Алгоритм вступу будь-якої країни до НАТО загальновідомий. Держава передовсім повинна відповідати необхідним високим критеріям у сфері політики та безпеки. Утім, історія Альянсу пам’ятає й чимало винятків, коли доводилося відходити від загальноприйнятих «шаблонів» інтеграції. Наприклад, Туреччина, чий громадсько-політичний розвиток навряд чи можна назвати еталонним у західному розумінні. Наприклад, держави Центральної Європи, які отримали членство в НАТО, незважаючи на незавершене військове реформування. У чому полягатиме унікальність інтеграції України до Альянсу? Насамперед напрошується дещо іронічна відповідь: держава стане членом НАТО, попри значний внутрішній супротив, який безперервно чиниться. У своєрідні «антипаралелі» напрошується приклад Румунії, в якій усі без винятку парламентарії підтримали приєднання країни до Північноатлантичного союзу. Як буде в Україні?
У чому особливості національного шляху до НАТО?
Сергій БЄЛОШИЦЬКИЙ, кандидат історичних наук, м. Хмельницький:
— Аналізуючи взаємовідносини НАТО й України, принципово важливо не забувати, що саме НАТО, як інструмент зовнішньої політики Заходу, більшою мірою зацікавлено у зближенні, оскільки це дозволяє західному світу фактично закріпити в Європі та СНД результати перемоги в «холодній війні».
Взяті окремо Росія й Україна — середнього масштабу аграрно-індустріальні держави. Однак разом вони утворюють критичну масу, що негайно збільшує своєю вагу у Східній, Центральній Європі, Північній Євразії загалом. Щоб врівноважити союз такого калібру, що залучив до себе Білорусь, Казахстан, Киргизію, Молдову, Вірменію, Таджикистан, а в перспективі Грузію, західноєвропейцям знадобиться допомога США та новий раунд «холодного» протистояння.
Однак Україна в її сьогоднішньому вигляді є досить важким партнером для Заходу. Крім традиційних проблем економічного порядку, НАТО виявило в Україні всі проблеми, які гальмують інтеграційні спрямування. Перша — нездатність значної частини населення ідентифікувати себе як українців. Друга — несподівано сильна та стійка державна влада, що грунтується на зміщенні панування колишньої радянської номенклатури й капіталу.
Усе це робить для НАТО життєво важливим збільшення свого політичного впливу на внутрішні справи України з метою забезпечення необхідною блоку кадрової ротації державної еліти та відповідно посилення прозахідних акцентів в ідеологічній роботі з населенням.
Саме тому з легкої руки американського геополітика Збігнева Бжезінського у його книжці «Велика шахівниця» і було введено в обіг твердження, що «десь між 2005— 2010 роками Україна, особливо якщо вона здійснить значний прорив у внутрішніх реформах і їй вдасться чіткіше визначитися як середноєвропейській країні, має стати готовою до серйозних переговорів з ЄС і НАТО».
Ця фраза, повторювана в різних інтерпретаціях у різні часи західними чиновниками, експертами й дипломатами, судячи з усього, і є тим самим сигналом українському суспільству, мета якого вплинути на позицію громадян під час різноманітних політичних акцій і насамперед виборних кампаній.
У свою чергу, уявлення українського суспільства про свої перспективи військового трансатлантичного співробітництва також еволюціонують. Уявлення про Захід, як про «руку, що дає», давно пішли в небуття. Події останніх років свідчать, що в нових умовах США дедалі більше прагнутимуть перетворити військову організацію НАТО на орган силового впливу на політику неугодних ним правителів, надати Північноатлантичному блоку функції міжнародних «поліцейських» сил.
Середньостатистичний українець, який не бачить для себе реальної військової загрози, найменше зацікавлений у втягуванні країни через блок НАТО у військові конфлікти, неминучі під час встановлення нового світового порядку. Наша провінціальність і неамбіційність утримує суспільство від політики красивих жестів на користь перевіреного консерватизму та ізоляціонізму. Інша справа, політичні еліти — тут ставки істотніші. Саме вони розуміють: вступ до НАТО дозволить їм збільшити ступінь своєї легітимності в очах західного й українського суспільства. А це суперприз для молодого українського істеблішменту, який шукає гарантій свого процвітання та безпеки. У цьому, можливо, і полягає особливість українського шляху до НАТО.
Володимир КУЧЕРЯВИЙ, заступник начальника Управління міжнародних зв’язків Харківської обласної державної адміністрації:
— Україна знаходиться на перетині Сходу й Заходу. У чому унікальність шляху України до НАТО? Ані Польща, ані Чехія не мали такої наукової бази, яка входила б до оборонного комплексу, яку має досі Україна. Це Київ, Харків, Дніпропетровськ. Чи потрібні НАТО наші наукові центри, що з ними зроблять і яка перспектива? Взяти, приміром, Харківський фізико-технічний інститут, розробки якого, за деякими параметрами, перевищували західні. І можливо НАТО могло б взяти цю установу на баланс і зберегти робочі місця... Іншими словами при вступі України до НАТО економічні питання вирішать політичні питання.. Вступаючи до НАТО, ми стаємо конкурентами. Є, звісно, ще багато моментів. Так є критичні відгуки про армію і про багато іншого, в чому іноді винні ЗМІ, які, можливо, формують не зовсім реальну думку в населення. У такій державі, як Україна, є тільки дві газети, в яких є хоч якась аналітика усіх подій. Це газета «День» і «Дзеркало тижня». Адже завдання преси формувати громадську думку. На жаль, у нас у країні є противники вступу України до НАТО з суто політичних міркувань. В Україні ще існують певні партії, для яких сама незалежність України неприйнятна. В інших країнах, таких як Польща, Литва, Латвія, таких партій немає. Є ще в Україні «нетрадиційні» політичні орієнтації.
Олексій МАЦУКА, політолог, Донецьк:
— Сьогодні для України вступ до НАТО є найактуальнішим питанням. Це пов’язано з тим, що зовнішня політика нашої держави як була, так і залишається багатовекторною та певною мірою незрозумілою для інших країн.
НАТО для України — це ще один шанс стати ближче до демократії. Закономірним є, на мою думку, для України поступовий вступ до НАТО й демонстрація таким чином прагнення української влади більшої відвертості та демократичності.
Однак для нашої країни зараз вступ до Альянсу залишається складним питанням, яке пов’язане і з українською ментальністю, і з пам’яттю про радянське минуле, що ще залишилася в багатьох головах. НАТО не має стабільного образу для середнього українця і, загалом-то, він і зараз не розуміє, навіщо конкретно йому потрібен цей союз.
Олексій ВОЛОВИЧ, директор одеської філії Національного інституту стратегічних досліджень:
— На мій погляд, специфіка українського шляху до НАТО полягає в тому, що вибір напрямку шляху має зробити політикум вкрай розділений, навіть полярний за своїми переконаннями. Від категоричного «за» до категоричного «проти». Причому не лише на рівні політиків, а й на рівні соціуму, простих громадян. Сумістити їхні погляди вкрай важко, оскільки кожна зі сторін тяжіє до протилежних геополітичних сил. Україна знаходиться між Євросоюзом із блоком НАТО та Росією. І таке стратегічне положення змушує до певного маневрування... У цьому питанні потрібен дуже зважений, поміркований підхід. Поспіх тут може лише зашкодити. Нам сьогодні, дай Бог, впоратися із завданнями, які ми виконуємо в рамках партнерства Україна — НАТО. Швидше за все, Україна вступатиме в НАТО. Але, на відміну від наших європейських сусідів, процес цей матиме свою специфіку. Різновекторність думок у питанні входження до НАТО породжується розділенням українського суспільства загалом. А соціальне здоров’я нації багато в чому залежить від її монолітності, прихильності єдиній національній ідеї. Будь-яке категоричне рішення верхів може посилити розкол і призвести до серйозних проблем. Тому повторю: у вирішенні питання про входження до НАТО потрібен продуманий, зважений підхід, з урахуванням усіх особливостей зовнішньої та внутрішньої політики. І ще. У нас у країні існує думка, що вступ хоч будь-куди — до Євросоюзу або НАТО — нас врятує від усіх бід. На мій погляд, від цих механічних рухів пуття не буде. Принаймні, допоки ми самі не станемо сильною й самодостатньою країною. Допоки не налагодимо свою економіку й не примусимо зважати на нас у будь- якій спільноті. Ми не повинні бути убогими жебраками, стукати в усі двері. Ми мусимо бути бажаними гостями, які поважають себе і яких поважають інші.
Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, письменник:
— Унікальність України на шляху до НАТО хіба що зі знаком «мінус». Усі наші західні сусіди вже у Північноатлантичному альянсі, навіть Румунія з Болгарією, а ми все тупцюємо на одному місці... Більше того, зараз ми, здається, навіть далі від вступу, ніж ще два-три роки тому. Нашим людям досі ніхто доступно не пояснив, навіть не брався пояснювати, що надійна гарантія їхньої безпеки й добробуту на найближчі десятиріччя, лише у НАТО, і ніде інде. Хоча українські військові, думаю, вже давно мріють про натовські стандарти і у матеріальному забезпеченні, і в оплаті праці, і т. д.
Наш інформаційний простір за останні роки настільки міцно окупували східні сусіди, маю на увазі в ідейно-тематичному плані, що видавати в очах пересічного українського обивателя свої інтереси за наші, для росіян не складає жодних проблем. А в їхніх інтересах — за будь-яку ціну не допустити Україну в Альянс. Тоді — це буде крах усіх їхніх потуг на відродження імперії, звісно, в новій «упаковці»...
Якщо копнути, то НАТО якраз і створили, аби захищати, грубо кажучи, демократичні цінності, набутки громадянського суспільства: вільне підприємництво, вільні вибори, свободу слова... Те, з чим у нас явна напруга.
А щодо, наприклад, парламенту, нашого й румунського, що одноголосно підтримав вступ своєї країни у Альянс, то й у парламенті їхньому, вочевидь, усі стовідсотково розмовляють державною мовою — румунською... Втім, за певних умов навіть нинішній склад Верховної Ради міг би, навіть переважною більшістю, проголосувати за вступ України до НАТО, звичайно, за винятком комуністів — перевіреної «п’ятої колони» Росії — але ж вони вже, нарешті, у меншості.
У наших реаліях все залежить від політичної волі президента країни, а її, тієї волі, у напрямку наближення й вступу до НАТО найближчим часом, принаймні до цьогорічних осінніх президентських виборів, навряд чи варто очікувати.
Микола КОЗЛОВЕЦЬ, доцент кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка, кандидат філософських наук:
— Україна повинна спочатку відбутися як дійсно самодостатня незалежна держава зі всіма атрибутами, здійснити реформу Збройних сил і лише потім домагатися членства у НАТО. Я схвалюю співробітництво з НАТО в різних напрямках, оскільки це буде сприяти наближенню структури нашої армії до кращих зразків країн, що є членами цієї організації. Це буде також сприяти демократизації України і інтеграції її до тих чи інших європейських структур. І я думаю, що саме через співробітництво з НАТО буде відбуватися інтеграція України до названих структур, в тому числі і до Євросоюзу. Хоча, на мій погляд, слід враховувати, що Україні доводиться розв’язувати багато проблем, які залишились нам у спадщину, починаючи від ХVII і до ХХ століття включно. Це пов’язано насамперед з утвердженням української державності, національною самоідентифікацією громадян України. Водночас як НАТО, так і різні європейські структури, відображають процеси глобалізації радше всього за американськими зразками, які тягнуть за собою утвердження західної системи цінностей, насамперед англосаксонської, і американського типу демократії. Це може призвести до нівелювання національної самобутності, оригінальності українського народу, нашого етносу.
Зараз представники багатьох політичних сил, найчастіше лівого спрямування, говорять про те, що заяви керівників НАТО з приводу розвитку демократії є втручанням у внутрішні справи нашої країни. На мою думку, коли у нас сьогодні недостатньо дотримуються демократичні принципи, не сформований чисельний середній клас, немає демократичних традицій, поважного ставлення до Конституції, до інших законів, коли сьогодні у нас домінує правовий нігілізм, то, можливо, акцентування західних структур на недоліках нашої демократії несе певний позитив. І нам, з одного боку, слід вчитися, прислуховуватися до порад представників НАТО, ЄС, інших західних структур. Але ми повинні насамперед виробляти в себе внутрішні формати, потребу шанобливого ставлення до законів, демократичних цінностей.
Сергій ОДАРЧЕНКО, депутат Рівненської міської ради:
— Період, коли НАТО в нашому уявленні асоціювалося з таким собі буржуазним монстром, залишився далеко позаду. Навіть у представників старшого покоління цей військовий блок вже не викликає такого шаленого несприйняття як раніше. Тобто, перелом в свідомості більшості українців стався, і на сьогоднішній день вже ніхто не вважає, що НАТО може нести безпосередню загрозу його батьківщині. Але разом з тим залишаються , на мою думку, два суттєві моменти, які поки що не сприяють свідомому вибору українців на користь вступу України до Євроатлантичного альянсу (обидва, до речі, інформаційні).
Перебуваючи під постійним і досить жорстким пресом російської пропаганди, значна частина українців переконана, що вступ України до НАТО поставить хрест на її добросусідських стосунках із Росією, призведе до введення візового режиму тощо. Такі настрої панують переважно на східних теренах України.
А у нас на Заході, зокрема в Рівному, домінуючою є інша проблема. Майже повна відсутність інформації про структуру, завдання та діяльність НАТО не дає можливості нам самим дати відповідь на просте запитання: а які вигоди отримає Україна та українці від вступу до євроатлантичного блоку? Гадаю, на нього непросто буде відповісти навіть нашим шановним парламентаріям і урядовцям, а не те що пересічному українцеві. Хоча впевнений, що вже сьогодні, якщо відкинути передвиборчі пристрасті, абсолютна більшість народних депутатів, окрім комуністів, могла б досить легко проголосувати за вступ України в НАТО. А для того, щоб переважна більшість українців вітала таку благородну ініціативу народних обранців потрібно здійснювати потужну пронатовську пропагандистську кампанію.
За таких умов і, звичайно, виконання вимог НАТО до країни-кандидата, Україна може стати членом цієї організації вже найближчим часом. І все ж, мені здається, що наразі наші високопосадовці лише декларують наміри, балансуючи між Сходом і Заходом, а всерйоз цього питання навіть не розглядають. Ситуація може змінитися на краще після президентських виборів, якщо вони будуть демократичними. І як сказав нещодавно міністр оборони Євген Марчук, вже весною наступного року «буде значне прискорення, еволюція нашої співпраці».
Віталій ГОЛОВЕНКО, юрист, Вінниця:
— Унікальність шляху України до НАТО в тому, що ми декларуємо своє бажання туди вступити і замало для цього робимо. Це смішно, бо помічаю, що виступаючі часом не розрізняють, про що говорять і плутають НАТО і Євросоюз, ніби це одне й теж. НАТО — це військово-політичний союз. Наш військовий потенціал величезний, водночас ми розводимо «говорильню» про те — йти нам до НАТО чи ні. Спочатку треба, щоб прості українці зрозуміли, що таке НАТО, а що таке Євросоюз. Не завадило б провести референдум або в якийсь інший спосіб з’ясувати, яким шляхом бажає йти більшість громадян. І вже рухатись за визначеним шляхом. Зараз Україна рветься йти в усі сторони і в результаті стоїть, не рухається нікуди. Я б сказав, що ми маршируємо на одному місці. Час припинити ці порожні балачки і діяти, бо ми занадто довго говоримо, а де багато розмов, там немає справ.
