Важко не погодитися. Справді, це, мабуть, така властивість незрілих і неврівноважених суспільств: народ через вибори делегує свої ненависть, огиду, розчарування певній групі політиків, котрі завзято зводять рахунки між собою всіма прийнятними і неприйнятними способами, отже, допоки на Грушевського умовні львівські мутузять умовних донецьких і навпаки, справжні донецькі і львівські спокійно займаються своїми справами, періодично кепкуючи зі своїх найнятих потішних «військ». За первинним задумом, на Грушевського взагалі-то мають ухвалювати закони, від яких би виборцям легше жилося, але політика — то мистецтво можливого, чи не так?
Добре, а до чого тут жінки?
Можна, звісно, було б написати щось сентиментально-грайливе, щось на кшталт: «Ось, вони у цей вертеп беззаконня привносять красу і милосердя». Але гендерна рівність понад усе. Я, наприклад, цілком серйозно вважаю, що Кличко теж несе у Верховну Раду красу і милосердя — особливо останнє з урахуванням його стійкого невтручання у бійки біля президії.
З жінками інакше. Головна проблема — їх у Раді просто замало. Як би вони не гладили Яценюка по щічці, як би їх не фотографували у розпал причепурювання на робочому місці чи у момент дружніх обіймів — діла не буде. Жінок має бути набагато більше, ніж є зараз, не менш ніж половина складу. По-перше, жінок-диктаторів в історії ще не зафіксовано. По-друге, битися вони не будуть. По-третє, і в чоловіків буде менше можливостей розфарбовувати одне одному пики і зривати засідання, а значить, більше працюватимуть. Нарешті, це буде справедливо і згідно з європейськими стандартами. Куди не глянь — скрізь вигода.
