Кілька тижнів тому в українській столиці пройшла зустріч, яка отримала назву «Громадянський діалог: Москва — Київ». Її учасники, стурбовані погіршенням відносин між нашими державами, шукали способи вирішення існуючих конфліктів. Ми виходили з того, що політики бувають мудрими й не дуже, вони приходять і йдуть, але народи-сусіди, інтелігенція повинні прагнути зберігати взаємоповагу та взаєморозуміння. На питання, як саме це зробити, пропонувалися різні відповіді. Звучала думка: нас зближує спільне протистояння тоталітарному минулому, треба написати його історію. В Україні в цьому плані зроблено чимало, в Росії, на жаль, набагато менше. Пропонована стаття присвячена деяким дуже важливим, на думку автора, й невідомим сторінкам нещодавнього минулого.
КАЗКА ПРО ХХ З’ЇЗД ЯК ВЗІРЕЦЬ РАДЯНСЬКОЇ БРЕХНІ
У післяєльцинській Росії про злочини сталінізму говорять усе рідше. Та й чи є про що говорити, адже «сама партія їх засудила», «ХХ з’їзд рішуче викрив», а радянський народ... коротше, «народ і партія — єдині».
Сьогодні з історичної точки «ХХ з’їзд» прокладається два перпендикулярні маршрути. Один називається «нам необхідний російський, пострадянський Нюрнберг», інший — «ім’я Росії — Сталін». Автор іде шляхом «нового Нюрнберга»...
Повернімося в думках у середину п’ятдесятих і поставимо питання — як же партія, котра «одностайно підтримувала» великого вождя, в одну прекрасну мить так само одностайно його засудила? І якщо народ це схвалив, чому головну доповідь М. Хрущов робив таємно, вночі; його перша публікація на батьківщині, тобто ознайомлення народу з тим, що він підтримав, сталася за 30 із лишком років? Чому сам Микита Сергійович, який мав славу найближчого підручного ката, несподівано змінив погляди і піддав учителя анафемі? Розв’язуючи гострі питання, які навіть не поставлені радянсько-російською соціальною псевдонаукою, ми виявляємо три варіанти відповіді.
Підходячи формально, можна припустити, що нового партійного лідера замучило сумління, і він, долаючи себе, став на шлях покаяння. (Щось подібне відбувалося в Угорщині, коли народну революцію очолив колишній номенклатурник Імре Надь). Шкода, для Хрущова таке пояснення не підходить, якби дійсно він пройшов через внутрішнє покаяння, країна звільнилася б від цензури, колгоспів, компартії, КДБ, та й угорську революцію не давили б радянські танки...
Тоді, можливо, радикальний розворот Персека пояснює потужний тиск ззовні? На жаль, після Другої Світової міжнародний авторитет батьківщини Сталіна різко виріс, народи багатьох капіталістичних країн із цікавістю дослухалися до радянської пропаганди, а їхня влада, відповідно, дослухалася до голосу свого народу.
Залишається останній, третій варіант — у СРСР виник потужний внутрішній тиск на владу. І хоч у Росії про це не пишуть підручники й не інформує телебачення, зірвати покрив таємниці ой як пора...
ГАРЯЧЕ ЛІТО-53; ПРО ЩО СКАЗАНО ПОШЕПКИ, ПРО ЩО НЕ СКАЗАНО ЗОВСІМ
Після повстання сотні ув’язнених у таборі Усть-Усинська в січні 1942 року різноманітні бунти та протести траплялися в Гулагу нерідко. Але з відходом Сталіна вони відразу набули нового масштабу. 25 травня 1953 року в шести таборах під Норильськом розпочався бунт, який тривав 72 дні. У страйку брало участь не менше 20 тисяч осіб. Більше половини з них — активісти антикомуністичного, національно-визвольного руху на заході України, яких зазвичай у радянсько-пострадянських друкованих виданнях називають бандерівцями. Молоді хлопці мали військову виучку, хорошу фізичну підготовку, довіряли один одному. Вони й організували перший масовий протест. Серед керівників бунту був колишній лідер молодіжної патріотичної організації заходу України, Євген Степанович Грицак, нині живий. Ув’язнені висунули адміністрації побутові, економічні та політичні вимоги.
Не встиг закінчитися Норильськ, як у серпні 1953 року в районі Воркути піднялося нове, ще потужніше повстання. Протест був чудово організований, тому відомості про нього отримати надто складно, документи, що зберігаються в російських архівах досі засекречені. Проте мені пощастило, я слухав і запам’ятав виступ одного з керівників воркутинців — Ігоря Михайловича Доброштана на першій конференції «Меморіалу» в Москві, в жовтні 1989 року. В поєднанні з іншими джерелами, з якими я стикався останні 20 років, вимальовується наступна картина. Ядро бунтарів складали колишні власовці, котрі діяли разом з українськими патріотами-антикомуністами. Такий союз виявився не по зубах ні табірній адміністрації, ні злодіям у законі. Таємно виготувавши колючі предмети, ув’язнені напали на охорону, знищили її та заволоділи автоматами вохровців. Одна за однією були звільнені всі табірні бригади. Власовці ухвалили рішення рухатися на Воркуту, щоб захопити потужну міську радіостанцію та звернутися до країни. Дорогою 10 тисяч зеків звільнили ще кілька таборів. Послані на перехоплення загони НКВС зупинити 100-тисячну колону вже не могли. Спрямовані проти повстанців танки зав’язли в тундрі. І лише військовій авіації вдалося перекинути та розметати повсталих за 20 кілометрів від міста. На той час весь воркутинський партдержактив був терміново евакуйований. За словами І.М. Доброштана, на першому етапі операції на вимогу штабу частину керівників літаком возили до Москви на переговори з вищим парткерівництвом.
Третє за часом — Кенгирське повстання — розпочалося у травні 1954 року і тривало 40 днів. Відомості про цей бунт набули більшого поширення, оскільки Кенгир описаний О.І. Солженіциним у «Архіпелагу ГУЛАГ». Майже половина повсталих були членами ОУН і УПА (керівник — Михайло Келлер, єврей з УПА), брали участь також колишні «лісові брати» з Балтії та власовці. Героїзм кенгирців не викликає сумніву, але задля справедливості слід визнати, що для радикальної зміни кремлівської стратегії, що почалася, вистачило двох перших виступів.
Восени 1953 року Микиті Хрущову, котрий отримував відповідну інформацію від КДБ і, можливо, від самого штабу, було від чого впасти у відчай. Машина влади розсипалася просто у нього на очах. Ставало зрозуміло: достатньо ще одного успішного бунту — і режим потрапить у колапс. Ні вохри, ні тайга, ні кремлівські стіни номенклатуру не врятують. Влада була вимушена негайно зупиняти репресії — припинилися арешти, винищувальні табірні будівництва поквапно зупинили, з’являлася амністія, почався розпуск і демонтаж ГУЛАГу.
Цей процес і розгортався з осені 1953 року. Та ні самі учасники протесту, ні небагато тих дослідників, хто по крихтах збирає матеріал, досі не виявили історичне значення революції ув’язнених. Повстання, керовані Євгеном Степановичем Грицаком і Ігорем Михайловичем Доброштаном, привели не просто до розпуску двох ланок Гулагу. Революція в’язнів змусила владу піти на демонтаж усієї системи терору, що створювалася з жовтня 1917 року.
До відкриття ХХ з’їзду, коли номенклатурі вперше запропонували офіційно засудити сталінські злочини, зберігаючи недоторканним ім’я Леніна, майже всі політв’язні були випущені на волю. Натомість Хрущов скромно привласнив чужі заслуги, одягши шапку «батька відлиги та лібералізації» (нагадаємо, що в схожій ситуації після придушення Кронштадтського повстання Ленін оголосив себе провісником НЕПу). Окремо можна розмірковувати про боротьбу в 1953—1957 роках ретроградів і оновленців усередині парткерівництва, але це, по суті, лише дрібні деталі, що не представляють особливого інтересу.
РЕВОЛЮЦІЯ В ГУЛАГУ: ЩО БУЛО ПІСЛЯ
На час відкриття ХХ з’їзду, коли номенклатурі вперше запропонували офіційно засудити сталінські злочини, зберігаючи недоторканним ім’я Леніна, мільйони політв’язнів були випущені на волю.
Аналіз рішень, які приймалися Кремлем услід за Норильськом і Воркутою, додатково підтверджує висновок про історичну роль цих повстань.
Чому навесні 1954 року почалося освоєння цілинних і рудних земель, два мільйони молодих, найактивніших людей були кинуті в напівнепридатні для землеробства казахські степи (а були в країні й чорноземи, і навіть субтропіки)? Це не економічний, а політичний проект. Освоєння цілини стало запуском винайденого партапаратом механізму непрямих репресій. Хрущов байдуже ставився до того, що його первинні ілюзії — цілина вирішить радянську продовольчу проблему і дозволить налагодити експорт зерна — не здійснилися. Успішно вирішувалося інше, надзвичайно важливе негласне завдання: виштовхнувши під пропагандистські фанфари в найважчі побутові умови, у віддалені райони найактивнішу частину суспільства, партапарат уміло ізолював потенційних молодих бунтарів, попередив і трансформував можливий політичний протест у безпечну масову сізіфову працю. (Коли влада справді воліла б вирішити сільгосппроблему, вона повернула б землю в приватну власність і продовжила столипінську реформу.)
А чому в другій половині 50-х років у СРСР почалося масове житлове будівництво, з’явилися хрущовські п’ятиповерхівки — тому, що мільйони людей повернулися з таборів. У і без того перенаселених комуналках жити було вже неможливо. Зупинивши масові репресії, 1957 року партія ухвалила вимушене рішення про початок масового житлового будівництва. На хвилі виниклого народного оптимізму, політбюро зважилося вперше провести в Москві велику міжнародну акцію — Шостий Всесвітній фестиваль молоді, після чого місто відкрили і для інших міжнародних заходів. З середини 50-х від боротьби за світову революцію суспільству наказувалося перейти до ще більш затятого зміцнення миру в усьому світі.
Повстання в таборах істотно змінили зовнішню політику Радянського Союзу. 1956 року були відпущені на батьківщину останні німецькі та японські військовополонені, а 1955-го СРСР несподівано підписав із відкритою некомуністичною країною — Австрією — угоду про її нейтралітет і повернув свої війська на батьківщину (щоб не розбіглися). Перше післявоєнне десятиріччя фіни постійно боялися, що їх ось-ось відправлять до соцтабору й зобов’яжуть будувати світле майбутнє. Але з середини 50-х дбайливі поради Кремля припинилися, миролюбний СРСР навіть відмовився від використання військово-морської бази на фінському півострові Порккала-Удд. (Угоду про оренду, підписану 1947 року на 50 років, було денонсовано 1955-го). Додам, що обмежена лібералізація та критика сталінізму, що проводилася за командою Москви в післясталінські роки в Польщі й Угорщині, в меншій мірі — в НДР, Чехословаччині, Болгарії, Румунії (до Чаушеску), Монголії та П. В’єтнамі, — це також страх перед потенційними Доброштанами, Грицакамі й Келлерами.
З іншого боку, саме після ХХ з’їзду Москва втратила підтримку братської китайської компартії. Каятися та «самолібералізуватися» Пекіну було нема чого, тамтешній КДБ, на жаль, справлявся з будь-якими бунтами. Від портретів і культу Мао КНР досі не відмовилася не через «політичну мудрість», як запевняють пострадянські політтехнологи-диваки, просто поки що не припекло... Ті самі чинники призвели в другій половині 50-х до конфлікту між Москвою та Тираною. Комуністичні диктатори — Е. Ходжа, М. Шеху та Х. Леши надто боялися посилення впливу югославського ліберального соціалізму на суверенну албанську демократію. Коли ж відлигу протрубили з Кремля, маленький балканський народ виявився під іще жорсткішою тиранією своїх вождів, що блокувалися з Пекіном проти Хрущова й Тіто. Симетрично змінився для Москви і статус Белграда. Югославська Компартія до середини 50-х знаходилася «в руках шпигунів і вбивць», але після повстань у ГУЛАГу виявилося, що колишні її керівники насправді «марксисти-ленінці».
Картина того, що відбувалося, залишиться неповною, якщо не додати ще кілька важливих штрихів. Революція ув’язнених надламала тоталітарний режим, проте не доламала його. Політбюро було змушене назавжди відмовитися від фізичного терору як своєї головної стратегії. На короткий час політична атмосфера у країні очистилася і стала вільнішою. І відразу ж у суспільстві виявилося різномислення, виник дисидентський рух. Тому нетривалу й небезпечну для Кремля відлигу невдовзі довелося зупиняти, восени 1964 року політбюро «через хворобу» відправило Хрущова у відставку. Л. Брежнєв, що став генсеком, прискорив початий самим Хрущовим перехід до нового способу контролю. Головним механізмом придушення влада зробила не фізичне, а інформаційне цензурування. Суспільство остаточно позбавлялося можливості формувати й отримувати яку-небудь незалежну інформацію, рот відкрити було можна, але сказати дозволялося тільки «слава КПРС»... Цензурні лещата руйнували рідну мову. 30 років комідеологічного ярма призвели до того, що нескінченна різноманітність життя зводилася в СРСР до п’яти-шести виявів — усі радянські люди «з честю несли», «гідно зустрічали», боролися за мир, зміцнювали оборону й безперервно все тісніше гуртувалися довкола рідного ленінського ЦК.
Виходячи за рамки оголошеної теми, зауважу, що своєрідним індикатором «досягнення дна» в ідеологічному руйнуванні мови можна вважати заборону постановки в Театрі на Таганці Юрієм Любимовим 1983 року драми О. Пушкіна «Борис Годунов». Комідеологія перетворила Олександра Сергійовича на антисовєтчика. Тоді вимушена відмова від радянщини, що вбивала, була розпочата горбачовською Перебудовою та скасуванням цензури. Остання обставина і зруйнувала Радянський Союз, але це вже інша історія...
ЩО ТРЕБА РОБИТИ ТУТ І ЗАРАЗ?
Той, кого підсадили на міф «а що я можу, від мене нічого не залежить», має скоріше видавити з себе цю ідеологічну інфекцію. Ми бачимо: навіть у найжорстокіші часи червоного тоталітаризму історію вершив народ!
Той, хто вважав, що радянський літопис ХХ століття — це хроніка з’їздів і п’ятирічок, повинен усвідомити, що наша історія ще не написана. Її слід збирати і відновлювати. Поки що в Росії робити це майже неможливо ні на соціальних факультетах університетів, ні в гуманітарних інститутах РАН. Необхідні умови потрібно створити, змушуючи консерваторів до дискусії, здійснюючи громадянський тиск, виявляючи нові форми та методи інтелектуальної консолідації. Дуже важливу роль тут може зіграти і вже відіграє гуманітарна наука України. Нам не потрібна конфронтація, нам необхідне зближення через спільні громадянські зустрічі, наукові конференції, дискусії, круглі столи.
Той, хто стверджує, що колишнім радянським непритаманна демократія, нехай замислиться: чи багато є народів, що, коли впали на їхні голови надлюдські випробування, змогли б зберегти себе і самостійно зруйнувати машину пригноблення?! Ті, що виросли з історичної Росії — росіяни, українці, балти, інші народи — робили і продовжують це робити. Ми зобов’язані допомагати одне одному!
Історія країни у версії «Меморіалу» як увічнення пам’яті про загиблих і знищених — річ необхідна, проте явно недостатня. Історія колишнього СРСР у ХХ столітті — це історія Опору. Її й треба написати, доповнюючи актуальними і злободенними висновками. Що до Воркутинського повстання — приховування його документів на руку тим, хто причетний до злочинів і хотів би їх продовжити. Храми сьогодні не висаджують у повітря, та бажаючі нівечити пам’ять продовжують діяти. Ми повинні вимагати якнайшвидшого відкриття і вільного доступу до свідчень громадянського протесту! Це питання нашої національної гордості! Чесно кажучи, я не дуже розумію, для кого створені музеї окупації, відкриті в деяких сусідніх столицях. Хто кого окуповував — Дибенко, Криленко й Антонов-Овсеєнко Грузію, чи Джугашвілі, Орджонікідзе, Сванідзе й Берія — Україну? У Празі та Вільнюсі, Києві та Варшаві, у Москві потрібен музей Опору, а в школах, у вузах, у військових частинах — кімнати історії Опору!
Україна ще не закінчила обговорювати Голодомор, але, на жаль, в інформаційному плані війна з Голодомором виграна російською пропагандою. Ми знаємо: довоєнні депортації естонців, Катинський розстріл, Голодомор, руйнування церкви, Гулаг, Бутовський полігон під Москвою — це злочини сталінізму. Але після того, як телеканал «Росія» зробив істинно сатанинський подарунок і привласнив нашій країні ім’я ката, вийшло, що Катинь, депортації, штучний голод, Бутово — це справа рук... самого російського народу??? Яка безпрецедентна мерзота!!! Пропаганда мракобісся позбавила Росію друзів і союзників. Але хтось за екраном задоволено усміхається, образ ворога дуже потрібний і «найбільш неефективному менеджерові» та його продовжувачам. Запам’ятаймо: Сталін — ім’я номенклатури, та аж ніяк не нашої країни — Росії. З цим треба щось робити. Тому, піднімаючи, услід за Голодомором, тему повстань у Гулагу, описати їх треба так, щоб за жодних обставин не зіштовхувати народи, а змусити всіх ретроградів визнати злочини сталінщини. Нам усім спільно потрібно готувати СУД НАД РАДЯНСЬКОЮ СИСТЕМОЮ...
Наостанок — кілька слів про героїв Гулагу. Нещодавно українські друзі допомогли відшукати номер і я розмовляв по телефону з Євгеном Степановичем Грицаком. Голос бадьорий, ні на що не скаржиться. Картоплю вже посадив. Пенсія? — Майже тисяча гривень, щоправда, треба допомагати внучці та трохи дочці... Ігор Михайлович Доброштан останні свої роки прожив у Дніпропетровську. Його вже немає з нами, та лишився рукопис книги спогадів, який поки що ніхто не опублікував. Пам’ятаю, як захлинаючись читав «Партизанську війну» і «Болівійський щоденник» Че Гевари. Світ іще пізнає імена героїчних повстанців України та Росії...
Тема зламу сталінщини здається мені не менш важливою, ніж тема Голодомору. І якщо в одному випадку йдеться про народну трагедію, то в іншому — про силу й волю народу, про його перемогу. Буду радий, якщо українські читачі продовжать і доповнять представлений тут сюжет. Нашу історію ми напишемо разом!
Вічна слава героям Норильська, Воркути, Кенгира!
