Новітня історія України ще не написана, але «заявки» вже надходять. До них можна зарахувати книжку Володимира Горбуліна «Без права на покаяніе». Як будь-яка мемуарна література, вона вимагає прискіпливого читання — безпосередній дійовій особі важко уникнути суб’єктивного погляду на місце тієї чи іншої події, роль тієї чи іншої особистості в історії. Ми не зобов’язані поділяти цей погляд, але знати його корисно. Аби краще зрозуміти той час, осмислити, що заважає нам піти від пострадянського минулого. Зрозуміти і — рухатися далі...
Якщо ви хочете оцінити якість функціонування державної влади в Україні на вищих щаблях, якщо у вас з’явилося бажання дізнатися про стан національної безпеки в таких чутливих сферах, як розвідка, збройні сили, оборонно-промисловий комплекс чи збройовий бізнес, якщо вам до вподоби відверта розмова про геополітичні проблеми України — ви мусите прочитати книжку Володимира Павловича Горбуліна «Без права на покаяние» (Харків, видавництво «Фоліо», 2009, 378 стор., тираж 1 500 примірників).
1. АРХІТЕКТУРА І СТИЛЬ
Книжку написано у формі інтерв’ю: автор відповідає на запитання відомих українських експертів у галузі озброєнь — Валентина Бадрака та Сергія Згурця. Така форма, хоча й доволі умовна, дає змогу сформулювати потрібні автору гострі, часом незручні запитання, на які він, слідуючи за логікою інтерв’ю, мусить відповідати. Наприклад:
«— Є думка, що Л. Кучма під час Майдану поводився досить тихо, оскільки боявся особистої відповідальності за те, що відбувалося.
— На ваш погляд, Ющенко має які-небудь шанси для ренесансу?
— Ваш погляд на Ю.В. Тимошенко і на БЮТ в цілому крізь призму виборів четвертого Президента України.
— Яка доля в Арсенія Яценюка — пішака, офіцера чи він здатен стати ферзем?
І так далі.
Особливістю тексту є те, що автор дає лаконічні, але ємні й гострі оцінки відомим в Україні людям (хоча робить це у гідній, дипломатичній формі, не принижуючи навіть найнесимпатичніших йому персонажів). Його відповіді нерідко звучать по-технократичному сухо, скидаючись часом на аналітичні довідки, що народжуються в надрах державних силових структур, але в цих текстах є головне: глибоке розуміння ситуацій, які обговорюються в книзі, й безжальна правда: натрапляємо тут на безліч точних, маловідомих, а часом і сенсаційних фактів (хоча б про те, що найпотужніша в світі радянська воднева бомба свого часу напередодні випробувань на Новій Землі зберігалася в Узині під Києвом; або згадка про маленьку недержавну фірму «Адрон», що розроблені нею системи захисту гелікоптерів від високоточної зброї постачаються як країнам НАТО, так і до Росії).
На сторінках книжки розсипано перли, які можуть претендувати на роль самостійних афоризмів. Хоча б такий (цитую за оригіналом): «Мне часто задают вопрос: «Нет ли у вас ностальгии по прошлому?» Нет уже только потому, что у меня есть ностальгия по настоящему». Або: «В Украине начала ХХІ века можно наблюдать Вальпургиеву ночь непрофессионализма».
2. «МІЖ РОСІЄЮ Й НАТО»
Таку назву має один із розділів книжки, але тема взаємин України з північним «стратегічним партнером» набагато ширша і, схоже, найболючіша для В. Горбуліна: якби в 70—80 рр. колишні друзі по «Південмашу» Л. Кучма і В. Горбулін могли лишень уявити, як складуться на початку ХХІ століття відносини між братніми республіками — Україною та Росією, — вони, на той час високопоставлені, лояльні до системи радянські ракетники, здригнулися б від жахливого пророцтва, яке стало сьогодні жорстокою реальністю (так само, як і війна між Росією та Грузією).
Інтелектуальна й громадянська мужність Горбуліна зразка 2009 р. полягає в тому, що, піддавши системній оцінці розвиток взаємин з РФ за роки української незалежності й проаналізувавши всі доступні йому факти (а володіє він, можна не сумніватися, величезним масивом як відкритих, так і таємних джерел), він дійшов до єдино можливого висновку: сусідня держава має достатньо очевидний намір поглинути Україну, в результаті чого Україна замість верховенства законів у новій імперії зіткнеться з ризиком розчинитися, а українці предстануть перед глобальним викликом втрати національної ідентичності. Автор не просто проголошує цю думку, очевидну сьогодні для багатьох українських політиків і експертів. Він звертається до численних об’єктивних доказів, на які посилається на сторінках книжки. Чи йдеться про Тузлу — знаковий приклад у відносинах Росії й України, цей «аванпост великодержавних устремлінь», коли президент Л. Кучма, що змушений був перервати важливий візит до Бразилії, упродовж кількох днів не міг зв’язатися з президентом «братньої» країни В. Путіним, чи згадується фактичне припинення дії гарантій безпеки, даних РФ 1994 року в зв’язку з ядерним роззброєнням України, чи наводяться приклади відмови Росії від оборонно-промислової кооперації з Україною або йдеться про газові конфлікти чи інформаційну війну, що її веде РФ проти нашої держави, — висновок автора є об’єктивним і однозначним: вихід України із зони впливу РФ загрожує найамбіційнішому проекту Москви — її новій імперії. І тому, констатує Горбулін, російський тиск на Україну помітно посилюється на трьох основних напрямах:
— постачання енергоносіїв;
— посилення антиукраїнської політико-інформаційної кампанії Кремля;
— концентрація зусиль на Кримському напрямку.
Автор підкреслює, що Росії для реалізації своїх стратегічних планів необхідний повний, причому бажано — силовий контроль над пострадянським простором, моделлю якого може послужити доктрина Брежнєва. На думку Горбуліна, нинішня російська політична еліта продукує згубні рецепти — авторитарну побудову суспільства, великодержавні замашки, підданську традицію, імперські ідеї, обмеження конкуренції, в тому числі в інформаційному просторі.
Цінність висновків В. Горбуліна щодо характеру нинішніх російсько-українських взаємин полягає в тому, що вони сформульовані не ідеологом українського націоналізму, який за визначенням завжди і всюди бачить московську загрозу (автора взагалі важко запідозрити в схильності до будь-якої ідеології, окрім ідеології «здорового глузду»), а людиною, яка зросла на російській культурі й увібрала в себе радянські ідеологеми «дружби народів». Пишучи про те, що одним зі значних факторів зовнішньої політики Росії є «генерація хаосу» в Україні, В. Горбулін безперечно спирається на систему вагомих контррозвідувальних аргументів, що робить його попередження драматичнішим, ніж будь-які інші алармістські повідомлення на цю тему.
Важливо, щоб голос тривоги не останньої в нашій державі людини було почуто не тільки в Києві, але й у Москві, Вашингтоні, Брюсселі. Непогано було б перекласти книжку англійською мовою, зробити її широко відомою на Заході.
3. КРИЗА ДЕРЖАВНОСТІ
Другою наскрізною й болючою темою В. Горбуліна — є власне стан української державності (вірніше — зростаючий параліч державних механізмів).
Характеризуючи (з цифрами й фактами) політичні проблеми в Севастополі та в Криму в цілому, автор називає їх плодами, «созревшими на почве вопиющей бездеятельности украинской власти в течение последних пятнадцати лет».
Особливу тривогу викликає стан «військового організму» України: 2008 року дві третини літаків і гелікоптерів не могли піднестися в повітря, понад половина бойових кораблів і суден забезпечення не були спроможні виконувати завдання в морі. Висновок: весь військовий організм сьогодні уражено хворобою. Однією з фатальних причин різкого погіршення якості державного управління автор вважає партійний принцип підбору керівних кадрів, який почали застосовувати в Україні з 2002 р. і згодом довели до досконалості абсурду. В. Горбулін наївно, зовсім не в дусі нашого часу, дивується: як можна очолювати комітети зі спеціальним статусом, департаменти, інститути та підприємства, не маючи ні спеціальної освіти, ні досвіду роботи за фахом, проявивши себе лише «професійним трибуном».
Книжка «Без права на покаяние» переконливо свідчить, що в системі державного управління України, знищеного частими змінами влади й тотальними партійними чистками, запанував «постмодерністський» принцип правового й професійного нігілізму. Це призвело, за словами Горбуліна, до «системної дисфункції управління».
Горбулін не вдається до істеричних заклинань і гучних звинувачень у стилі учасників партійно-телевізійних шоу. Він жорстко попереджає: триваюча політично-державна криза, невизначеність у парламенті може призвести до втрати Україною необхідних державних атрибутів, оформлення територіального розколу України на Схід і Захід і, врешті-решт, до громадянського конфлікту.
Всі, кому небайдужа доля української державності, мусять прислухатися до попередження Володимира Павловича. І подумати — що треба зробити, щоб зупинити цей смертельно небезпечний процес. Для того, щоб зробити це, потрібна, насамперед, політична воля, прихід до влади нового покоління молодих українських політиків.
4. ФАКТОР ОСОБИСТОСТІ
Книжка складається з двох взаємопов’язаних пластів: проблем національної безпеки в усій їхній складності й гостроті, враховуючи глобальні виклики ХХІ століття й спроби зіштовхнути Україну на узбіччя європейського «мейнстріму», і — оцінки діяльності відомих українських державних діячів, які претендують на своє місце в історії (деякі його вже зайняли). Автор намагається уникнути «чорно-білих» оцінок, розуміючи, що насправді вони мають бути багатобарвними.
Людина самодостатня, вільна й незалежна (принаймні від тих, про кого пише), В.Горбулін дає доволі об’єктивні й об’ємні оцінки таким відомим державним діячам, як Л. Кравчук, Л. Кучма, (Леоніду Даниловичу зі зрозумілих причин присвячується найбільше сторінок), В. Ющенко, Є. Марчук, Ю. Тимошенко, Б. Тарасюк, В. Янукович, М. Азаров та інші. Викликає повагу ставлення автора до Л. Кучми як до фігури трагічної, шекспірівського героя, в чомусь близького до короля Ліра.
Пишучи про нинішнього Президента України, В. Горбулін зазначає: «Хотя мировоззрение В. Ющенко в значительной степени обрамлено в привлекательную рамку духовности и исторической справедливости, оно является ничем иным, как туманом, возможно, даже непониманием собственных вопросов и ответов».
Містка формула Юлії Тимошенко як найяскравішої політичної фігури на нашому небосхилі — «жінки з волею титана й амбіціями цезаря» — примушує читача замислитися над майбутнім: своїм, України і самої Тимошенко. Багатозначно звучить застереження автора: «Если она станет президентом, ей надо сильно измениться... Живя в обстановке окружающей тебя ненависти, крайне трудно бороться с этой ненавистью в самой себе. Но на ненависти построить ничего нельзя — можно только разрушить».
Огиду В. Горбуліна викликають політики дрібного калібру — такі як депутат-регіонал В.Коновалюк, — які діють синхронно з виступами російських політиків і бажають вирізнитися в політичному середовищі, навіть якщо їхні вчинки межують із розголошенням державної таємниці. Разом з тим, він не шкодує добрих слів на адресу справжніх професіоналів — таких як генерал І. Смешко, колишній керівник Головного управління розвідки МО та голова СБУ під час помаранчевої революції.
Роздуми про людей, з якими довелося В. Горбуліну будувати безпекові інституції України, дозволяють йому дійти висновку, що із «втратою особистості можна втратити систему».
5. ВИСТРАЖДАНА АВТОРОМ ПРАВДА
Кілька дуже важливих висновків випливають з тексу книжки В. Горбуліна:
— Україна в агресивному середовищі сучасного світу виглядає практично беззахисною, з застарілою концепцією національної безпеки й суперечливою зовнішньою політикою;
— 2008 року закінчилася ера сприятливої до України геополітичної обстановки і зона конфліктів упритул наблизилася до кордонів нашої держави; необхідно негайно змінювати підходи до забезпечення обороноспроможності;
— на Україну чиниться економічний, політичний, культурний та інформаційний тиск, для подолання якого країна має стати частиною колективної системи безпеки — НАТО. Членство в Альянсі є стратегічним пріоритетом, проголошеним 2003 року. Нейтралітет не в змозі забезпечити національну безпеку України;
— необхідно вже тепер почати удосконалення оборонної спроможності України за рахунок посилення стратегічного компоненту (ударні системи й засоби їхнього наведення), безпеки повітряних кордонів, розвитку високоточних засобів ураження та виробництва літаків військово-транспортної авіації;
— Україна, роздерта в політичному й етнокультурному сенсі, тим не менше, має шанс позбавитися комплексу «містечковості», висунути нових лідерів, які зуміють об’єднати націю на основі наближення до європейських цінностей.
Книжка В. Горбуліна має всі шанси стати важливим документом політичної історії України початку ХХІ століття.
