Кілька днів наприкінці літа в одному південноукраїнському приазовському місті тільки те й робив, що брав участь у дискусіях, диспутах, дружніх розмовах, бесідах і круглих столах на тему шляхів Святої Русі, відродження Православ'я і перспектив розвитку концепції «Русского мира» в сучасних Росії, Україні та Білорусі.
В Україні найчастіше останню з тем обговорюють фанатики, біснуваті, зомбі, істерики та фетишисти, а також батюшки, які навчають свою паству, що молитов українською мовою Бог не чує. Проте в даному випадку, і в цьому позитив цього заходу, були зібрані люди у вищій мірі адекватні, цікаві й компетентні. Половина присутніх — православні священики з Москви й України, решта — світські інтелектуали в галузі філософії, богослов'я та історії церкви, а також декілька православних журналістів.
Я завжди прагнув не бути догматиком і до всього підходити динамічно та неупереджено, тому свою оцінку тих чи інших явищ і феноменів багато разів перевіряю. Мої оцінки всіх різновидів концепції «Русского мира» склалися давно, проте я зрадів тій обставині, що власні думки та висновки зможу перевірити на такій інтелектуальній аудиторії.
Моя доповідь на заході називалася: «Восточнохристианская цивилизация vs. «Русській Міръ»: Соотношение онтологических и политтехнологических аспектов в современных «миростроительных» проектах».
Спершу я спробував описати чотири основних напрямки розробки концепції «Русского мира», які існують у сучасній Росії:
1. Петро Щедровицький — Юхим Островський — Сергій Градировський: «РМ» як простір існування російської літературної мови. Російська задає інші параметри мислення, ніж, скажімо, англійська, німецька, арабська або китайська. Сюди ж належать концепції «РМ» як пострадянського простору, що зберігає, крім знання російської мови, спогади про минулу велич СРСР.
2. Олександр Неклесса: «РМ» як «республіка багатьох народів», як горизонтальна єдність «многих Русей» — і російських, і тих, які знаходяться за межами Росії (подібний тип «РМ» популярний також у колі прибічників і симпатиків «новгородської» ідеї (Вадим Штепа та інші), але заперечується москвоцентристами).
3. Кремль і білякремлівські кола: «РМ» як сфера впливу Кремля і можливої побудови квазіімперської державності (розглядається як аналог євразійської доктрини — для України та Білорусі: євразійство — це вісь «Москва — Казань — Астана», «Русский мир» — вісь «Москва — Київ — Мінськ»).
4. РПЦ і біляцерковні кола (в Україні представлена москвоцентристами та українофобами з УПЦ): «РМ» як сфера поширення впливу Чистого завулка, як російськомовний і «російськокультурний» православний простір, у якому має бути єдина інтерпретація «спільної» історії.
Майже в усіх концепціях фетишизується значення російської літературної мови, для більшості важлива єдина інтерпретація «спільного минулого», майже всі ідеологи (за одиничними винятками) розглядають українську та білоруську ідентичність, культури й мови як неприємних конкурентів для «РМ», найбільш радикальні — намагаються їх відверто демонізувати.
Широко відоме визначення патріарха Кирила: «Країна відносить себе до російського світу, якщо в ній використовують російську мову як мову міжнаціонального спілкування, розвивається російська культура, а також зберігаються спільна історична пам'ять і єдині цінності громадського будівництва».
Висновки моєї доповіді я зачитав з аркуша:
1. Концепти «РМ» позбавлені еклезіологічного (церковно-містичного) змісту і є суто світськими геополітичними й геокультурними доктринами.
(Інакше кажучи, спроби інтерпретувати «РМ» як церковний простір, як ареал поширення Православ'я є помилковими.)
2. «РМ» є вираженням не цивілізаційної ідентичності православних країн, а імперобудівної ідеології з елементами етнонаціоналізму.
(Інакше кажучи, спроби інтерпретувати «РМ» як цивілізаційну ідентичність є підміною понять: не слід цивілізаційну ідентичність плутати з імперсько-державною і етнокультурною.)
3. Більшість проектів «РМ» грунтуються на принципах владного моноцентризму та ієрархічної системи управління, які є характерними для російської політичної культури.
(Абсолютна більшість концепцій «РМ», як і в XIX столітті, закликають об'єднатися не просто довкола Москви та Великоросії, але довкола московського царя (петербурзького імператора, Політбюро ЦК КПРС, Кремля, президента РФ.) Будь-які розмови про конфедерацію та «союз рівних» (Росії, України й Білорусі) нерідко висміюються в кулуарах подібних заходів самими учасниками — архітекторами «Русского мира»: мовляв, з ким ми, росіяни, будуватимемо стосунки на рівних? З Україною та Білоруссю? А може, ще й з Островами Зеленого Мису на додачу?)
4. Спроби інтерпретувати «Русский мир» як Святу Русь, а також інтерпретувати Св. Русь виключно у зв'язку з російською мовою, російською культурою нагадують етнофілетистську єресь.
(Визначення Православ'я як «руської релігії», ототожнення Святої Русі та «Русского мира», спроби впровадити до свідомості пастви ідеї, що українська мова — це результат «псування» та «ополячення» російської мови, спроби проповідувати, що Україну та Білорусь придумали вороги Христа (а це нерідко можна почути й від священиків, і від православних апологетів) — є етнофілетистською єрессю, яка засуджена Помісним Константинопольським Собором 1872 року — у зв'язку з болгарською схизмою. Посилення етнофілетистських настроїв у нинішній УПЦ може призвести до перетікання її проукраїнськи орієнтованої пастви до інших конфесій.)
5. За нинішніх умов концепція «РМ» використовується перш за все як політтехнологія і націобудівна доктрина, яка розвиває панславістський концепт «триєдиної руської нації».
(Розлючення, з яким прибічники концепції «триєдиної руської нації» доводять, що великороси, українці та білоруси — не три самостійні народи, а три субетноси, які становлять єдиний народ, свідчить про брак об'єктивних раціональних аргументів і спробу підмінити їх емоційним натхненням.)
Я пояснив, що Свята Русь, як і Царство Боже, — це реальність еклезіологічна, а не географічна і, тим більше, не геополітична. А тому гасло «Росія, Україна, Білорусь, а разом — Свята Русь», що розкручується нинішніми проповідниками, слід розглядати як жваву піонерську речівку для байкерів, але не як координати Святої Русі. Свята Русь — це Небесний Єрусалим і сонм праведників во Христі осяяних, а зовсім не Москва, не Калінінград, не Свердловська область, не Київ із Кіровоградом, Дніпропетровськом і Дніпродзержинськом, не Мінськ чи Вітебськ. У цілому, ідеологія «РМ» є продовженням зовсім не Святої Русі, а концепту Москви як Третього Риму — з притаманним йому ізоляціонізмом і відчуттям своєї історичної місії, що переходить в уявлення про власну винятковість і безкарність.
У своїй доповіді я пояснив, що головні маніпуляції в доктринах «Русского мира» відбуваються завдяки багатозначності й невизначеності етноніма «російський». У одній позиції «російський» означає «великороса», в іншій — «спільноруський» або «східнослов'янський», який об'єднує великоруське, українське й білоруське в третій — «російський», що стосується власне РФ, у четвертій — взагалі щось невизначене й подібне. Що таке «русскость», довкола якої вибудовуються всі подібні доктрини? Етнічність? Етика? Метафізика? Есхатологія? Культурно-мовна ідентичність? Геополітика? У словосполученні «Русский мир» ключовим словом є саме «мир», хоча реально йдеться про війни брендів (етнонімів, топонімів, політонімів) як різновиду когнітивно-смислової війни.
Найбільш емоційна апологетика ідеї «Русского мира» прозвучала в доповідях деяких українських учасників заходу і нагадувала мені мікс із російської патріотичної публіцистики початку 90-х років — на зразок часопису «Наш Современник», праць Наталі Нарочницької, Михайла Назарова, Олега Платонова, Вадима Кожинова й багатьох інших, кого називають «старими правими» (на противагу молодшим і постмодерністськи орієнтованим «новим правим»), а також із класиків жанру — філософів другої половини XIX століття: Володимира Соловйова, Миколу Данилевського, Костянтина Леонтьєва й декотрих ранніх євроазійців. Типу того, що руська людина (включаючи «малоросів» і «білоросів») — колективіст, що в руських збереглася традиційна родина, що на Заході всі стурбовані виключно користолюбством, а в Святій Русі — життям духу, що справжня релігійність є лише в руських, а на Заході — храми здають для проведення шоу-заходів. Що в галицьких греко-католиків і навіть православних релігійність фальшива, показна, позбавлена глибинного духовного виміру.
А ще, як проповідували архітектори «Русского мира» з України, виявилось, що українська ідентичність не може не бути європейською, а, отже, гнилою, орієнтованою на набування благ «сього світу». «Спільноруська» мова є рідною для всіх «руських племен» і «руських країн», а українську і білоруську сконструювали вороги — для того, щоб «руські малороси і білороси забули своє руське ім'я». Немає жодної більш штучної та ідеологічно вмотивованої мови в світі, ніж українська літературна (до речі, так збіглося, з автором останньої сентенції — про мову — свого часу, на початку 2000-х, ми спілкувалися виключно цією, власне, штучною і безблагодатною «мовою», придуманою ворогами Історичної Росії).
І хоча подібні одкровення не були мейнстримом заходу, висловлені на нім ідеї та емоції навели мене на дуже важливі роздуми: я вивів одну важливу закономірність усіх без винятку дискусій про «Русский мир» і схожі теми за останніх 150 років.
1. Отже, будь-яка розмова про «РМ» починається з пошуку УНІВЕРСАЛЬНОЇ НАДНАЦІОНАЛЬНОЇ СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ, завдання формулюється, як ПОШУК НОВОГО ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ЧИ СВІТОБУДІВНОГО ПРОЕКТУ.
2. За ходом розмови обов'язково скажуть, що «руські» — це не лише великороси, але також українці і білоруси, а російська літературна мова — спільне надбання всіх східних слов'ян, у всіх «руських» — особлива постава, особлива місія і особлива дорога у Вічність. А ще — ми повинні відкинути племінні (мало-біло-великоруські) забобони, згуртуватися, об'єднатися перед лицем загальної загрози і так далі
3. Потім неодмінно ритуально згадують Гоголя — мовляв, він же не був великоросом, а який геніальний! І його обласний і регіональний патріотизм не перешкодив йому стати патріотом усієї Русі. Більш просунуті згадують також Вернадського, Корольова, Янгеля, Челомея, Короленка і чомусь Сікорського, хоча останній був поляком.
4. Але будь-яка розмова про «РМ» закінчується завжди однаково і цілком передбачувано: врешті-решт, виявляється, що «Русский мир» — ЦЕ МІСЦЕ ІСНУВАННЯ ВЕЛИКОРУСЬКОГО ЕТНОСУ (тих, кого в радянських паспортах називали «росіянами») і великоруської діаспори за межами Російської Федерації, а також російськомовних громадян іноетнічного походження, які прилучилися до перших, прагнучи стати «росіянами» (великоросами).
Тобто, тема починається «за здравіє» — з пошуку універсального змісту («руські» — це надплеменне метафізичне братерство людей Світла і Праведності), а закінчується за упокій — гранично конкретно, без якої б то не було універсальності («росіяни» — це ті, у кого прізвища закінчуються на «-ов», «-єв», «-ін» та «-х», а решта — «молодші партнери»).
І виявляється, що ні для україномовних українців, ні для білоруськомовних білорусів у цій спільності просто немає місця! Точніше, воно є — бути «плем'ям, яке співає і танцює» (типу ансамблю «Песняры») — такими невеликими реліктовими групами, які своїм існуванням начебто доводять універсальність і вічність «Русского мира».
Адже саме з цієї причини не відбувся проект «триединой русской нации», коли десь за доби Олександра III раптом виявилось, що «російське» — це лише великорос, а українське і білоруське — це щось маргінально-заборонене. Дивно, але абсолютна більшість нинішніх будівників «РМ» так нічого не навчилися в історії, а тому відтворюють стереотипи кінця XIX століття без будь-якої корекції — не розуміючи, чому ці схеми не спрацьовують.
Кажучи про політичний вимір «РМ», учасники дискусій у Приазов'ї проголошували дві протилежні позиції: по-перше, «три країни — один народ, але це тимчасово і так бути не повинно: існування незалежної України та Білорусі — це підступи ворогів Історичної Росії» і, по-друге, «три країни — один народ, і це добре» (мовляв, Австрія з Німеччиною теж не збираються об'єднуватися — і нам із Росією та Білоруссю не потрібно). Остання позиція — про те, що «російському народові» об'єднуватися в одну державу не потрібно — для розробки «Русского мира» є навіть інноваційною: досі ніхто з його будівників не заявляв про унікальність і самодостатність української чи білоруської соціальності. Особисто я, в цьому контексті, зі своєю помірною архаїчно-радянською позицією «три країни — три близькі народи» виглядав мало не марсіанином.
А ще я зрозумів, звідки в етнокультурній свідомості великороса таке колосальне бажання довести, що Україну й Білорусь придумали вороги Росії. Це екзистенціальний, ірраціональний страх — приблизно, як шестирічне дитя боїться вночі залишатися одне в темній кімнаті: у ситуації відокремленості України і Білорусі росіянам доводиться мати справу не з близькими, зрозумілими й забавними «салоїдами» та «бульбашами», а з татарами, башкирами, калмиками, угро-фінами, народами Північного Кавказу, з якими безглуздо говорити про яку б то не було слов'янську солідарність.
Ну і концептуальні підстави більшості доктрин «РМ» виникають з російської політичної культури, відповідно до якої суб'єкт управління може бути лише один-єдиний. «Єдино достеменною» може бути й одна культурна модель.
Мене запитували — мовляв, ви так вишукано розкритикували те, що ми довго будували і плекали, на що покладали надії. Але що ви самі пропонуєте як ефективний «великий» проект — для Росії, України та інших культурно близьких країн?
І я коротко розповів про східнохристиянську (східноєвропейську) цивілізацію (співтовариство країн східнохристиянської культурної та релігійної традиції, які є культурною спадщиною Візантії) і про ті можливості, які відкриваються перед ними в новому столітті. Вироблена в контексті східнохристиянської цивілізації соціальна етика та культурна антропологія (так званий «антропологічний максималізм») східнохристиянських народів можуть стати основою для моделювання майбутнього — для нового ефективного «світобудівного» проекту. І якщо раніше, за доби «Великого Модерну», а також у період постмодерну, східнохристиянська етика була неконкурентоспроможною (точніше, обмежено конкурентоспроможною) — в порівнянні з католицькою та протестантською, то тепер, в XXI столітті, картина може радикально змінитися, оскільки змінюються критерії конкурентоспроможності держав і цивілізацій.
Більшість концепцій «РМ» москвоцентричні, а за умов східнохристиянської цивілізації є три крупні центри, три «мотори» розвитку — Греція, Росія і Україна.
У мене було й декілька практичних пропозицій бригаді будівників «РМ».
Наприклад, якщо концепція «РМ» має панславістську, а не євразійську природу, якщо «РМ» — це субцивілізація в рамках східнохристиянської цивілізації, якщо вона спрямована на інтеграцію України та Білорусі з Російською Федерацією, то чи не краще перейменувати її на «Руський світ»? Або на «Східнослов'янський світ»? Але ж ні — не краще, — відповідали мені співбесідники. Один із аргументів: якщо це буде «Східнослов'янський світ», то до чого тут башкири, татари і калмики? Ну і взагалі — ми стільки зусиль витратили на вибудовування москвоцентричної та росієцентричної концепції, а ви тут зі своїми м'якими знаками в слові «руський» — ну майже як поручик Ржевський у посудній лавці.
Наприклад, не нудіти про те, що назва «Україна» неправильна і «антиросійська», така, що походить від «околиці» (що насправді не так), а активно використовувати запроваджену Антоновичем (а не Грушевським, як багато хто вважає) назву «Русь-Україна» або «Україна-Русь». Але під кінець заходу в такі тонкі деталі люди вже не хотіли вникати.
І я зрозумів, що над прекрасною і світлою мрією про «Русский мир», яка тягнеться всією Руссю Великою, а також Малою, Білою, Зеленою, Блакитною, Жовтою, Червоною, Новою, Поморською і навіть Приазовською, сяють не золоті куполи Святої Русі і навіть не рубінові зірки на баштах. Тому в просторі сучасних ідеологій «Русский мир» — реальність ну дуже далека від Небесного Єрусалиму, зате така, що перебуває зовсім поряд із «Росією, яка встає з колін», з «суверенною демократією» і «енергетичною наддержавою».
Подібний висновок, звичайно ж, заземлює і позбавляє піднесених ілюзій, зате дозволяє не заблукати на місцевості.
