Закінчення. Початок у №166—167
ЩО ТАКЕ РАДЯНСЬКА ВЛАДА?
Відомий американський русист Р. Пайпс сформулював суть радянської влади таким чином: «державна влада в країні формально належала ієрархічно організованим, демократично обраним Радам. Насправді ж останні були лише фасадом, за яким ховався істинний суверен — Комуністична партія» (Росія при більшовиках, М., 1997. — С.183). Тут ігнорується факт «перетікання» партії у ради. Не варто говорити про фасад, бо ради були тією самою партією, але в іншому вигляді. Чи мало значення те, що не всі депутати рад були членами партії? Адже парткоми підбирали склад рад, керуючись ними ж затвердженими нормами представництва безпартійних і комуністів, соціальних шарів, жінок та молоді, національних меншин.
В.І. Ленін створив набагато довершенішу, ніж будова з оманним фасадом, систему державного устрою «РКП(б) — ради». Елементи її (партійні комітети та виконавчі комітети рад) у кожній ієрархічній ланці являли собою певну цілісність, але з різними функціями: парткоми здійснювали диктатуру, а на виконкоми рад покладалася управлінська робота. Завдяки такому розмежуванню функцій партія зберігала за собою політичне керівництво, але звільнялася від відповідальності за поточні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладалися в повному об’ємі розпорядчі функції. Термін «радянська влада» стосувався не рад, а обох елементів владного тандему. Ради стали всепроникаючою та всеохоплюючою владою. Вони зросталися з організаційною структурою партії та додавали їй державного статусу. Але в політичному словнику більшовиків поняття «державна партія» було відсутнє!
Своєю компартійною частиною тандем влади звертався до членів партії. Оскільки вона будувалася на принципах «демократичного централізму», вожді не залежали від вибору рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи відповідно до статутних вимог. Своєю радянською частиною тандем влади звертався до народу. Населення країни не лише обирало персональний склад радянських органів, але й наділялося цілком реальними управлінськими або контрольними функціями.
Дві окремі, але взаємопроникаючі вертикалі втілювали у собі форму та суть влади. За конституційною формою це була робітничо-селянська влада. У її народності важко було засумніватися ще й тому, що свої керівні кадри вона черпала з народних «низів». За своєю внутрішньою суттю радянська влада була незалежним від народного волевиявлення тоталітарним режимом.
Здійснюючи диктатуру, партія не могла обійтися без силового органу з функціями політичної поліції. Такий орган виник уже в грудні 1917 року — «Всероссийская чрезвычайная комиссия по борьбе с контрреволюцией и саботажем» (ВЧК). Чекісти мали право проводити слідство, виносити вироки аж до смертних, і виконувати їх. Формально органи ЧК вважалися відділами губвиконкомів і входили до наркомату внутрішніх справ. Фактично вони підкорялися самі собі — за відомчою лінією. Лише на вершині ієрархічної піраміди їх контролювали вожді партії. Цю субвертикаль не можна вважати ні рівноцінною партійною, ні самостійно існуючою. Вона була не більше, ніж матеріалізованим втіленням диктаторської функції парткомів.
«ПРИВОДНІ РЕМЕНІ»
Варто віддати належне більшовикам: вони втягли в активне суспільне життя і старих, і малих. Політична активність населення Країни Рад просто-таки зашкалювала. Здавалося, що суспільство виносить свій вердикт із будь-якого приводу, і він стає вирішальним у будь-якій справі. Навіть діяльність зовнішньополітичного відомства супроводжувалася масовими мітингами та демонстраціями — «народною дипломатією». «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек» — ця пісня чулася всюди, вона й зараз на слуху в старшого покоління.
Але ось такий парадокс... 1937 року десятки мільйонів людей щоночі тряслися від страху у своїх комунальних квартирах: чи не приїхали за ними? І кожного дня ці самі мільйони людей із великим ентузіазмом обговорювали на зборах найдемократичнішу у світі (без будь-якого сарказму!) Конституцію СРСР, гнівно клеймили то імперіалістів, то внутрішніх ворогів народу, які хотіли підірвати їхнє щасливе життя.
Ми бачимо, що між державою та суспільством склалися вельми своєрідні відносини. Як же все це працювало?
Шляхом масових наборів вожді перетворили партію в багатомільйонну структуру — найважливіший «приводний ремінь» (як вони висловлювалися) від керівництва до мас. Такими самими «привідними ременями» були сотні тисяч депутатів рад, комсомол, профспілки, творчі союзи, жінради, піонерські, культурні, спортивні та інші організації. Чекістська субвертикаль влади також мала специфічний «приводний ремінь» — сотні тисяч секретних співробітників (сексот), які інформували про дії, настрої та думки населення. Кожний оперативний працівник мав у своєму розпорядженні власну мережу сексотів, що поповнювалася шляхом шантажу, адміністративного примусу або матеріального стимулювання.
Усі організації будувалися, як і партія, на принципах «демократичного централізму», які забезпечували всепоглинаючу владу «верхів» при абсолютному безправ’ї «низів». Саме таким було «громадянське суспільство» радянського зразка.
Н.І. Бухарін був правий, відмічаючи колосальне зростання впливу державного апарату на повсякденне життя в розвинених країнах Заходу. Але вплив бюрократичних структур зростав у цих країнах одночасно з впливом незалежних від них інститутів громадянського суспільства. На відміну від демократичних країн Заходу, де держава залежала від суспільства, на відміну навіть від тоталітарних країн, де воно нав’язало суспільству свою диктатуру, держава в Радянському Союзі глибоко впроваджувалася в суспільство своїми «привідними ременями». Радянська влада не випадково дала свою назву країні, народу, способу життя та культурі. Обручами терору, пропаганди та виховання Кремль скріпив державу й суспільство в органічну цілісність — своєрідне державосуспільство.
ЕВОЛЮЦІЯ ВЛАДИ
РКП(б) на початку зберігала залишки властивого політичним партіям демократизму. Але ЦК РКП(б) прагнув керувати партійним життям за допомогою тих самих диктаторських методів, за допомогою яких керував країною. З ініціативи В.І. Леніна, X з’їзд РКП(б) прийняв резолюцію «Про єдність партії», що забороняла фракції та угруповання. Ця резолюція давала право двом третинам членів ЦК і ЦКК виключати інакомислячих зі свого складу. Так було підірване суверенне право партійних з’їздів вирішувати питання про склад ЦК. Із виникненням політбюро та оргбюро значення Центрального комітету РКП(б) у системі влади поменшало хоча б тому, що періодичність його засідань (пленумів) різко скоротилася. З появою 1922 року генерального секретаря ЦК в його руках зосередилася, за словами Леніна, «безмежна влада». Виявилося, однак, що та влада, якою володів Й.В. Сталін під час свого призначення на посаду генсека, аж ніяк не була безмежною. Вона стала такою пізніше, коли Сталін підім’яв під себе всі структури державосуспільства.
Говорити про диктатуру партії в СРСР можна лише з великою натяжкою. Партія дійсно була тим каркасом, на якому розподілялися всі інші організації — державні і суспільні. Але вона ділилася на внутрішню й зовнішню. Багатомільйонна зовнішня партія була лише «приводним пасом» від вождів до мас, як і всі інші організації. Внутрішня партія складалася з керівних працівників, які мали велику владу внаслідок посади. Їх можна було називати провідниками, але не носіями диктатури. Вся політична і економічна влада в країні концентрувалася в ЦК партії, члени якого мали однакові права.
Думка ЦК як цілісної корпорації виявилася вирішальною тільки двічі — при «повстанні» більшості членів президії (політбюро) проти першого секретаря ЦК М.С. Хрущова 1957 року і при знятті його пленумом ЦК 1964 року. В обох випадках така собі зовнішня сила в потрібний момент збирала розкиданих по країні членів ЦК і формувала їх колективну думку, щоб протипоставити його позиції більшості членів президії або секретаріату ЦК.
Політбюро ЦК з моменту появи в березні 1919 року не вважалося самостійним партійним органом, існуючим окремо від ЦК. Саме ця обставина дозволяла його членам приймати постанови, які автоматично, тобто без затвердження повним складом (пленумом) ЦК ставали постановами ЦК.
З’їзд вважався вершиною владної піраміди, але виявився такою на ділі тільки в перші роки після отримання партією статусу державної структури. Пізніше керований секретарями бюрократичний апарат ЦК партії взяв на себе всі турботи щодо організації роботи з’їзду, а саме: персональний підбір кандидатів в делегати, проведення виборів делегатів, підбір тих, кому потрібно було дати слово на з’їзді, перевірку тексту доповідей і виступів, підготовку резолюцій. Вибори нового складу ЦК на кожному з’їзді проводилися таємним голосуванням, оскільки тільки такою акцією можна було надати вигляд політичної партії тій державній структурі, на яку вона перетворилася. Однак в секретаріаті вміли формувати і персональний склад ЦК.
Реальна влада в державі з часу появи політбюро ЦК і до конституційної реформи М.С. Горбачова зосереджувалася саме в цьому органі. Це була всепоглинаюча влада, що виявлялася одночасно у всіх сферах життя суспільства. «Загальнонародна» власність на засоби виробництва, яка забезпечувала функціонування державних органів і повсякденне життя громадян, виявилася на ділі приватною власністю олігархів. Це відчули на собі нечисленні дисиденти, коли їх (як каральний захід) позбавляли роботи. Після ліквідації ГУЛАГу і урочистих заяв про відсутність в Радянському Союзі політичних в’язнів боротьба з інакомисленням стала проводитися переважно економічними методами.
Принцип рівності прав членів ЦК поширювався і на членів політбюро, оскільки воно не існувало окремо від ЦК. Члени політбюро ЦК мали б приймати рішення більшістю голосів. Однак демократичний принцип прийняття рішень суперечив суті диктатури, яка завжди вимагає індивідуального носія — диктатора. Конституція, головною метою якої є регулювання владних відносин, тут виявилася безсилою, оскільки ігнорувала присутність в країні державної партії. Згадка про партію з’явилася лише в Конституції СРСР 1936 року, причому в контексті, який не стосується проблеми регулювання владних повноважень. У відповідній статті лише декларувалося, що громадяни СРСР мають право об’єднуватися в громадські організації, а найбільш активні та свідомі з них об’єднуються у ВКП (б) — передовий загін трудящих і керівне ядро громадських і державних організацій.
ВИЯВЛЕННЯ ВОЖДЯ
Олігархічна система влади була нестабільною за визначенням. Проблема реального лідерства мала б розв’язуватися в боротьбі або за домовленістю. За життя Леніна вона не виникала, оскільки ніхто не зважувався кинути виклик засновнику партії, держави і радянського ладу. Після того, як Ленін залишив Кремль, в партійному керівництві розгорілася боротьба, яка продовжувалася шість років (1923—1928). Сталін послідовно перемагав суперників, замінюючи їх своїми висуванцями, і домігся в кінцевому підсумку одноосібної влади. Така ж гостра боротьба більше чотирьох років відбувалася після смерті Сталіна. Але ось усунення Н.С. Хрущова від влади сталося вже за домовленістю більшості членів ЦК. Принципу домовленості було додержано і при подальших виборах генеральних секретарів ЦК. Проте, домовленість досягалася в «підкилимній» боротьбі.
Ким би не був черговий генсек — диктатором чи координатором, в його руках зосереджувалася справді безмежна влада. Але вона цілковито не була схожою на владу європейських абсолютних монархів або російських самодержців, яка легітимізувалася походженням, зміцнювалася історичною традицією і освячувалася релігією. Це була влада посади, і кожний її носій був зобов’язаний час від часу підтверджувати свій мандат, проходячи через виборний процес по партійній і радянській лініях. Маючи в руках владу, завжди можна було скерувати виборчий процес в потрібне русло. Проте приклад Хрущова все-таки засвідчував, що можливість втратити найвищий пост у цій системі влади була реальною.
Сталін добре розумів (на відміну від Хрущова) специфіку створеного Леніним політичного режиму. Тому він усував загрози для своєї персональної влади, не зупиняючись ні перед чим. 1932 року в СРСР вибухнула глибока економічна та політична криза, викликана скаженими темпами капітального будівництва (і диспропорціями, що виникли внаслідок цього в народному господарстві), а також і політикою максимального вилучення матеріальних ресурсів із сільського господарства. Сам Сталін пізніше назвав цей курс, вже відмовляючись від нього, «підхльостуванням». На тлі кризи назрівав, судячи за повідомленнями чекістів, соціальний вибух в Україні, яка давно голодувала. Попередній стихійний вибух у розташованій на кордоні з Європою союзній республіці в перші місяці 1930 року застукав Сталіна зненацька і змусив його на півроку припинити політику суцільної колективізації. Нові стихійні заворушення великого масштабу загрожували сталінській команді усуненням від влади. Щоб запобігти втраті особистої влади, Сталін вилучив у січні 1933 року у селян України всі продовольчі запаси і прирік мільйони людей на голодну смерть.
Проникнення держави в суспільство на всю товщу останнього й максимальна централізація державного управління перетворили народи Радянського Союзу, багатомільйонну партію, не виключаючи компартійно-радянської номенклатури, і навіть розгалужену організацію чекістів в інертну масу, що цілком залежала від волі чергового вождя (якщо він був диктатором) або сукупності членів політбюро ЦК (якщо вождь був координатором). Час М.С. Хрущова виявився перехідним від одноосібної диктатури, яка народилася в ситуації масового терору, до олігархічної. Хрущов за інерцією розглядав себе як диктатора, в той час як олігархи незалежно від персонального складу (за 1957—1964 рр. кількість членів президії ЦК не змінилася, але з колишнього складу в ньому залишилися, крім першого секретаря, лише А.І. Мікоян і М.А. Суслов) хотіли бачити в ньому не диктатора, а координатора. Конфлікт розв’язався висуненням звинувачення Хрущову у волюнтаризмі й усуненні від посади.
Члени ЦК РКП(б)—ВКП(б)—КПРС, які за статутом були у своїй сукупності формальними носіями влади, могли виявити себе в цій якості лише під час політичної кризи, викликаної протистоянням вождя і олігархії. Залізобетонна стабільність влади в епоху Л.І. Брежнєва пояснювалася тим, що генеральний секретар не тільки виключив волюнтаризм в спілкуванні з членами політбюро ЦК, але і налагодив постійні робочі контакти з кожним з членів ЦК. Разом з тим він ігнорував права Центрального комітету як корпорації влади. Пленуми ЦК скликалися раз на квартал, якщо не рідше. Хід їхньої роботи, як і хід роботи партійних з’їздів, контролювався по хвилинах.
ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА
За Леніна й Сталіна головним методом державного управління був масовий терор. Ленінська ідея держави-комуни могла бути реалізована тільки терористичними методами. Саме терор забезпечував стабільність радянської влади.
У перебігу комуністичного будівництва були знищені чи перетворені всі осередки справжнього громадянського суспільства, що встигли народитися в країні. Держава лягла на суспільство всім тягарем своїх бюрократичних структур. Однак навіть в добу одноосібної сталінської диктатури вона мала рахуватися в якійсь мірі з потребами суспільства. Починаючи з 1929 року новий комуністичний штурм, Сталін зберіг за робітниками та службовцями вільний вибір місця роботи. Наштовхнувшись 1930 року на лютий опір селянства політиці повзучої комунізації, він погодився на існування уламка приватної власності в селі під виглядом особистого підсобного господарства. Уловивши вибух релігійних почуттів у суспільстві в період малоуспішної на перших порах війни з нацистською Німеччиною, він круто змінив ставлення держави до православної церкви.
Ті, хто очолював партію після Сталіна, вже не могли використати в державному управлінні масовий терор. Щоб утриматися у владі, вони повинні були піклуватися про власну популярність в очах населення. Якщо в сталінській державі-суспільстві імпульси по «приводних пасах» йшли переважно зверху вниз, то в подальші десятиріччя імпульси знизу стали серйозно впливати на формування урядового курсу. Радянська влада вперше набула подоби людського обличчя. Більше того, вона досить ефективно «відмилася» після ХХ з’їзду КПРС від багатьох злочинів сталінської доби, цілком обгрунтовано поклавши провину за них на самого Сталіна.
Безсумнівно, що сталінські злочини несли на собі відбиток його особистості. Проте, вони мали інституційний характер. Ані Сталін, ані будь-який інший диктатор, який міг виявитися на його місці, не стали б причиною смерті десятків мільйонів людей, якби не володіли важелями безмежної влади — невід’ємного атрибута ленінської держави-комуни.
«Громадянське суспільство» радянського типу не мало горизонтальних зв’язків. Десятки тисяч різноманітних організацій, які увібрали в себе практично всіх громадян —«привідні ремені» вертикальної конструкції. Вони не об’єднували, а, навпаки, атомізували суспільство, залишаючи кожну радянську людину один-на-один із державою — всезнаючою, всесильною і безпощадною.
Життя першого покоління громадян СРСР збіглося з першими трьома десятками років радянської влади. Це була доба внутрішніх і зовнішніх війн, будівництва ленінської держави-комуни. Не так уже й мало людей пам’ятає слова Вінстона Черчилля, сказані на адресу радянського партнера: прийняв країну з сохою, а залишив із ракетами. Все питання в тому, кому залишив... Щоб хоч якось замінити людей, які пішли в небуття, Сталіну довелося заборонити аборти.
Перше покоління радянських людей пішло з життя, не залишивши спогадів, які спроможні втягти власних дітей у конфлікт із владою. Діти народилися вже в цій державі і вважали її нормальною, бо не знали нічого іншого. До того ж, із припиненням масового терору в держави-комуни виявилося чимало сильних сторін. Можна пригадати, як за доби М. Хрущова будувалися житлові масиви, щоб переселити людей з комунальних помешкань. Можна нагадати, як за доби Л. Брежнєва влада щосили намагалася нагодувати населення, оскільки колгоспний лад остаточно виснажився. Старше покоління все це пам’ятає і робить власні висновки. Йому невтямки, що ринковий механізм добре регулює попит і пропозицію, в той час як за умов командної економіки навіть пісок у Сахарі може виявитися в дефіциті.
Що вже казати, доки існував Радянський Союз, він вселяв повагу навколишньому світові не лише своєю ракетно-ядерною могутністю. Деякі західні мислителі зі світовими іменами заговорили тоді про можливу конвергенцію протилежних соціально-економічних систем. Але мав рацію, виявляється, Михайло Жванецький зі своїм безсмертним монологом про державу. Без всякого сприяння з боку зовнішніх чи внутрішніх ворогів, просто внаслідок повної відсутності громадської підтримки держава-комуна не справилася з викликами постіндустріальної доби й розвалилася. Всім її мешканцям довелося пристосовуватися до світу ринкових відносин.
РОЗПАД ДЕРЖАВОСУСПІЛЬСТВА
Те, що відбувалося на зламі 80-х і 90-х рр., потрібно назвати антикомуністичною революцією. Вона була схожою лише на одну з відомих історії революцій — комуністичну. Суть її полягала в саморуйнуванні тих соціально-економічних і політичних інститутів, які було створено радянською владою за перші десятиріччя її існування. Якщо радянський лад був не продуктом природного розвитку, а реалізованою силовим способом розумовою конструкцією, він залишив після себе лише випалений простір. Будувати нове життя людям доводилося мало не з нуля. Досвід минулих років свідчить про те, що повернення пострадянських країн на магістральні шляхи розвитку виявиться більш тривалим, аніж період будівництва держави-комуни.
Не ставлячи собі на меті виявити закономірності формування громадянського суспільства в країнах пострадянського простору, зупинюся лише на питанні про те, коли і яким чином пішов у минуле той дивний феномен, який слід би назвати державосуспільством.
Початок цього процесу можна точно датувати: з ініціативи М. Горбачова січневий (1987) пленум ЦК КПРС висловився за «подальшу демократизацію» внутрішньопартійного життя. Делегати на партійні з’їзди та конференції повинні були обиратися таємним голосуванням, із висуненням альтернативних кандидатур. Реформатори прагнули удосконалити систему влади, сподіваючись на те, що в реформованому вигляді вона зможе справитися з системною кризою радянського ладу, яка набувала з кожним роком усе більш загрозливого характеру. Але вони явно не уявляли собі, як складеться доля державної партії після «подальшої демократизації».
Послаблення в партійному режимі відразу ж позначилися на всьому суспільно-політичному житті. Як з-під землі раптом з’явилися об’єднання громадян різноманітного напрямку. Не лише в побуті, але і в офіційному спілкуванні владних структур вони отримали виразну назву «неформальних». Це були перші живі паростки громадянського суспільства. Для їхньої появи не потрібно було дозволів парткому і управління КДБ.
У липні 1988 року ХІХ Всесоюзна конференція КПРС схвалила концепцію конституційної реформи, а в грудні цього ж року позачергова сесія Верховної Ради СРСР реалізувала її. У доповіді на сесії парламенту Горбачов так сформулював мету майбутньої реформи: «через демократизацію всіх сторін життя поєднати інтереси особистості з інтересами колективу і всього суспільства, на ділі затвердити людину праці в становищі господаря і на виробництві, і в державі, поставити її в центр усього політичного процесу» (Горбачев М.С. К полновластию Советов и созданию социалистического правового государства. — М., 1988. — С.5).
Генеральний секретар ЦК КПРС заявляв про те, що слід би поставити людину праці в центр політичного процесу. Де ж перебувала ця людина всі сім десятиліть «робітничо-селянської» влади? Риторичне питання...
Саме із затвердження конституційної реформи, тобто з 1989 року можна починати відлік процесу формування громадянського суспільства в Радянському Союзі. З цього ж часу, — і це не простий збіг, почалася антикомуністична революція саморозпаду.
Реформа Горбачова стверджувала, за його власними словами, «повновладність Рад». Іншими словами, обрізалася та пуповина, яка зв’язувала ради з партійними комітетами. Тепер «керівна та спрямовуюча» роль КПРС у суспільно-політичному житті мала реалізовуватися інакше: через вибори партійних функціонерів до рад і їхню діяльність у повновладних виконкомах рад. Тандем «парткоми — виконкоми рад», який був уособленням диктатури партії на інституційному рівні, ліквідовувався. Внаслідок цього партія втратила статус державної і виявилася нікому не потрібною. Потісняючи один одного, компартійна номенклатура ринулася до рад. Силове поле партійної диктатури утримувало внутрішній (союзні республіки) та зовнішній (держави Центрально-Східної Європи) пояси імперії. Тому з розвалом соціально-економічного ладу розвалилися і партія, і радянська імперія.
Пострадянські і посткомуністичні країни по-різному долають наслідки поставленого В.І. Леніним експерименту. Поки в цих країнах немає диктатури, громадянське суспільство розвиватиметься. Його розвиток, своєю чергою, послужить перешкодою для встановлення диктатури. Населення цих країн вже отримало в ХХ сторіччі щеплення проти безвідповідальних політиків, які закликали йти за ними в ім’я «світлого майбутнього». Але підростає нове покоління, і йому потрібно розповісти про минуле.
