Відставки (а точніше — звільнення) начальника Тилу і начальника Озброєнь ЗСУ — генералів Віктора Колотова й Олександра Стеценка — пов’язані також і з проблемами у підготовці українських миротворців до виконання місії в Іраку... Зроблену учора міністром оборони України Євгеном Марчуком заяву можна вважати сенсацією. Проте в інтерв’ю, яке кореспонденту «Дня» вдалося взяти у міністра одразу після відправки українських миротворців до Іраку, Євген Марчук чітко дав зрозуміти: звільнення генералів — це не самоціль. А скорочення генеральських посад — лише один із інструментів у трудомісткому процесі реформування армії...
— Щойно українські військові вилетіли до Іраку. Чи ви особисто вважаєте цю місію, навколо доцільності якої з самого початку було чимало дискусій, особливою?
— Кожна місія пов’язана з ризиком для життя військовослужбовців і є важливою та особливою. З огляду на це я не став би виділяти саме цю місію. Хоча в політичному сенсі вона, звичайно, складнiша як з погляду прийняття рішення, так і з погляду забезпечення.
— Що дає ця місія Українi?
— Перше за все — це злам стереотипного мислення за формулою «моя хата скраю», яке, на жаль, ще існує в Україні. Світ змінився, і, відповідно, забезпечення інтересів нашої держави не обмежується її територією. Тому, перш за все, участь українських військових у стабілізаційних силах в Іраку відповідає інтересам України з погляду її ствердження як суб’єкта міжнародної політики. Україна таким чином підтверджує свою участь у складних міжнародних процесах. З іншого боку, це нагадує про козацькі чайки та князівські дружини, які вже тоді розуміли, що забезпечувати безпеку України слід за її межами. Ця аналогія, звісно, умовна, але якоюсь мірою вона є справедливою. Якщо ж зважити на економічні та політичні перспективи, то таким чином ми братимемо участь у надскладному процесі формування нових систем безпеки, можливо, нових механізмів її забезпечення.
— Яких конкретно?
— Наприклад, не альянсів, а тимчасових коаліцій. Зараз ще не можна сказати, наскільки це утвердиться в житті, але ми бачимо, що це реалії сьогодення. Цьому треба вчитися, багато що потрібно доопрацювати в правовому плані тощо. Але слід навчитися також працювати у складній ситуації через військовий контингент і через виконання ним відповідного завдання стверджуватися у світі. Окрім цього, йдеться і про створення перспективи для економічної безпеки України на майбутнє. Головним чином — за допомогою альтернативних джерел забезпечення енергоресурсами.
— Існує думка, що позиція певної частини військового генералітету гальмує реформу армії. Чи ви вже відчули на собі тиск у зв’язку з цим?
— Не сказав би, що на мене хтось може тиснути. Я теж маю досить високе генеральське звання, яке при нагоді можна використати. Але поки що в цьому немає потреби. Можу сказати, що багатьом військовим психологічно важко відчути необхідність реформування ЗСУ (воно, до речі, пов’язане не лише зі скороченням чисельності особового складу — хоча це важливо, а й зі зміною структури, перетворення ЗСУ на мобільні, оснащені сучасними озброєннями). Але, ви маєте слушність, багато в кого реформа армії ентузіазму не викликає. Я з цього не роблю трагедії, я розумію, що є люди, які присвятили військовій справі своє життя... Втім, всі вони виконуватимуть накази, навіть якщо це комусь і не подобається. Військові — люди відповідальні.
З іншого боку — жодних кавалерійських наскоків не буде: реформування, пов’язане зі скороченням, не буде кампанійщиною заради скорочення. Нікого зі збройних сил не викинуть на вулицю. Слід зазначити, що реформування коштує добрячих грошей. Ми хочемо скоротити армію, і це можна зробити. Але треба зробити це так, щоб, по-перше, після скорочення ми отримали дієздатну бойову структуру. А по-друге, щоб ніхто з військових не залишився ображеним. Для цього передбачено багатоплановий механізм соціального захисту тих, хто звільняється (забезпечення житлом, грошове забезпечення тощо). Процедура скорочення має відбуватися просто по-людськи. Велике значення матиме не моє чи Міністерства оборони бачення, як реформувати ЗСУ (до речі, на сьогодні вже завершено розробку нової воєнної доктрини та програми реформування, і незабаром ці документи будуть затверджені на Раді безпеки), а питання фінансування армійських реформ. Наприклад, скорочення одного підрозділу потребує втричі більше коштів, аніж його утримання: потрібні гроші на, власне, скорочення, рекультивацію земель, ліквідацію екологічних наслідків військової діяльності тощо. І тільки тоді, коли, скажімо, будуть утилізовані сотні тисяч тонн нікому не потрібних, але небезпечних боєприпасів, які знаходяться під відкритим небом, можна буде говорити, що ми нормально скорочуємося. Абсолютно праві ті, хто вважає, що армія з такою чисельністю Україні не потрібна. Проте зменшення бюджетних видатків на утримання збройних сил відбудеться лише через рік-два після їх скорочення.
— Чи знайдено «бюджетне порозуміння» з Міністерством фінансів щодо реформи ЗСУ?
— План реформування, як я сказав, розроблений. Зараз ми працюємо з бюджетним комітетом Верховної Ради, з Мінфіном... До речі, сьогодні (учора. — Ред. ), відбудеться засідання погоджувальної комісії, яке пов’язане з узгодженням нашого бюджетного запиту. Можу сказати, що Мінфін призначає одну суму, а ми розраховуємо на іншу, і що ці суми сильно не збігаються. Але ми не робимо з цього трагедії. Просто потрібно гласно і публічно вирішити, яка армія потрібна Україні. Чи в змозі держава сьогодні профінансувати шість з лишком мільярдів гривень для скорочення та реформування збройних сил? Не може? Тоді, відповідно, слід усвідомити, що залишаться ті ж самі структури, які будуть і далі проїдати гроші.
— Якими будуть подальші і найближчі кроки в реформуванні ЗСУ?
— Передбачається перехід від дивізійно-полкової до бригадної структури ЗСУ, а також перехід від 4-х родів військ до 3-х, як це є в більшості цивілізованих країн світу. Зокрема, війська ППО і ВПС мають бути об’єднані під поки що умовною назвою — «повітряні сили». Окрім цього, продовжуватиметься створення передових сил оборони і як їхньої складової — об’єднаних сил швидкого реагування. Тут треба сказати, що ми, подаючи бюджетний запит до Мінфіну, розуміємо стан справ у державі та навіть не закладаємо коштів на розвиток армії. Більше того, запит передбачає фінансування лише на 64% від потреби ЗСУ. Ми чудово розуміємо, що держава не в змозі вирішити всі фінансові проблеми. На пальне, приміром, ми закладаємо 10%... Навіть на продовольче забезпечення (визначене як пріоритетне) — і то не 100%.
— Що ви можете сказати щодо «громадського контролю» над військовою сферою?
— На сьогодні програму суттєвого і радикального розмежування повноважень між Міністерством оборони і Генеральним штабом вже практично погоджено з Президентом. І тут я хотів би підкреслити, що Марчук скорочує не 70 генералів (як це розтлумачили деякі ЗМІ), а 70 генеральських посад. Адже Президент звертав увагу, що у нас нерозумна пропорція, а точніше — диспропорція між кількістю вищих офіцерів, середнього офіцерського та рядового складу. Скорочуємо не просто генералів, а, умовно кажучи, «фабрику» з їх «виробництва». Можна де-факто звільнити 70 генералів, а інші через рік-два знову відновляться на їхніх посадах. Міністерство оборони буде переходити на цивільну систему управління, а це означає — скорочення генеральських посад. Людей в лампасах має бути стільки, скільки їх потрібно державі. Президент вирішив запровадити досить жорстку, лімітовану систему: скільки і яких, згідно з так званими рівнями визначеності, має бути генералів, полковників, підполковників. Процеси, що відбуваються, свідчать не просто про «цивільнизацію» збройних сил, а про чітке розмежування: військові мають займатися своєю, військовою справою. Вони не повинні займатися політикою, економікою... Або, скажімо, приватизацією містечок — тим, чим вони займаються сьогодні. Інакше — багато спокус для зловживань. У всьому цивілізованому світі військові до вироблення військової політики причетнi тільки в тому, що вони повинні завжди бути готовими до виконання рішення вищого політичного керівництва держави, парламенту.
— Наші військові займаються приватизацією?
— Це не їхня справа. Але сьогодні, на жаль, вони продовжують, щоправда, вже меншою мірою, цим займатися. Можу сказати, що це породжувало чимало різного роду зловживань. У мене є чимало свідчень і документів, які демонструють, що за рахунок гігантського ресурсу, який є у збройних силах (не забуваймо, що він — власність держави, а не ЗСУ) дехто дуже добре «поживився».
— Хто саме?
— Не буду називати прізвищ. Але серед них — відомі в Україні особи і, на жаль, деякі — політики. Цьому, безумовно, буде покладено край. Ресурси, які вивільняються з ЗСУ, мають йти за абсолютно прозорою процедурою: повертатися державі у вигляді містечок, чи iз брухту, чи будівель, чи земельних ділянок. Саме у цих сферах було чимало хитромудрих, тонких, «професійних» комбінацій. З цим ми покінчимо, як свого часу поляки, але попереду багато роботи.
— Чи має реформування ЗСУ «часові виміри»?
— Все залежатиме від того, які ми ставимо собі завдання, виходячи з тих загроз, які ми формулюємо собі як загрози. Світ змінюється, і процес реформування навіть в тих державах, які ми вважаємо стабільними, не завершився. Реформування триває у Великій Британії, певною мірою у США, вже не кажучи про Польщу. Це процес безперервний, але наші визначальні питання — структура, чисельність, висока мобільність, кадри, сучасні озброєння — в організаційно- практичному плані ми пройдемо за півтора року. Навіть за умов недостатнього фінансування. А другий етап — більш глибинне, корінне реформування — займе чотири-п’ять років. Це залежатиме, в першу чергу, від бюджетних можливостей України. Далі буде вдосконалення і шліфовка ЗСУ.
