верховної Ради, хоча там були і колишні депутати… Признаюся, мені боляче стало і гірко за 5-ий канал і за всіх, що там на тій передачі виступили, покинувши Львів і львів’ян. Вони зараз починають говорити: п’ємонт знищений, п’ємонт такий ниций! Та ви ще прийдіть сюди та повчіться, як себе поводити культурно в тому чи іншому випадку. Хіба гарно, коли Президент приїхав в Донецьк, а люди вийшли з плакатами: «Геть!». Кого? Президента, якого вибрав народ?! Це ж паскудство. Що, революційна ситуація якась є? Ні — будуємо державу, проблемно будуємо, складно, з труднощами, але будувати треба.
Вони що, хотіли, щоб я встав і сказав: пане Янукович, чого ви приїхали, ми вас не слухаємо, ми вас… Що ми вас? За мною стоїть 500 чоловік колективу, вони мають залишатися без зарплати? Щоб як у Тарасюка, коли міністерство закордонних справ залишилося без зарплати? Наведіть порядок там, нагорі, а тоді до нас майте претензії. Люди ж обрали цього прем’єра, Президент подав його? — подав. Затвердили? — затвердили. Він може не подобатись мені 10 разів, але він є державною людиною. Я в театрі теж не кожному подобаюсь, але мене слухаються, бо я керую творчою частиною театру. Я розумію, що професійні політики і революціонери можуть собі дозволити багато чого (причому не завжди гарного), бо вони живуть з партійних фондів. Ми живемо ж зі своєї праці, і держава ще нас датує.
Не можу не сказати ще одного: так, ми приймали активнішу участь у помаранчевій революції, і тут, і в Києві на Майдані. І ми залишаємось такими, якими ми були. До речі, ми помаранчеву революцію робили, коли ще у 99-му поставили «УБН», і всі ці речі говорили вголос, відкрито — і в Києві на гастролях, і тут у Львові. Тоді ці політики «сердились» на нас і казали: куди ви лізете? І таке було. Я ж пам’ятаю цю ситуацію, я можу зараз витягти 280 рецензій, де вони, ці ж хлопці, які зараз дуже розумні, говорили все навпаки.
Якщо ми беремо вже приклад з Європи, то там, хто б не керував, а табель про ранги існує, — бо обраний народом. А не влаштовують нас ці державні люди, то на наступний раз будемо ліпше думати і мудріше вибирати. А якщо припре вже так до горла, то хай не думають, що не вийдемо, як минулий раз. Вийдемо, як не на площу Незалежності, або сюди, біля Оперного театру. Люди вийдуть і скажуть — відверто і правду. Але коли є якісь справи і не мітинг зібралися проводити, то треба справи робити, панове, а не заробляти дешевий авторитет.
