Іноді просто дивуєшся тому, як погано уявляють собі особливості менталітету, світогляду та світовідчуття один одного українці та росіяни, незважаючи на століття сусідства і навіть спільного існування в Російській та комуністичній імперіях. Причому російське неуцтво стосовно України ще можна пояснити «технічними причинами»: імперський народ повинен був керувати не тільки нашою країною, але й цілою низкою інших територій: Польщею, Фінляндією, Кавказом, Середньою Азією, Прибалтикою, татарами, башкирами, фінно-уграми тощо.
Хоча англійці та французи, управляючи колосальними колоніальними імперіями, принаймні залишили людству фундаментальне наукове сходознавство, нічого подібного йому російська імперська традиція стосовно колишніх підопічних народів не має.
Переважно вигадки, анекдоти, легенди та побутові упередження, що розробляються колонауковою публікою.
Більше дивує некомпетентність і наївність українського суспільства в тому, що стосується Росії та росіян. Причому не всього суспільства: український народ досить адекватно і давно зрозумів північно-східного сусіда, про що свідчить багатий національний фольклор українців. Проблеми розуміння виникають на рівні правлячої еліти України. Згадується, як під час кризи навколо острова Тузла один наш діяч (який і нині є членом уряду) викликався вирішити проблему, розв’язати найскладніший вузол російсько-українських протиріч за допомогою... шматка сала і пляшки горілки, з якими він і збирався відправитися до Москви, мовляв, вип’ємо, закусимо і все «повирішуємо» «по-братському». На жаль, це геополітичний рівень нашої верхівки... Вона не уявляє, наскільки глибокі ці протиріччя, як багато віків вони формувалися. Проте це не дивно, враховуючи найпримітивніші уявлення наших начальників про історію як України, так і Росії. Та якби лише про історію! Нещодавно на сторінках «Дня» в листі читача газети прочитав хвацький заклик «будувати Європу від Лісабона до Владивостока». Заклик означає включення до складу європейського політичного, економічного і (що особливо важливо в цьому контексті!) ціннісного простору Російської Федерації. Що пов’язане з цілою низкою труднощів. Як свідчать опитування авторитетної соціологічної структури Росії «левада-Центр», переважна більшість росіян не вважають себе європейцями, а свою країну — європейською. У російській культурі існує могутня традиція критики Європи та відмежування від Європи в духовній сфері, досить пригадати рух так званих євразійців на початку ХХ століття. Симптоматично, що українська культура подібних (принаймні немаргінальних) традицій не має.
Але ентузіазм нашого читача жодним чином не свідчить про глибоке знайомство з сучасною російською ментальністю. Так, існує в Російській Федерації деяка (надзвичайно мала) кількість людей, які перейнялися цінностями європейського культурного світу. Це тонкий, «плівковий» шар «російських європейців», які і раніше, але особливо тепер, часто відчувають себе іноземцями, ізгоями у своїй країні, так би мовити внутрішніми емігрантами. На цих людях не можна будувати жодні українські проекти стосовно Росії, вони нічим не зможуть нам допомогти, дай Бог, щоб вони змогли допомогти самим собі вижити і зберегтися. Їхнє становище в Росії було трагічним відтоді, коли виник соціальний шар, який іменується російським словом, що сформувалося на латинській основі, «інтелігенція».
Коли нинішні росіяни ображаються, що Захід не ставиться до них, як до своїх, незважаючи на крах комунізму, на проголошення демократичних лозунгів, вони чомусь не усвідомлюють, що західні інтелектуали добре бачать, наскільки міцний, істотний ментальний зв’язок із тоталітарним радянським минулим не лише зберігається, але й зміцнюється в сучасній Росії, переживаючи щось на зразок «другого дихання».
Символічних актів, що підтверджують подібне бачення, в Російській Федерації більш ніж достатньо. Наприклад, нещодавня серія присвоєння звання Героя Росії колишнім сталінським шпигунам, які формально Росії не служили, оскільки в ті часи країни з такою назвою у світі не було. Ці нагородження переконливо й красномовно свідчать, з ким саме відчувають спадкоємність у російському суспільстві. Такі багатозначні прецеденти існували й раніше, наприклад, тоді, коли нещадний словесний викривач Сталіна Микита Хрущов повісив золоту зірку Героя Радянського Союзу на груди політичному кілеру, іспанському комуністу Рамону Меркадеру, який за 20 років до нагородження, за наказом Сталіна, убив у Мексиці Льва Троцького. І світ зрозумів, що Хрущов не лише критик, але й природний політичний та ідейний спадкоємець Сталіна.
До речі, Степан Бандера та Лев Ребет були вбиті не за часів недолюдка Сталіна, а за часів «ліберала» Хрущова... А тих, хто боровся проти сталінізму, в Російській Федерації досі вважають ворогами та зрадниками. Тож жодних підстав сприймати цю країну як демократичну світову спільноту не має. Росія переживає черговий за останні 50 років «ренесанс» сталінщини. Наймерзотніші злочини тоталітарного режиму оспівуються та героїзуються, а не просто виправдовуються. Ось, тримаю в руках російську газету «Независимое военное обозрение» №45 за 2008 рік. На її сторінках захоплена рецензія Віктора Мяснікова на видання МВС Російської Федерації «НКВД-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Западной Украине, в западной Беларуси и Прибалтике (1939—1956 гг.) /Сборник документов. — Составители Н.И. Владимирцев, А.И. Кокурин. — М. 2008».
Рецензія — справжній гімн сталінським карателям і вертухаям. Проте всі противники сталінізму проходять за розрядом «зрадників», «убивць», «бандитів», «фашистських посіпак». Виявляється, масові арешти, депортації та розстріли населення вищеназваних територій були зовсім не злочином проти людства, не державним тероризмом, а «заходами з очищення від антирадянського, кримінального та соціально небезпечного елемента». Автор рецензії щиро дивується, чому, наприклад, у Прибалтиці, ці «корисні» дії» зводяться в ранг національних трагедій. Подібне здивування є справді найфеноменальнішим виявом «загадковості» російської душі... Дуже багато осіб сьогодні в Росії не соромляться публічно демонструвати здивування щодо «неадекватного», на їхній погляд, сприйняття в Польщі Катиньської трагедії... Від таких виявів «російської самобутності» стає страшно. Як справедливо зазначав наш земляк Володимир Різун (Віктор Суворов): «Проблема Росії полягає в тому, що пуповина, яка зв’язує нинішню Росію з колишнім режимом — комуністична пуповина, — не обрізана, не обірвана. Кровний зв’язок зберігається, і поки цей кровний і духовний зв’язок зберігається, гниття продовжуватиметься».
Російській свідомості нікуди не втекти від «проклятого» питання про радянське минуле. Чим був СРСР? Огидним тоталітарним монстром чи царством свободи та справедливості («Я другой такой страны не знаю, где так вольно дишит человек...»), крах якого став «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття»? Якщо друге, то ні про які дійсно демократичні перспективи Росії говорити не доводиться. Тоді потрібно піклуватися виключно про відновлення та відродження втраченої «великої держави» без будь-яких демократичних витівок.
Російській свідомості доведеться відповісти на запитання, чи довго ще викриття злочинів нацизму в Росії матиме головною метою приховання та виправдання злочинів комунізму? Скільки ще героїзуватиметься боротьба сталінського тоталітарного режиму за «звільнення» народів Європи, які саме такого «звільнення» (з ГУЛАГом, всевладдям комуністичних спецслужб, терором і насильством) явно не бажали? Можна, звичайно, скільки завгодно повторювати пропагандистські радянські штампи, але це не знімає питання.
Без зведення рахунків із минулим жодного демократичного майбутнього в Росії не буде. Подібне зведення рахунків із минулим є процесом болісним, важким, але неминучим. Через це пройшли Німеччина, Італія, Японія. Не пройшовши його, можна лише імітувати цивілізованість і демократію, зберігаючи в основі суспільства тоталітарні схеми, коли формально демократичні інститути функціонують за абсолютно далекими до демократії правилами. У Німеччині, наприклад, довелося відмовитися від прославляння тоталітарних силових структур, без якого неможливо уявити інформаційний простір нинішньої Росії. Не можна говорити про демократію, права людини, громадянське суспільство і одночасно з цим прославляти НК—ГПУ— НКВС—МДБ—КДБ. Або одне, або інше. Не можна, як висловлюються одесити, бути «і між тут», і «серед там». Бо це гарантує появу чергового державно-політичного монстра. Не можна обливати брудом тих, хто боровся проти тоталітарної влади. У нинішній Німеччині нікому з нормальних людей не спаде на думку називати бандитом і зрадником Рейха полковника фон Штауфенберга, який організував замах на фюрера. Не можна звинувачувати всіх і вся у співробітництві з нацизмом, замовчуючи стратегічне співробітництво СРСР із нацистською Німеччиною в 1939—1941 рр. Як узагалі можна прославляти сталінську імперію сьогодні, на початку ХХI століття, якщо за даними, що були надані 1991 року Верховній Раді РСФРР органами прокуратури і МВС, сумарна кількість жертв сталінських репресій становила 50 мільйонів 114 тисяч 267 осіб...
У путінській Росії здійснюється переслідування істориків, письменників, журналістів, які не приховують своїх антисталінських поглядів. Однією з жертв реставрації сталінізму став історик Ігор Долуцький. Написаний ним підручник «Історія СРСР. ХХ століття» викликав гнів чиновників міністерства освіти. Дійсно, як можна сприйняти позицію історика, який заявив: «Більшовики здійснили злочин 1917 року, триваючий злочин, і він не може мати жодних світлих моментів, які мені радять знайти. Єдиний світлий момент — опір народу цьому натиску». Як пише доцент Російського державного гуманітарного університеті Юрій Цурганов:
«Формується стереотип: Велика Вітчизняна війна — це (після Пушкіна) «наше все». При Міністерстві освіти та науки РФ створена «громадська організація» — Рада ветеранів. Мета очевидна — здійснювати впровадження радянського патріотизму. Ветерани в масі своїй — найконсервативніша частина суспільства.
...Отже, тенденції сумні: інтелектуальному прориву, що почався на межі 80—90-х років, протистоїть наростаюча хвиля брехні».
Варто зазначити, що українсько-російське протистояння на грунті різного розуміння історії пов’язане з фундаментальними відмінностями в національній свідомості двох народів. Віссаріон Белінський стверджував: «Таємниця національності кожного народу не в його одязі та кухні, а в його, так би мовити, манері розуміти речі».
Ці ментальні відмінності особливо відчутні, коли йдеться про такі гострі питання, як історія українського національно-визвольного руху. Тут неминучий жорсткий конфлікт цінностей. Звідси й протистояння в оцінці Переяславської ради, політики Виговського та Мазепи, діяльності Симона Петлюри та суті УНР. Але особливо конфліктною є проблема сприйняття російською національною свідомістю національно-визвольного руху 1939—1954 рр. на західних землях України під керівництвом ОУН. Цей рух відомий росіянам як «бандерівщина».
Все написане і видане в СРСР та нинішній Росії (за малим винятком) про «бандерівщину» найбільше характеризує не це явище, а саму російську свідомість, бо це російське уявлення про ОУН—УПА має мало спільного з реальними історичними процесами в Україні.
Можна навіть говорити про специфічно російську модель трактування українського визвольного руху 1939—1954 рр., що через численні ірраціональні елементи дає підстави для визначення її як міфу, складової частини інших російських міфів на українську тематику. Ставлення до українського національного руху навіть у колах освічених і ліберальних російських інтелігентів залишається на суто пропагандистському рівні, що примушує пригадати часи радянського Агітпропу з його «об’єктивним» і «науковим» дослідженням поглядів і діянь ідейних противників. Великим прогресом в осмисленні названого явища російською свідомістю було б хоча б забуття істерично-звинувачувального тону, що панує практично у всіх російських текстах, навіть у тих, де є претензія на академічність. У цій свідомості ще більше підсвідомості, історична реальність перетворилася в символ, що живе своїм, автономним від істини, життям. Цей символ надзвичайно активно використовується в багатьох публікаціях, що мають на меті створювати негативний, максимально непривабливий образ України, окремих її регіонів і політичних сил. На території самої України цей символ є наріжним каменем усієї пропаганди лівих та проросійських партій та організацій. Символ служить справі зіставлення західних та східних регіонів держави, залякування російського і російськомовного населення сходу і півдня якоюсь жахливою, жорстокою, невідомою, а тому ще страшнішою силою.
Над створенням цього символу трудився величезний загін комуністичних пропагандистів упродовж останніх 60 років, і ця робота не припиняється й нині. У середовищі російських істориків поки ще не зафіксовано (за винятком публікацій Б. Соколова і А. Гогуна) спроб об’єктивно й неупереджено розібратися в цих фактах української історії. «Бандерівець» з’являється в сприйнятті середнього росіянина на підсвідомому рівні як свого роду антиідеал України, як живе втілення «поганої України» на відміну від ідеалу хорошої України — Малоросії, що перебуває під повним політичним та духовним контролем Москви.
«Бандерівець» — це, так би мовити, модель найгірших рис українця, як їх собі уявляє російська свідомість. Це тип антиросіянина за визначенням саме через своє українство, через максимально різкий і непоступливий вияв маніфестації свого українства у формах, що принципово за своїм характером можна прирівняти до форм демонстрації «російськості» росіянина як представника державного народу.
Однак така сама поведінка українця, що виступає відображенням поведінки росіянина, поляка, німця, угорця як носіїв національної самодостатності, сприймається багатьма росіянами з їхніми усталеними уявленнями про «норму» для українців як виклик і агресія, принаймні, як потенційна загроза. «Бандерівець» сприймається багатьма росіянами як метафізична, майже маніхейська загроза з боку «синів пітьми». Однак участь реальних бандерівців у формуванні таких уявлень була мінімальною, інше зробила сама російська свідомість з її специфічними, сформованими такою самою специфічною істерією, особливостями. Дещо про ці особливості можна іноді прочитати в російських авторів. Ось що писав петербурзький історик Валерій Возгрін у газеті «Голос Криму» в статті «Беру свої слова назад»: «...На цьому камені вільно обраних несвободи та деспотизму будувалася майбутня Росія. Потім зміцнилися сільські общини, що воскрешали племінний диктат більшості та презирство до особистості, маніхейськи жорстке розділення світу на «наших» і «ненаших» та відповідні подвійні мораль і норми співжиття (для своїх і чужих). Тобто, по суті, аморалізм, що став поступово однією з найразючіших рис, які вже точно «аршином спільним не виміряти»... Подвійна мораль приводила і приводить до максимально поблажливого ставлення до діянь «своїх» і до максимальної нетерпимості в оцінках, що даються «чужим». До речі, судячи з усього, це визначення петербурзького історика виявилося дуже точним і влучним, оскільки проросійські сили у Верховній раді Автономної Республіки Крим кілька разів зверталися до уряду Російської Федерації з клопотанням про позбавлення Валерія Євгенійовича Возгріна вченого ступеня доктора історичних наук. Не лише за процитовану тут статтю, але й за книжку «Історичні долі кримських татар».
Російська свідомість легко визнає право народів на самовизначення, на антиколоніальну війну, коли йдеться про події, що не стосуються Росії. Росіяни охоче співчувають палестинцям, курдам, ангольцям тощо, бо це не накладає на них жодних зобов’язань стосовно перегляду власної історії, а тим більше власних кордонів.
Саме тому російській свідомості так важко зізнатися самій собі, що «бандерівщина» була найзвичайнісіньким національно-визвольним рухом, таким самим, між іншим, як і 1918— 1921 рр. Але таке визнання вимагатиме й визначення місця та ролі самих росіян у цьому процесі. А таке визначення навряд чи буде дуже компліментарним. Оскільки «бандерівський» рух був об’єктивно направлений проти імперських інтересів Росії, був ефективним, добре організованим, послідовним і непримиренним, від якого не можна було відкупитися черговим протекторатом, — залишався лише шлях його пропагандистської демонізації, хоча типологічно цей рух не відрізнявся принципово від антифранцузького руху в Алжирі або антианглійського в Ірландії.
Уявлення широкої російської громадськості про епопею ОУН-УПА зводяться до сукупності негативних міфологем. Робота ж із документами розкриває іншу картину.
Наприклад, той же Степан Бандера ніколи не страждав русофобією, неприйняттям росіян як таких лише за те, що вони росіяни. Не страждав він подібним ставленням до поляків, угорців, румунів, євреїв. Його ставлення до інших народів визначалося ставленням цих народів до незалежності України.
Цікаво, як він сам визначав статус росіян у майбутній самостійній Українській державі: «Вимога повної лояльності стосовно України та її визвольної боротьби стоїть на першому місці. Тим росіянам, які відповідають цим вимогам, потрібно гарантувати й забезпечити повну та всебічну рівноправність у всіх громадянських правах і повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародних принципів щодо національних меншин. Це саме стосується й інших національних груп в Україні».
Що ж до тих, хто веде підривну роботу проти України та українського народу, то таких «...необхідно знешкоджувати доступними в цій ситуації методами, відповідно до міжнародних правил» (С. Бандера «Перспективи української революції». — Мюнхен. 1978. С. 593—594). Таке ставлення до національних меншин існує у всіх країнах, які прийнято називати цивілізованими. До лояльних громадян — гранично лояльне, до нелояльних — нелояльне. Антидержавна діяльність не заохочується ніде, крім, на жаль, нинішньої України...
Степан Бандера у своєму розумінні статусу національних меншин принципово відрізняється від деяких сучасних сумнівних діячів в Україні, людей явно провокаційного типу, які старанно зображають суперрадикальних «націоналістів» і дозволяють собі публічно закликати до биття «жидів, ляхів та москалів», хоча навіть такі «ультранаціоналістичні» крики не допомагають позбутися виразного запаху Луб’янки, що від них чується. Цим добродіям хочеться сказати: «Маска, Маска, ми тебе знаємо». Більше того, ми навіть знаємо, де ці маски виготовляються. Той, хто більш або менш знайомий з історією політичної провокації у Російській імперії та СРСР, може розпізнавати подібну публіку навіть суто інтуїтивно...
До речі, російська свідомість схильна кваліфікувати як «український націоналізм» наявність в українця елементарної національної самосвідомості, що сприймається як шовіністична русофобія, нормою ж вважають повну відсутність української самосвідомості. Власне, до цієї «норми» багато років, якщо не століть, намагалися привести всіх українців, в окремих регіонах це майже вдалося... Багато хто з росіян схильні приписувати «бандерівцям» ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному плані українців, і тоді теза «ми їх ненавидимо» змінюється на зручнішу і психологічно виграшну — «вони нас ненавидять».
Тут потрібно звернути увагу на деякі специфічні психокомплекси в російській свідомості. Російська громадськість любить обговорювати ворожі почуття інших народів стосовно росіян, але всіляко ухиляється від обговорення та аналізу власних негативних почуттів до інших: євреїв, татар, кавказців, українців, прибалтів, скрізь і всюди підмінюючи серйозний рівень розгляду клоунадами з полум’яними запевненнями «простих людей» в любові до сусіда-інородця або зворушливою історією взаємовідносин окремого росіянина з окремим неросіянином, що жодним чином не знімає з порядку денного необхідності глибокого та чесного аналізу взаємовідношення народів.
У погляді російської громадськості на український національно-визвольний рух можна відмітити певну культурно-історичну особливість, яку визначив Ф.М. Достоєвський, який казав, що люди схильні ненавидіти тих, кому вони заподіяли зло. Адже російській свідомості, над якою тяжіють (пригадаємо погляд історика В. Возгріна) старовинні племінні комплекси розділення світу на «своїх» і «чужих», а, відповідно, і моралі на мораль для своїх і чужих, неймовірно важко віддати належне тим, хто був об’єктивно проти Росії, проти її військ, і при цьому був правий, а його дії були етично справедливі та історично виправдані. Для цього потрібно піднятися над племінними комплексами, над національною обмеженістю. Нарешті, визнання історичної справедливості українського визвольного руху 40—50-х років ХХ століття на західних землях означає необхідність (логічну і моральну) зробити досить самокритичні висновки. Рано або пізно їх доведеться зробити, якщо, зрозуміло, Росія повернеться до демократичного варіанта розвитку.
Проте деякі «точкові» зміни в російській свідомості відбуваються. У цьому сенсі дуже цікава книжка спогадів полковника держбезпеки Георгія Саннікова «Велике полювання», видана в Москві 2002 року. Санніков брав участь у війні проти ОУН-УПА і особисто допитував у в’язниці МДБ у Києві захопленого в полон командуючого УПА полковника Василя Кука. У чекіста залишилося таке враження від бранця: «Я поважав цю людину, свого противника, за його ідеологічну стійкість, за непокірність долі, за безстрашність та мужність». Санніков упродовж багатьох років прагнув зрозуміти, чому внаслідок дій НКВС—МДБ у Західній Україні, він та його колеги, за словами полковника ДБ, «виграли цю війну, але не перемогли»...
І сам відповідає на це запитання іншим запитанням:
«Що змушувало практично ніколи не здаватися оунівців? Що змушувало їх гинути з піснями «Ще не вмерла Україна», «Ой ти, Галю»? Які пружини приходили в дію, коли останньою думкою смертельно пораненого, вже вмираючого оунівця було рішення підірвати себе гранатою, та при цьому притиснути її рукою до обличчя і висмикнути чеку в останню секунду ще живої думки — так знівечити обличчя, щоб ніхто не міг упізнати і використати його у своїй роботі проти підпілля?.. Що ж це за сила така?» У всіх подібних випадках ця сила називається любов’ю до Батьківщини... Адже це так просто усвідомити, замість того, щоб і далі штампувати страшилки-фальшивки про «страшних бандерівців» і «посіпак німецьких окупантів».
Хоч можна й не усвідомлювати, ще глибше занурюючись у трясовину історичної та політичної неадекватності, брехливих пропагандистських міфів, що, звичайно, не залишиться без наслідків.
Про ці наслідки досить яскраво оповів російський філософ і православний священик Георгій Федотов.
«Для самої Росії вимушене продовження імперського буття означало б втрату надії на її власну свободу... Як московське царське самодержавство було ціною, сплаченою за експансію, так фашизм є єдиним ладом, здатним продовжувати існування каторжної імперії... Зрештою, імперська свідомість живилася не стільки інтересами держави — ще менше народу — скільки прагненням влади: пафосом нерівності, радістю приниження, насильства над слабшими... Цей язичницький комплекс для Росії означав волаючу суперечність між політикою держави та заповітами її духовних вождів. Російська література була совістю світу, а держава страховищем для свободи народів. Втрата імперії буде моральним очищенням, звільненням російської культури від страшного тягаря, що спотворює її духовний вигляд». Однак у сьогоднішній Росії взятий курс на відновлення імперії. Чи не за допомогою того єдиного ладу, який здатний продовжувати її існування?
Ну, а нам потрібно, нарешті, відмовитися від хуторянської сало-горілочної філософії у вибудовуванні будь-яких відносин із сучасною Росією, в особі якої ми маємо справу з дуже жорстким, безжалісним опонентом, який не прощає помилок та слабкості.
