У числі «гарних» новин, якими регулярно радує українців уряд, не останнє за значущістю місце посідає вістка про подорожчання природного газу для комунальників з першого серпня на п’ятдесят відсотків. А це автоматично тягне за собою істотне підвищення тарифів для населення на опалення і на гарячу воду. Юрій Хіврич, міністр житлово-комунального господарства (ЖКГ) України, вже заявив: «У зв’язку з тим, що в собівартості тепла і води газ складає в середньому 53%, то, по нашим розрахункам, ціна на тепло і на воду підніметься від 20 до 25%». Чи треба нагадувати, що газ для населення теж подорожчав, що більше треба сплачувати за низку комунальних послуг?
Ні, звісно, сакраментальна вимога Міжнародного валютного фонду (МВФ) удвічі збільшити ціну газу для населення економічно виправдана. І неминуче подорожчання опалення, і зростання практично всіх комунальних тарифів — це перспектива, якої не можна уникнути, якщо Україна справді прагне оздоровити свою економіку. Хоча МВФ свого часу пропонував розтягнути це підвищення на два роки, щоб максимально зменшити ціновий шок (та відповідну інфляцію). У нас же все буде зроблено, схоже, у стилі бліцкригу. На думку директора енергетичних програм Центру ім. Разумкова Володимира Саприкіна ще одне підвищення цін на газ на 50% трапиться восени, після місцевих виборів.
От такі на українців чекають «ягідки». Тільки от питання, точніше, аж два взаємопов’язані питання: чи матиме підвищення тарифів своїм наслідком отримання споживачами справді гарячої води та справжнього тепла в домівках узимку і чи не призведе врешті-решт вимушена економія на воді, газі та інших благах цивілізації до культурної деградації українського суспільства?
Власне, найлегше відповісти на перше запитання: краще не буде. Бо жодне підвищення житлово-комунальних тарифів та цін на ресурси для населення ще не мало наслідком покращення життя основної маси українців. Очевидно, спершу треба змінювати систему (точніше, системи: спершу — політичну, потім — теплопостачання), а вже після того сподіватися на покращання життя.
А от щодо другого запитання, то тут складніше. Скажімо, екс-міністр ЖКГ Олексій Кучеренко зауважив, що тим, хто не схоче чи не зможе платити, буде погано, бо «за несплату газу відключатимуть. І тоді доведеться ставити буржуйки, щоб зігрітися... Я тільки-но приїхав з Грузії, там таке відбувалося, і, повірте, це невесело». Це щодо тих, у кого автономне газове опалення. А тим, у кого немає газових лічильників, можна добровільно відімкнути гарячу воду, затим гріти каструлі з водою на конфорках і митися в ночвах...
Звичайно, важко уявити, що межа розкультурення у наші дні сягне високо, але справа в тому, що в історії вже були прецеденти цивілізаційної деградації чи затримки в розвитку, пов’язані якраз із високою вартістю води та палива. А відтак, мабуть, варто їх згадати, хоча б побіжно.
Загальновідомо, що в добу Середньовіччя та епоху Відродження з особистою гігієною у європейців були проблеми. «Мити обличчя не можна у жодному разі, — писали медики ХVI століття, — оскільки може трапитися катар чи погіршиться зір». Якщо так пікантно ставилися до водних процедур у часи Відродження, можна уявити, якими були звичаї у Темні віки, коли громадські лазні були заборонені майже в усіх європейських країнах, а приватні не будувалися. Щоправда, хрестоносці, на собі відчувши принади лазень Сходу, спробували було в ХІІІ столітті повернути ці набутки цивілізації в Європу (де вони були масовими в античні часи), проте церковна і світська влади швидко укоськали «єретиків», котрі створили «вогнища розпусти та духовної зарази». А відтак водні процедури зводилися лише до легкого миття рук та роту, але не всього обличчя. Прекрасні дами лицарських часів милися 2-3 рази на рік. Повсякденні ж гігієнічні заходи аристократії обох статей полягали в протиранні тіла напахченою ганчіркою чи губкою. Під пахвами та інтимні місця рекомендувалося лише змочувати трояндовою водою. Що ж стосується справжніх ванн, то ними користувалися лише у крайніх випадках. Так, французький король Луї ХIV приймав ванну двічі за життя — за порадою лікарів. Монарх так злякався, що зарікся займатися водними процедурами.
Але нехіть європейського люду до миття була спричинена не лише надміром релігійного чину (скажімо, в XI столітті папа Климент III видав указ, яким заборонив у неділю купатися й навіть мити обличчя), і не лише забобонами, а й банальними економічними факторами. Справа в тому, що правічні ліси були нещадно вирубані, вцілілі належали феодалам і навіть збирати там гілляччя суворо заборонялося, тому дрова стали надзвичайно дорогими, і навіть гарячу їжу простолюд їв нечасто, найпоширенішою стравою стали «затірки», тільки не варені, а зроблені з борошна, розведеного у холодній воді. Випечений хліб став панською розкішшю, м’ясо ж споживали у вигляді переважно солонини. Зрозуміло, якою була тривалість життя простолюду і як лютували епідемії різних хвороб, об’єднані спільною назвою «чума»...
Варто згадати ще один культурно-економічний чинник тих часів. Ідеться про поширений у практично всіх країнах податок на димарі. За комини слід було платити гроші, часто немалі, якщо ж грошей не було — дим виводили в хату, в сіни, топили «по чорному». Не тільки простолюд жив «по курних хатах мужицьких», а й чимало городян і навіть шляхтичів не могли собі дозволити спорудити справжні печі та комини. І хоча деякі російські дослідники доводять, що це було дуже добре, бо, мовляв, прокопчувалися і довше служили солом’яні стріхи, а комарі оминали хати, вигоди навряд чи можуть переважити проблеми, які спричиняв цей податок. І перша з них — те, що цегляна груба чи пічка з димарем приблизно вшестеро довше зберігає тепло, а відтак вимагає значно менше дров для обігрівання будинку й приготування їжі, ніж відкритий вогонь чи «неповноцінна» піч. Теплий лежак, чисте повітря, можливість нагріти воду для миття — це вже похідні. Власне, піч, груба, камін характерні ще й тим, що в них можна спалювати буре та кам’яне вугілля, а це рятує ліси від тотальної вирубки, а на додачу сприяє розвитку гірничої справи та континентальної торгівлі.
Не випадково деякі історики вважають, що податок на димарі сповільнив розвиток Європи на кілька століть. На континенті він був у багатьох державах скасований після 1529 року, у добу Реформації. У Британії ж лише 1662 року був запроваджений податок на печі та димарі (це якраз тоді, коли після поразки революції була відновлена монархія, і на трон зійшов Карл ІІ, син страченого республіканцями Карла І, якому були потрібні гроші, гроші, і ще раз гроші — він навіть продав Франції важливий порт і військову базу британців на континенті Дюнкерк за 5 млн. ліврів, але вже 1699 року податок був скасований, бо ствердилися конституційна монархія і відповідальний парламент, який дбав не тільки про короля і про лордів, а й про всю країну. А от в Австро-Угорщині такий податок протримався аж до новітніх часів, тому Іван Франко народився та виріс у курній хаті, де дим виходив крізь солом’яну стріху. Запитання: чи змогла імперія Габсбургів стати передовою європейською державою і як допоміг зміцненню економіки Австро-Угорщини податок на димарі? А ще ж існували у Середні віки й податки на вікна, які збереглися у тій же Австро-Угорщині аж до Франкових часів...
Загалом же, коли епідемії чуми та холери забрали більше життів, ніж постійні війни, поступово до європейців почало приходити усвідомлення того, що чиста білизна і ретельне миття тіла — найкращі запобіжні заходи від численних хвороб. Перед у цьому вела Англія — у XVII столітті парламент там видав спеціальний білль про побудову лазень, пралень і про здешевлення цін на воду. Може, це і збіг обставин, але швидко саме ця держава стала «володаркою морів» і за століття там розпочався промисловий переворот, який ствердив у світі індустріальну цивілізацію.
А от уславлений Мішель Нострадамус зрозумів це раніше за інших. Він жив у ХVI столітті й уникав чуми елементарним дотриманням правил гігієни — щодня купався й регулярно мив руки. І цього виявилось досить. А чи зміг би Нострадамус робити це в сучасній Україні? Чи вистачило б йому грошей на такі забаганки? Утім, мабуть, зміг би, «обстригаючи» добрі гроші зі скоробагатьків за провіщення майбутнього. А що робити тим пересічним незаможним українцям, хто не має талантів Мішеля де Нотр Дама?
Та головне інше: чи хтось переймається в Україні не тільки реальними цінами на газ та гарячу воду, а й гідною ціною на такий специфічний товар, як робоча сила, — чи українська робоча сила цінується тільки за кордоном?
