Уже не перший рік триває дискусія: чим має стати день 9 Травня — святом торжествуючої влади (за російським зразком) або днем скорботи та пам’яті про мільйони загиблих у цій війні, днем правди про неї, часто важкої, болісної, однак необхідної. Темні сторони війни й нагадування, якою кров’ю Сталін досягнув цієї перемоги, — це нагадування про те, як не повинні будуватися відносини влади та суспільства. А хіба це питання не є актуальним і досі? Для тих, хто замість цієї «незручної» правди 9 Травня воліє переможну ейфорію, хочеться нагадати слова Олександра Довженка. У своїй статті на grani.ru «Післямова до Дня Перемоги» Ірина Павлова цитує його запис у щоденнику, зроблений наступного дня після Параду Перемоги, що відбувся 24 червня 1945 року в Москві: «Вчора я був на Параді Перемоги на Красній площі. Перед великим мавзолеєм стояли війська і народ. Мій улюблений маршал Жуков прочитав урочисту та грізну промова Перемоги. Коли пригадав він про тих, хто загинув у боях, у величезній, небаченій в історії чисельності, я зняв із голови убір. Дощило. Озирнувшись, я зауважив, що шапки більше ніхто не зняв. Не було ні паузи, ні траурного маршу, ні хвилини мовчання. Були сказані наче між іншим дві чи одна фраза. 30, якщо не 40 мільйонів жертв і героїв немов провалилися в землю або зовсім не жили, про них не згадали... стало сумно, і я вже далі не цікавився нічим... Перед великою їхньою пам’яттю, перед кров’ю та муками не встала площа на коліна, не замислилася, не зітхнула, не зняла шапки. Мабуть, так і треба. Чи, може, ні? Бо чому ж плакала весь день природа? Чому лилися сльози? Невже вони подавали знак живим?». Чи готове суспільство сьогодні прийняти правду про війну? Хочеться думати, що так. Але йому, суспільству, тобто кожному з нас, треба принаймні не заважати, а відтак — дозволити правді вийти назовні, не замовчувати і, звісно ж, не брехати. Політикам і ЗМІ, які маніпулюють цією темою, добре б нагадати про відповідальність. Не про ту, яку передбачає указ російського президента про створення комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам РФ. А перед пам’яттю власного народу та майбутнім своєї країни. І перш ніж запитувати себе: чи зможе російська комісія цензурувати наш медіапростір, варто цей повноцінний медіапростір створити, щоб він відстоював національні інтереси власної країни. I не боятись.
Уже багато років важко позбутися відчуття, що на один день регулярно, а саме 9 травня, реанімується Радянський Союз із його генералісимусом та анулюється Українська держава. А потім, починаючи з 10-го числа, СРСР знову потихеньку повертається в історичне небуття, а незалежна Україна відновлюється. Принаймні більшість українських ЗМІ в період, що описується, працювали саме в такому режимі прославляння тоталітарного суспільства та його бойової потужності. Як завжди, багато було емоцій, але дуже мало спроб осмислити події 1939—1945 років та їхні наслідки для України. Свята в Києві практично не відрізнялися від торжеств у Москві (лише меншим масштабом), що свідчило про те, що Україна продовжує перебувати в рамках тієї неосталінської історичної парадигми, що панує в нинішній Російській Федерації.
Наприклад: ведуча «Ділового каналу» Тетяна Чугаєнко, яка прикрасила себе радянсько-імперською Георгіївської стрічкою (ця стрічка царського ордена Св. Георгія була пристосована Й.В. Сталіним до радянського ордена Слави тоді, коли Сталін відновлював спадкоємність між СРСР та імперією Романових), запросила до студії ветерана-полковника, який переконано доводив, що бійці УПА давали клятву на вірність... Гітлеру. Нісенітниця, звичайно, але прозвучала без спростувань на всю країну. І подібна екзотика — явище на цьому каналі, та і в інших ЗМІ, не таке вже рідкісне.
Але хай там як комусь хочеться, нікуди не подітися від того факту, що та армія була плоть від плоті й кров від крові створенням цілком певного політичного режиму. Червона армія була важливою частиною тоталітарного сталінського суспільства. А в цьому суспільстві масові розстріли, презирство до людини та цілих народів, деспотизм, ГУЛАГ, терор спецслужб, голодомори були не помилками, не спотвореннями, а самою суттю системи. І система Сталіна вражає своєю схожістю з системою його уявного антипода. Ця разюча схожість так вражає, що абсолютно невипадково нині в Російській Федерації так активно лобіюється законопроект (абсолютно репресивної якості), запропонований міністром МНС, членом партії «Єдина Росія» Сергієм Шойгу. Цей законопроект ставить за мету вивести радянський тоталітарний режим із під суду історії, раз і назавжди заткнути рот його критикам, затаврувавши «нацистами» всіх, хто боровся проти сталінізму, хто прагнув до національної незалежності.
Сталінізм був таким самим злочинним, як і гітлеризм. Не випадково великий німецький філософ-антифашист Карл Ясперс ще 70 років тому назвав СРСР і Третій рейх злочинними державами. Ось яку просту істину так судорожно намагаються приховати в Москві, нав’язавши іншим країнам радянсько-тоталітарне трактування подій Другої світової війни. І перемога 1945 року була перемогою одного тоталітарного режиму над іншим, точно таким самим. ГУЛАГ переміг Бухенвальд. Щиро радію поразці Бухенвальда, але не можу радіти тріумфу Сталіна, бо Сталін — це рабство, це страх, це геноцид багатьох народів, це тотальне безправ’я.
На жаль, на українських радіо та телебаченні цього дня (в газетах менше, але нерідко також) заохочуються пісні, танці й спогади, захоплення і славослів’я, але не заохочуються роздуми та пошуки істини. У цьому контексті хочеться висловити захоплення громадянською мужністю Романа Чайки з «5 каналу», який у своїй фірмовій передачі «5 копійок» зібрав істориків і попросив їх неупереджено, без будь-якого політиканства, оцінити те, що відбувалося з 1939 до 1945 року. Зокрема, їм було запропоновано прокоментувати ініційований Європейським Союзом документальний фільм «Радянська історія», в якому показане тісне співробітництво Сталіна та Гітлера впродовж майже двох років до нападу Німеччини на СРСР. Немає потреби перелічувати численні факти, згадувати кінофотодокументи (рясно представлені у фільмі «Радянська історія»), де відбиті спільні паради Вермахта і Червоної армії, дружні рукостискання нацистських та радянських офіцерів, союзницька взаємодопомога нацистської Німеччини і комуністичного СРСР. Треба просто бачити очевидне. Як після смерті Сталіна говорив у траурній промові Маршал Радянського Союзу Берія Л.П. (той самий, якого вождь ласкаво кликав «наш Гіммлер»): «Хто не сліпий, той бачить...» Проте «сліпих» у нас також вистачає, як справжніх, так і тих, хто симулює історичну «сліпоту». А між тим Сталін вступив у світову війну союзником Гітлера, таким самим агресором, як і він, домовившись заздалегідь про розподіл Європи.
Роль СРСР, ВКП(б), Комінтерну і особисто Сталіна в приході Гітлера до влади в Німеччині ще погано (через зрозумілі причини) вивчена, але вона простежується. Ще 1994 року в журналі «Новий світ», №12 російська дослідниця Т. Бушуєва в статті «Проклинаючи — спробуйте зрозуміти» навела дуже багатозначний факт: «21 травня 1940 року начальник Розвідувального управління Генерального штабу РККА генерал-лейтенант авіації І.І. Проскуров направив наркому оборони Маршалу Радянського Союзу С.К. Тимошенко повідомлення під грифом «Секретно», в якому містилося висловлювання німецького військового аташе в Москві Ашенбреннера: «Я був у Гітлера, який мені сказав: «Пам’ятай, що Сталін для нас зробив велику справу, про що ми ніколи й ні за яких обставин не повинні забувати».
Та й блискучі успіхи Вермахту (з якими Німеччину не забував регулярно вітати радянський прем’єр-міністр товариш Молотов В.М.) істотно б потьмяніли без усебічної економічно-сировинної підтримки Москви в період 1939—1941рр. Володимир Богданович Резун (Віктор Суворов), «Ледокол» якого непотоплюваний, незважаючи на всі зусилля критиків, справедливо зауважив: «Захоплення Норвегії, Бельгії, Данії, Голландії, Люксембурга, Греції, Югославії, розгром Франції, бомбардування британських міст гітлерівською авіацією, розбій німецьких підводних човнів у Атлантиці — все це було можливе лише завдяки поставкам нафти з Радянського Союзу. Кажуть, що забезпечуючи Гітлера хлібом, салом, бавовною, нафтою, залізною рудою, оловом, міддю, цинком, вольфрамом, молібденом, ванадієм, нікелем, хромом, Сталін тим самим відводив загрозу від своєї країни. Дивна логіка. Якби Сталін не забезпечував Гітлера, то стали б усі гітлерівські танки, бронетранспортери, мотоцикли, автомобілі, бойові літаки не могли б злетіти, а підводні човни — вийти зі своїх баз. Виробництво переважної більшості зразків сучасного озброєння довелося б зупинити. Тоді всі перемоги Гітлера в Європі були б неможливими».
Роман Чайка вчинив абсолютно вірно, запросивши до студії лише істориків, оскільки присутність політиків знову звела б усе до склоки. Але найсильнішим був його останній «акорд» — Чайка запропонував телеглядачам порівняти радянські та нацистські політичні плакати і знайти в них десять відмінностей. Плакати за їхнім духом і естетикою були настільки ідентичними, що знайти десять відмінностей було не можливо. Пропагандистська продукція була цілком взаємозамінною: і там, і тут дебелі селянки, мускулисті пролетарі, які давлять буржуїв (щоправда, на нацистських плакатах у капіталістів проглядалася яскраво виражена семітська зовнішність), мужні воїни, есесівці і чекісти, красиві піонери, які пашать здоров’ям і юною чистотою, і члени гітлерюгенда з рішучими обличчями, фюрери і вожді, які вказують масам шлях до перемоги. До речі, багато хто в нас ще пам’ятає «Марш авіаторів»: «Все выше и выше, и выше, стремим мы полет наших птиц», — на цей самий мотив у нацистській Німеччині виконувався відповідний марш...
Американський історик Альберт Уікс (заслужений професор Нью-Йоркського університету, колишній старший політичний аналітик Держдепартаменту США) в статті «Пакт Молотова—Ріббентропа: 66 років опісля» пише: «Після того як Гітлер прийшов до влади, НКВС почав співробітничати з німецьким гестапо. (Стаття в пострадянському тижневику «Аргументы и факты» познайомила читачів із документами на радянський винахід деякого д-ра Берга — газова камера у формі чотирьохколісного транспортного засобу, що використовується для винищування людей. НКВС також передав Генріху Гіммлеру схеми організації великої мережі радянських трудових таборів (ГУЛАГ), попередників таких гітлерівських «таборів смерті», як Освенцім і Бухенвальд).
Трохи пізніше, згідно з секретними протоколами та іншими угодами серпня-вересня 1939 року, радянська сировина (нафта, зерно, бавовна, хром, залізо тощо, понад три мільйони тонн за спеціальною угодою 1940 року) була надіслана до Німеччини з пунктуальною точністю. Ці поставки були використані у війні проти західних союзників. Союз дотримувався угод щодо цих поставок аж до 22 червня 1941 року, незважаючи на те, що німці, зі свого боку, відступали від них».
Канал «1+1» зрадив собі і показав два документальні фільми, присвячені подіям 1939—1945 рр.: «Друга світова війна» (виробництво Бі-Бі-Сі) і «Друга світова війна. Сталін, нацисти та Захід». Британці у всіх деталях з явним смакуванням показали співробітництво кремлівського диктатора з Берліном у той період, коли Велика Британія одна протистояла нацистам, які спиралися на всебічну допомогу СРСР, що чесно виконував свій союзницький обов’язок перед нацистською Німеччиною. Висновок: відмінності між різними варіантами тоталітаризму мають виключно стилістичний, а не сутнісний характер.
Наскільки мудро вчинив Роман Чайка, який не запросив політиків на обговорення надзвичайно важливої теми, довів «від супротивного» Савік Шустер, який вчинив навпаки. Результат: у Шустера знову був піар, політичний театр, крик і гам, змагання в популізмі та інші ефекти балаганного характеру, що не прояснюють проблему, а лише посилюють її. А ось передачу Романа Чайки за участю Станіслава Кульчицького, Володимира Сергійчука, Романа Круцика, Володимира Вятровича та інших істориків потрібно визнати найбільшим його творчим успіхом за кілька останніх місяців. Наш земляк М. Булгаков стверджував: «Правду говорити легко і приємно» На жаль, дуже часто говорити її болісно важко, неприємно і небезпечно. Проте необхідно... Навіть у святкові дні.
Р.S. А щодо нового російського закону, запропонованого генералом С. Шойгу, то при його розширювальному тлумаченні можуть виникнути питання й до господарів Кремля. Не кажучи вже про історію (чого вартий один лише «Договір про дружбу і кордон» із Німеччиною!), порівняно недавно, перебуваючи з візитом у Фінляндії, тогочасний президент Росії В. Путін поклав квіти на могилу маршала Карла Густава Маннергейма, який на чолі фінської армії з 1941 до 1944 року воював проти СРСР на боці гітлерівської коаліції. Нинішній президент РФ Д. Медведєв також ушанував пам’ять людини, яка воювала (хоч і не за своєю волею, а внаслідок агресії з боку Кремля) проти СРСР у компанії Німеччині, Італії, Румунії, Угорщини, Хорватії та Словаччині.
Розумом Росію не зрозуміти... Маннергейма в Кремлі можуть поважати, можуть увійти в його становище — зрозуміло, що не міг він не взятися за зброю, коли радянські бомби без оголошення війни полетіли на житлові квартали Хельсінкі. А ось неупереджено ставитися до УПА, яка ніколи не воювала на боці Гітлера й складалася з людей, які було набагато більше скривджені сталінським тоталітарним режимом, сьогодні в офіційній Москві не здатні.
