Стара істина: кому більше дано, з того і спитають більше, — хороша у своїй абстрактності. У життєвій практиці постійно виникають ситуації, коли із зростанням можливостей із того, кому їх надано, питають помітно менше. Нині парламентська більшість стоїть перед тією ж таки спокусою знизити вимогливість до себе і своїх рішень.
Причин для таких побоювань достатньо. Це і відсутність більш-менш сильної — й ідейно, й організаційно — опозиції, і конституційно-правова невизначеність самого статусу більшості, і, відповідно, відсутність механізмів відповідальності цієї більшості. Крім того, досить штучний характер більшості й умовність входження в неї цілої низки депутатів спричиняє бажання цих законодавців «умити руки» стосовно майбутніх передбачуваних рішень Верховної Ради.
З урахуванням важливості і складності послідовної конституційної реформи, можливе зниження якості парламентської продукції може обернутися серйозними наслідками. Якщо п’ять років тому на розв’язання питань про конституційну модель України згубно вплинуло ліво-праве протистояння у Верховній Раді, то сьогодні домінування нелівої більшості в парламенті може призвести до відсутності необхідної міри сумніву, невиправданого поспіху і непродуманості в підході до фундаментальних проблем інституційного реформування.
Апелювати до внутрішніх резервів мудрості й обережності народних депутатів — членів більшості в такій ситуації не те що недоречно. Такі заклики завжди не є даремними, але обмежитися тільки ними недостатньо. По-перше, лице в лице обличчя не розгледиш; якісь моменти просто можуть випасти з поля зору законодавців навіть за умови їхнього найвідповідальнішого ставлення до справи. По-друге, реально наповнити суспільним і політичним значенням ту внутрішньопарламентську структуру, яку утворили неліві депутати, може тільки відвертість парламентської більшості до думки громадянської більшості, проекцією якої за ідеєю має бути більшість Верховної Ради. Замкненість, непрозорість та уявна самодостатність дійовій політичній більшості протипоказані.
Отже, певною гарантією як існування самої парламентської більшості, так і якості її роботи, є залучення до вироблення принципових рішень широкої громадської й експертної думки. Представницька суспільна дискусія з питань майбутнього конституційного устрою стала б логічним продовженням тієї практики влади з’ясовувати позицію громадян з проблем надзвичайного суспільного значення, яку було застосовано на референдумі.
Якраз в такій практиці поступово, не відразу накопичується досвід громадянської участі, відбувається становлення і зміцнюються механізми майбутнього громадянського суспільства, а владні структури, своєю чергою, отримують уроки і закріпляють навички відкритої партнерської роботи з народом. У суспільному діалозі народжуються і проходять необхідну критичну «обкатку» ті ідеї, які надалі становитимуть повний діапазон думок, з якого представники демократичної влади отримають можливість зробити якісний вибір.
Неліва більшість нинішньої Верховної Ради опинилася в центрі процесів політичного і суспільного оновлення. За відомим висловом, м’яч зараз на цій половині поля. І яким би критичним не було ставлення в суспільстві до парламентських гравців, саме від них очікують наступного ходу, від якого дуже багато залежить. Успіх насамперед залежатиме від здатності більшості продемонструвати тут і тепер нову, громадянську відповідальність, яка пов’язана, але геть не тотожна відкладеній у часі відповідальності електоральній. Якщо шанс буде використано, то Україна отримає Верховну Раду з більш високими характеристиками демократичності й ефективності ще до парламентських виборів.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Публікуючи думку народного депутата В.Семиноженка, «День» запрошує читачів висловити свою думку: може й справді суспільству потрібні дискусії про майбутню конституційну реформу, яка почалася стрімко, але тепер входить в параметри неквапливого, поступального руху. З’явився час осмислити те, що відбувається, і розібратися в нюансах. Приєднуйтеся.
