Моєму колезі кілька років тому подарували на день народження ключку для гольфа — гри закордонних багатіїв. Він дуже довго думав, що з нею робити. Чи то на стіну повісити, чи то дитині віддати, щоб грала у хокей взимку, чи самому інколи вибивати тою ключкою килим? Варіантів було ще багато, окрім одного — власне гри в гольф. Бо наявності ключки для цього замало. Треба не тільки мати, де і з ким у це грати, а ще й вміти це робити. Так і залишилась в результаті та ключка непотрібною, закинута подалі від очей. Хоча подарував ту ключку іноземець, і не просто так, а з натяком: мовляв, давайте, підтягуйтесь до нас! Приблизно такими ж малопотрібними ключками для гольфа виявились на дванадцятому році нашої демократії політичні партії. У 1991 році Мін’юстом була зареєстрована перша в Україні некомуністична партія, а потім пішло-поїхало. Проте жодна із партій так досі і не стала тим, чим мала б стати, згідно із задумом засновників. Якщо такий взагалі був. Спробуємо розібратись, чому так сталося.
ТРАДИЦІЯ
Почати слід з того, що традиції об’єднуватися у політичні партії у нас ніколи не було. А те, що звалося партією, у період з 1917-го по 1991-й, не мало з тією традицією нічого спільного. Вийшов парадокс — партійних працівників у розрахунку на душу населення у нас було найбільше у світі, і в той же час їхній досвід і навички виявилися абсолютно непридатними для роботи у нові часи.
Єдине спільне, що було у нашої єдиної Партії із справжніми партіями, — можливість прийти через партію до влади. Причому у нас вона була найпростішою і найзрозумілішою. Посада першого секретаря партійної організації автоматично ставала посадою головного носія влади на території. І це було б ще нічого, якби ця система не пронизувала все суспільство наскрізь — від дитячого садка до будинку престарілих. Інакше просто ніхто не вмів. Спробуйте навчити офіцера запасу рушати з правої ноги. Легше буде навчити його плавати батерфляєм. Бо крок лівою вбито в нього з раннього дитинства, іншого він не знає і, що найцікавіше, не хоче знати. Справді, а чому саме з лівої? Аби задатися цим запитанням, слід було вміти думати, що не заохочувалось. Людей з іншим способом мислення, які були б готові думати, в політично активній частині суспільства на старті демократичних перетворень у нас просто не було. Тому і рушили ми всі одночасно... з лівої. Традиція така.
НАРОД НЕ ЗРОЗУМІВ
Перше, що спало на думку колишнім парторгам і комсоргам, з яких в основному складались перші національно-демократичні організації, — захопити традиційні назви партій і почати під їхніми знаменами шлях до влади. Ніби діти, які грають у війну, призначаючи один одного маршалами і генералами, кілька десятків спритних політиків оперативно розібрали відомі партійні бренди — від демократичного до республіканського. Хто, окрім професійних політологів, згадає сьогодні керівників і засновників перших в Україні партій із гучними європейськими назвами?
Провал задуму став очевидним не сьогодні. Вже у першій половині дев’яностих володарі партійних вивісок раптом побачили, що посада голови чи генерального секретаря ліберальної, республіканської, християнсько-демократичної чи якоїсь іншої партії не додає їм у симпатіях виборців жодного балу. Звісно, якщо ти голова Верховної Ради або прем’єр, твою партію будуть знати, куди подінуться. Але ж голова один, а партій багато. Стало зрозуміло, що ніхто не піде масово в партію лише заради її назви. Потенційних республіканців і демократів у нас виявилося непристойно мало. Тоді до партій стали зганяти. Або адміністративним примусом, або елементарним підкупом. Результат виявився вражаючим. На виборах 1998 року за партію, яка мала в одній із областей близько ста тисяч членів, проголосувало у двадцятеро менше виборців. Жодній партії, окрім комуністів, так і не вдалося зайняти у свідомості виборців місце, яке б давало перспективу реальної перемогти на виборах.
ПАРТІЯ НА ЗАМОВЛЕННЯ
Мудрі вітчизняні політичні лідери не поспішали зв’язувати себе партійними обов’язками. І перший і другий українські президенти були безпартійними. Нині чинному главі держави за понад вісім років президентства не раз і не два пропонували пов’язати себе з тією чи іншою політичною партією. Саме під Леоніда Кучму було створено і розгорнуто по всій країні кілька партій. Проте сенсу стати партійним Президент так і не побачив. Його політичні опоненти, навпаки, намагалися очолити хоч яку партію. Згадайте минулі президентські вибори. Нелегко пригадати всіх кандидатів. Що ж тоді говорити про партії, які вони очолювали? Чим займаються нині ПСПУ, ПЗУ, СДС, УСДП та ще низка партій, хто чув про них, окрім фахівців? Ще одним ударом по партійності суспільства стали останні парламентські вибори, на яких лише три політичні партії спромоглися самостійно подолати чотиривідсотковий бар’єр. Який тоді сенс існування сотні інших?
Чим ближче нові президентські вибори, тим частіше нагадуватимуть про себе партійні структури, гримітимуть з’їздами і конференціями, виступатимуть із заявами і резолюціями. І все це буде напоказ для кількох політичних фігур, які, можливо, згодяться ці партії очолити. Приємно це комусь чи ні, але успіх на майбутніх виборах далеко не в першу, і навіть не в другу чергу залежить від партійності кандидата у президенти.
Всі приблизно знають коло майбутніх кандидатів. Знають, що в потрібний момент зібрані з’їзди проголосують за будь-яке рішення, заздалегідь обговорене лідерами. Згадаймо недавній з’їзд УНР Юрія Костенка. Ще місяць тому ніхто й не думав перейменовувати цю молоду партію. Не чути було дискусій у партійних низах. Якщо й говорили, так про об’єднання Рухів або про створення «партії Ющенка». І тут раптом одночасно у дев’яти сотень партійних активістів з’явилося непереборне бажання терміново перейменувати партію, за що вони дисципліновано проголосували. Чи можна сприймати це всерйоз?
А МОЖЕ, БЕЗ НИХ?
А хто, власне, сказав, що у нас мають бути політичні партії у тому вигляді, в якому вони є в інших країнах? Які для цього є передумови? Ніяких, окрім бажання політиків через партії прийти до влади. Та в цьому і проблема, що до влади у нас ідуть якраз не через партії, а партійне членство оформлюють, якщо вже дуже треба, в останній момент. Класичних умов для створення партій, які мали місце в Англії XVII століття, в США XVIII чи Франції XIX у нас немає і ніколи вже не буде. Суспільство наше вже ніколи не пройде класичного шляху утворення партій групами населення зі спільними економічними інтересами. Як ті народи Крайньої Півночі, які від первісного ладу одразу перейшли колись до соціалізму, ми теж одразу ж перейшли від диктатури до сучасного суспільства. В епоху цифрових інформаційних технологій, Інтернету та глобалізації нам не загрожує поділ українців на республіканців і демократів. Ми будемо ділитися і вже ділимося за іншими критеріями, для яких належність до класичних чи псевдокласичних політичних партій не має ніякого значення.
Можна, звичайно, і зараз розвивати партійні структури на місцях за зразком КПРС. Від того, що первинна парторганізація буде зватися «осередком» чи ще якось, організаційна сутність не зміниться. Та це все робота на вчора та позавчора. Народ вже ніколи масово не ходитиме на партзбори і мітинги, не читатиме чисто партійних газет, не слухатиме і не дивитиметься чисто партійних передач по радіо і телебаченню. Критерії вибору будуть іншими, і партії матимуть до них приблизно таке ж відношення, як ключка для гольфа для побуту звичайного громадянина.
СИЛА ІНЕРЦІЇ
Дивним чином у нашої влади не доходять руки до реальної «інвентаризації» тих ключок, перепрошую, політичних партій. Не треба бути міністром юстиції, аби розуміти, що із понад сотні зареєстрованих політичних партій реально існує не більше десяти-п’ятнадцяти, та й ті обмежуються у своїй діяльності в основному столицею та великими містами. Принципової різниці між парламентською фракцією і політичною партією реально немає. Бо потенціал впливових членів фракції еквівалентний потенціалу партій, які вони на цей час представляють. Ті ж «Трудова Україна», Партія регіонів або Демсоюз є виключно філіями фракцій, без яких вони ніколи б не з’явились на політичний світ і разом з якими, в разі чого, цей світ залишать. То для чого цей клопіт зі з’їздами та обласними організаціями? У будь-якому обласному центрі вам пояснять схему утворення «обкомів» потрібних партій, які мають вплив лише тоді, коли очолюються представниками влади або впливового бізнесу, що в провінції одне й те саме.
Перспектив реального партійного об’єднання і утворення двох-трьох потужних всеукраїнських партій європейського чи американського зразка у нас не проглядається. Партійна робота ведеться швидше за інерцією. І ніякі пропорційні вибори ситуації не змінять. За владу боротимуться не партії, а особистості чи групи особистостей, які без проблем оформлять себе як блок партій, діставши із закутка закинуті до часу ключки для гольфа, тобто кілька партій, про які забудуть одразу ж після виборів. Де сьогодні партії, які складали блоки на недавніх парламентських виборах? Є десь, принишкли із свідоцтвами про реєстрацію, очікуючи нових виборів. Із пропорційними виборами, виборами партій ми запізнились. І ніякий закон, ніяка перереєстрація ситуації не змінять.
А ЗАГАЛОМ ВСЕ НЕПОГАНО
То ж чи варто сумувати, коли не знаєш, куди приткнути ту ключку для гольфа, в який у нас ніхто не грає? Із двох ключок, увіткнутих у землю, вийдуть такі-сякі ворота, в які можна забивати голи за всіми нам з дитинства відомими правилами. Так і партії наші ми так чи інакше пристосуємо до політичного процесу, складаючи із них блоки та коаліції, формуючи команди для досягнення політичних цілей за нашими правилами. Якими? Хто знає? Закон про вибори у нас приймуть, як завжди, в останній момент. Тоді й побачимо, чим і з ким краще грати у партійні ігри, щоб досягти результату.
