Те, що сталося у Верховній Раді 27 квітня, принесло щонайменше один позитивний результат. Стало остаточно зрозуміло: зробити з України другу Росію не вийде. Неототалітаризм «у білих рукавичках» в Україні неможливий. У нас не може бути «керованої демократії», бо неможливо згорнути демократію справжню, зберігаючи при тому благопристойний вигляд. Сповзання України до авторитарного «єдиновладдя» можливе лише у вкрай відвертий силовий спосіб.
Для того є декілька передумов, що докорінно відрізняють Україну-2010 від Росії-2000. У Росії демократія так і не встигла ствердитися, вона й за часів Бориса Єльцина мала відчутний авторитарний присмак. Власне кажучи, саме Єльцин і провів усю чорнову роботу для того, щоб надалі в Росії постала модель «цивілізованого тоталітаризму», причому без завеликих потрясінь. Політика «раннього» Путіна не становила такого вже разючого контрасту з політикою «пізнього» Єльцина — хіба що була рішучішою. Зміна президентів у Росії сприймалася як підправляння вектору розвитку, можливо, як усунення хитань, але не як розворот у протилежний бік. А ще зміна ця була поступовою, крок за кроком, і Путіну вистачило на це терплячості: «видавати на-гора» завершену авторитарну модель за два місяці він не поспішав.
А ще в Росії була Чечня — й відповідне до стану «Батьківщина в небезпеці!» прагнення суспільства згуртуватися навколо рішучого лідера, який врятує та відведе цю небезпеку. А ще в Росії історично склався попит на «сильного» лідера, «доброго царя». А ще в порівнянні з усіма його попередниками, яких тільки могли пригадати навіть найстарші росіяни, Путін видавався інтелектуалом, освіченою інтелігентною людиною, спокійною й урівноваженою. Чим і завоював початкові симпатії — надто ж через те, що контраст із Єльциним був дуже вже разючим.
Нічого цього в Україні нині немає. Немає й не буде ще однієї складової російського сповзання до авторитаризму, а потім і до неототалітаризму — туги суспільства за втраченим статусом наддержави. Українські індивідуалізм, практичність та навіть меркантильність у даному разі зіграли винятково позитивну роль. Неможливо уявити ситуацію, коли українці масово погодилися б пожертвувати добробутом та особистою гідністю, терпіти корупцію та повсякденний безлад лише задля того, щоб їхньої держави боявся цілий світ. Точніше, їх можна змусити терпіти — але не можна змусити сприймати такий стан речей за єдино правильний чи оптимальний. «Зараз потерпімо, а згодом на наших дітей уся Європа працюватиме», — подібні геополітичні прожекти з російських інтернет-форумів в Україні не знаходять такої вже великої кількості прихильників.
Нарешті, в Україні немає економічних передумов для ствердження авторитаризму. Немає нафти та газу, за рахунок експорту яких можна було б підтримувати більш-менш пристойний рівень життя за умов неефективної економічної системи та відсутності високотехнологічних конкурентоспроможних виробництв. Донбаське вугілля, криворізька руда, ба навіть жовтоводсько-кіровоградський уран аж ніяк не спроможні забезпечити виплату суспільству такої собі компенсації за відібрані в нього свободи.
Неможливе й повторення Україною «білоруського економічного дива», як про нього кажуть прибічники «східнослов’янського єднання» та різних ЄЕПів. За радянських часів склалася спеціалізація Білорусі як такого собі загальносоюзного збирального цеху, що з деталей та напівфабрикатів збирав готову продукцію. Можливо, самі по собі дрібні, але промовисті факти: скажімо, найновіші, наймодерніші типи білоруських тролейбусів можна зустріти у російському Коврові та румунському Галаці, планував придбати їх польський Люблін, але немає їх ані в Мінську, ані в Гомелі, не кажучи вже про менші міста. Білоруським містам не по кишені придбання свого ж вітчизняного продукту, якщо він не належить до класу «якнайдешевше». Тож білоруський добробут є досить умовним. Втім, хоч би там як, в Україні неможливий навіть такий: спеціалізацією України в СРСР було виробництво напівфабрикатів та продукції невисокого ступеня обробки. З тих часів мало що змінилося.
Чи зміниться надалі? Україна взяла на себе зобов’язання закуповувати визначену кількість російського газу, й не менше. Економіка України є сьогодні дуже енерговитратною, вона споживає невиправдано багато того ж таки газу. Порівняймо ці два факти, й не буде куди подітися від висновку: енерговитратність закладено й на прийдешні роки. Модернізації української економіки, запровадження високотехнологічних енергозбережувальних виробництв влада не планує. «Фірмовим товаром» України так і мусять залишитися металопрокат та продукція хімічної промисловості — за класичною політекономією, засоби виробництва, а не предмети споживання, не кінцевий продукт, не машини. Сировина та допоміжні засоби, з яких створюватимуть кінцевий продукт у зовсім інших країнах.
Одна маленька деталь: на прес-конференції 22 квітня Президент вів мову про те, що харківські домовленості дозволять зберегти робочі місця в Севастополі. Про економічне перепрофілювання міста, перетворення його на науковий та туристичний центр, а також торговельний порт мови немає. Одна маловідома в Україні подробиця: у Росії й досі є вельми поширеним таке поняття, як ЗАТО — закриті адміністративно-територіальні одиниці. Ті самі закриті міста, яким двічі протягом повоєнного часу був Севастополь — до 1959 року та протягом 1984—1991 років. Чи не наполягатиме тепер Росія, щоб Україна закрила Севастополь для відвідування — принаймні українськими громадянами? А якщо наполягатиме, чи не погодиться на це наша влада? Ще одна подробиця: за російським законодавством, економічні суб’єкти, зареєстровані в ЗАТО, отримують значні податкові та інші пільги. З цієї причини реєстрацію в ЗАТО (не за просто так, звісно ж) отримують численні фірми, діяльність яких найменшим чином із ними не пов’язана або які саме заради пільг переводять туди свою діяльність. З другого боку, контроль діяльності таких суб’єктів є вкрай ускладненим, оскільки представники відповідних інстанцій не мають до цих територій вільного доступу, а перепустки їм можуть дати, а можуть і не дати. Враховуючи корупційні зв’язки таких фірм із місцевою владою, це призводить до того, що допускають лише «зручних» та «перевірених» контролерів. Економічній ефективності діяльності таких фірм, якості та конкурентоспроможності виготовлюваної ними продукції це аж ніяк не сприяє.
Натомість Росія на багато років наперед отримала гарантованого покупця свого газу, та ще й за ціною, прив’язаною до сьогоднішніх формул. Що більше Європа (та, з якої ми стрімко йдемо) знаходитиме альтернативні джерела газу та взагалі енергії, що більше вона запроваджуватиме енергозбереження, то більше муситиме Росія знижувати ціну на свій газ. України все це не стосуватиметься. Тож навіть якщо розглядати суто економічні вигоди від «газу в обмін на Севастополь», не дуже зрозуміло, хто їх отримав у стратегічній перспективі — Україна чи Росія.
То що ж отримала Україна? Отут неможливо не звернути увагу на одну обставину. Пояснюючи корисність підписаних угод, Віктор Янукович жодного разу не сказав: так, мовляв, пролонгація перебування російського флоту у Севастополі — неоднозначний крок, але не було іншого виходу, надто скрутні обставини змусили Україну піти на це. Тональність його виступів є суто переможною, ніби Україна лише виграла від харківських домовленостей, як то кажуть, по всіх фронтах, а ніяких втрат не було. Ба більше: в «Українській правді» промайнуло повідомлення, ніби це саме українська сторона вмовляла росіян піти на подовження терміну оренди бази в Севастополі.
Критичні до влади оглядачі та її політичні опоненти ведуть мову про здавання Україною національних інтересів, торгування територією, про нерівноцінність поступок обох сторін. Але чи не варто поглянути на події під іншим кутом зору? Чим був цей крок для нової української влади? Лише поступкою? Реакцією на зруйновані очікування: мовляв, побачивши, що в Україні прийшла до влади дружня до Росії політична сила, росіяни знизять ціни на газ от просто з братерських почуттів? Бажанням засвідчити свою приязнь до РФ на практиці? Коли такі очікування й існували, вони були марними й свідчать про політичну недалекоглядність: якщо взяти ту саму Білорусь, Росія йде на свідоме погіршення відносин із нею заради практичної вигоди.
Видається, мотивація укладання харківських домовленостей могла бути цілковито іншою й полягати зовсім не у практично-економічній площині. Показовими були слова депутатки-комуністки Александровської на пленарному засіданні ВР 27 квітня. Вона вже й не згадувала про газ та економічні вигоди. Пролонгацію перебування російського флоту в Севастополі вона змалювала як самодостатню цінність і самодостатній успіх у боротьбі з «націоналістами». Янукович, звісно ж, не комуніст. Але він ніколи не приховував: він бачить Україну у якнайтіснішому союзі з Росією, якнайтісніше прив’язаною до неї. Таким є для нього ідеал, таким є історично зумовлене місце України на геополітичній карті світу, й іншого він не бачить. Це — його внутрішні переконання. Але, проблема в тому, що, на жаль, його внутрішні переконання не відповідають національним інтересам України.
Отже, цілком може бути, що залишення російського флоту в Севастополі було не засобом, а метою. А ціни на газ — відповідно, не метою, а лише приводом та інформаційним прикриттям. Чи якщо й метою, то супутньою. Цілком можливо, що Янукович зробив саме те, що, на його внутрішнє переконання, мусив зробити.
Тут варто відзначити: пролонгація перебування в Севастополі російського флоту аж до середини століття гарантуватиме неможливість вступу України до НАТО — якщо, звісно ж, до того часу не вступить до НАТО сама Росія. От що, скажімо, відповіла Олена Бондаренко на запитання, чи не вважає вона влаштовані Партією регіонів антинатовські демонстрації несумісними з проголошуваним нею ж нейтралітетом України (січень, чат-конференція, влаштована «Телекритикою»): «Не вважаю, тому що НАТО — це не ЮНЕСКО і не міжнародна спілка садоводів, а справжнісінький військовий альянс з усіма атрибутами: солдатами, танками, ракетами, флотом». Відповідь ця була неграмотною з фактологічного погляду (армії НАТО не існує, існують армії країн-членів), але річ не в тім. Виходить, що під час Другої світової війни СРСР був бездоганно нейтральною державою, оскільки Гітлер був аж ніяк не садоводом. Зі свого боку, бездоганно нейтральною державою — ну просто тобі другою Швейцарією! — була гітлерівська Німеччина, оскільки Сталін теж садоводом не був. Але оця підміна понять постійно присутня у публічних виступах «регіоналів». Ворожість до НАТО, оперування в зовнішній політиці суто воєнною системою понять, недоречних у мирний час, — то один з наріжних каменів ідеології Партії регіонів. Тож і тут її лідер домігся реалізації однієї з програмних цілей.
Нарешті, отримав він і суто практичний виграш: зростало невдоволення комуністів — аж до того, що лунали їхні погрози вийти з коаліції. На думку КПУ, новий Президент не виконував своїх обіцянок якнайтісніше зблизитися з Росією. Тепер комуністи задоволені — принаймні на певний час, — і коаліції ніщо не загрожує.
Можна казати, що Віктор Янукович був бодай внутрішньо чесним. Точніше, можна було б казати, якби не одна обставина: під час виборчої кампанії приваблював виборців він зовсім іншим — соціальними обіцянками, запевненнями у проведенні реформ та зупиненні хаосу. Його виборці не давали йому мандату на одноосібне розв’язання питань, подібних до севастопольського. Та й було цих виборців менш ніж половина навіть від кількості тих, хто взяв участь у голосуванні. У демократичних країнах подібні питання заведено вирішувати на референдумах.
Що ж, шок від того, що сталося, мине. Хоч би якими були почуття, насправді нічого не втрачено: змінилося лише те, що тепер скоротити термін перебування російського флоту в Україні можна буде лише через той-таки референдум. Але Віктор Янукович припустився тактичної помилки. Навіть двох. По-перше, якраз у день скандальної ратифікації харківського договору Верховною Радою він перебував у Страсбурзі. По-друге, він розпочав свою діяльність із дуже дратівливого для багатьох громадян кроку, та ще й обставив його так, щоб це якнайбільше шокувало. Навряд чи кількість прибічників Президента від того зросте, а кількість непримиренних супротивників зменшиться.
Якщо перші два місяці після перемоги Януковича на виборах ті громадяни, які голосували не за нього, були деморалізовані, тепер вони отримали шокову терапію. Апатія може минути. Отримала шокову терапію й опозиція, до того так само деморалізована. Щоправда, вона залишилася вірною собі: то вона ніби об’єднується, то ніби не об’єднується. Прикро, але опозиціонери, здається, так і не усвідомили: двопартійної системи в Україні немає. І стосунки між політичними силами не полягають у площині: або створюємо таку собі мегапартію на кшталт «опозиційної КПРС», або чубимося й надалі. Мова взагалі не мала б іти про об’єднання чи необ’єднання, це — поняття з зовсім іншого дискурсу. Взаємна підтримка та скоординовані дії щодо принципових питань — саме такою є загальнодемократична практика, й саме це означало б політичну зрілість.
Урок, який отримала опозиція, — це неприпустимість безоглядного передвиборного популізму. Пригадаймо: Арсеній Яценюк вів мову про «єдиний простір від Ужгорода до Петропавловська-Камчатського». Навряд чи він тепер радіє з того приводу, що перший крок до такого простору вже зроблено. Юлія Тимошенко взагалі так і не артикулювала перед виборами свого бачення зовнішньополітичних перспектив України, обмежуючи агітацію питаннями, умовно кажучи, «дешевої ковбаси». «Дешевий газ за будь-яку ціну, що дасть дешеву ковбасу», як виявилося, не задовольняє і її. Тобто, вони самі мовчазно погоджуються: протягом виборчої кампанії вони ставили принципові питання не так, як належало б. Вони бачили у суспільстві не союзників, а лише об’єкти навіювання.
Стара опозиція значною мірою вичерпала себе. Тобто старі й традиційні політичні сили та політики, що нині є опозиційними. Можливо, останні події нададуть їм друге дихання, змусять нарешті припинити повторювати старі й заяложені ідеї, почати генерувати нові, модерні. А можливо, вони нададуть імпульс формуванню нової опозиції, довгоочікуваної нової політичної еліти. Аби тільки цій новій опозиції довелося боротися лише з владою, а не зі старою опозицією, аби лише стара опозиція бачила в ній союзників, а не конкурентів. Якщо станеться останнє, якщо демократичні політики не змінять парадигми взаємостосунків, вони втратять останній шанс — цього разу вже справді останній. Нового вже не буде.
