Сьогодні тільки й чутно слова про боротьбу з кризою. Але з кризою не потрібно боротися, її необхідно використовувати. У той час, як більшість аналітиків і коментаторів змальовують її у виключно негативному світлі, є й інший бік медалі. Сьогодні людство отримує унікальний шанс переглянути напрями свого розвитку, орієнтири, світогляд. Це шанс реформувати політико-економічний устрій західної цивілізації, який у наукових колах називають неоліберальним.
Ті, хто намагається боротися з кризою, прагнуть повернути минуле — той світ, який був до кризи. З фінансовими пірамідами фондових бірж, із можливостями робити гроші на порожньому місці, з бездумним необмеженим споживанням, із катастрофічною соціальною прірвою між бідними й багатими.
Намагання боротися з кризою лише продовжить загальносвітову стагнацію та віддалить момент остаточного колапсу неолібералізму. Необхідно усвідомити, що криза вже ставить жирну крапку в неоліберальному розвитку людства. Наразі потрібні адекватні оцінки та дії, щоб виявити вади неолібералізму та закласти фундамент майбутнього посткризового світу. Й українські вчені та аналітики могли б внести свій внесок у цей процес.
Читач, напевне, запитає, про який такий «неолібералізм» йдеться? Щоб у доступній формі відповісти на це запитання, необхідно зробити короткий історичний екскурс.
ІСТОРИЧНИЙ ЛІБЕРАЛЬНИЙ ЕКСКУРС
Лібералізм часто сприймається як суто економічна теорія, однак насправді це не так. Свій початок він отримав в області права, обѓрунтувавши наявність у кожної людини природних і невід’ємних прав на життя, свободу, власність і безпеку. Далі лібералізм як комплексне вчення про свободу став політичною ідеологією, науковою доктриною, способом мислення і, зрештою, економічною доктриною.
В економіці лібералізм позначився утвердженням ринкових свобод. Вважалося, що усунення держави від економічних процесів дасть справжню свободу учасникам ринку, де кожен керується власною волею та інтересом. Відтак, ринок призведе до виникнення справедливого суспільства. В основі регулювання ринку закладений «принцип невидимої руки», яка не лише сприяє задоволенню індивідуального інтересу, але й зростанню загального блага. Державі відводилася скромна роль «нічного охоронця».
Усунення держави від регулювання економіки далося взнаки в другій половині ХІХ століття. Засоби виробництва почали концентруватися в руках групи найбагатших осіб, інструменти конкуренції часто не діяли з причини монополізації галузей економіки. Ринкова свобода призвела до концентрації капіталу в обмеженого кола осіб та до деформації ринку. Водночас, загальний стан економіки все більше залежав від фінансового сектору, який тримався на біржових спекулятивних операціях.
Ліберальний розвиток економіки завершився біржовим крахом на Уолл-Стріт 29 жовтня 1929 року. Масштабна рецесія економік розвинених країн вилилася в найбільшу світову кризу ХХ століття — Велику депресію.
Попри всі запевнення ліберальних теоретиків, інструменти саморегуляції вільного ринку під час Великої депресії не спрацьовували. «Невидима рука» ринку зіпсувалася.
У 30-ті роки ХХ століття закінчилася доба чистого лібералізму. Відповіддю на кризу стало виникнення «соціального лібералізму», який допускав державне регулювання економіки, контроль над фінансовим і банківським секторами, обмеження ринкових свобод, боротьбу з монополістами, соціальний захист населення, перерозподіл доходів на користь найбідніших верств суспільства. Соціальний лібералізм (інакше його ще називають «вбудований лібералізм») сформував основу «Нового курсу» президента США Франкліна Рузвельта. Політики того часу були переконані, що бідні люди не можуть бути вільними, відтак соціальна справедливість має бути реальною ціллю, а не примарним ідеалом.
Нова доктрина стала результатом вдалого збагачення класичного лібералізму соціалістичними ідеями (зрозуміло, не комуністичними, а радше соціал-демократичними). Соціальний лібералізм встановив гармонійний паритет між індивідуальним інтересом та соціальними, державними потребами. Особливого поширення в світі він набув у післявоєнний період — після 1945 року та характеризувався періодом небаченого зростання. Значні державні інвестиції в інфраструктуру, боротьба з бідністю та безробіттям підвищили якість життя людей в розвинених країнах. Виникли такі феномени, як «соціальна держава» та «держава загального добробуту».
Наприкінці 60-х років «вбудований лібералізм» почав руйнуватися, що було обумовлено цілою низкою чинників. Зростала інфляція, безробіття. Корпорації та економічна еліта були вкрай невдоволені втручанням держави в економічні справи, водночас студентство та молодь розпочали масштабний рух за особисті права.
У 70-ті роки за фінансової підтримки великих корпорацій набуло популярності вчення неолібералізму, у витоків яких стояло товариство «Мон-Пелерін». Назване на честь курорту в Швейцарії, це товариство зібрало таких мислителів, як Фрідріх фон Хайек, Людвіг фон Мізес, економіст Мілтон Фрідман, а також філософ Карл Поппер.
Неоліберальна доктрина, розроблена товариством «Мон-Пелерин», опинилась у принциповій опозиції до «вбудованого лібералізму» та теорій Джона Мейнарда Кейнса про втручання держави.
Неоліберальний поворот в США та Великобританії стався в 1979 році з приходом до влади Маргарет Тетчер та кардинальними змінами в політиці Федерального резервного банку США в адміністрації президента Картера. Остаточно неоліберальна революція в США одержала перемогу з обранням на посаду президента Рональда Рейгана.
За допомогою міжнародних фінансових установ, таких як МВФ, Світовий банк та ВТО, неоліберальна політика була привнесена в більшість країн світу, хоча деякі, такі як Китай, Швеція, Польща, допускали лише часткову неолібералізацію з огляду на власні інтереси.
Неолібералізм став основною мислення по всьому світу. Він настільки вплинув на свідомість, що став домінувати в думках і діях звичайних людей. З позицій неолібералізму більшість людства до кризи оцінювала життя й дивилася на світ.
НЕОЛІБЕРАЛЬНА СИСТЕМА
Неолібералізм є політекономічною теорією, яка в розвинених країнах призвела до повернення форм суспільно-економічної організації, які існували до Великої депресії. Основоположним постулатом неолібералізму є абсолютна економічна свобода та недоторканність вільного ринку. Держава мінімізувала своє втручання в економічні та фінансові процеси. Кейнсіанська політика була замінена монетаризмом.
Основним завданням для держави стала боротьба з інфляцією та підтримка ділового клімату, а не забезпечення соціальної справедливості й повної зайнятості населення. Громадяни беруть на себе відповідальність за власні дії та добробут. Цей принцип розповсюджується на сфери соціального забезпечення, освіти, медичного обслуговування, а також пенсійного забезпечення.
Неолібералізм забезпечив звільнення банківської системи та максимальну приватизацію активів у всіх сферах економіки та соціального життя. В приватних руках опинилися галузі, підприємства та установи медичного, освітнього, наукового та навіть військового спрямування. Водночас держава мала бути сильною для того, щоб захистити право приватної власності, капітал та його інтереси як всередині країни, так і за кордоном.
В якості основи соціальних відносин у неоліберальному світі набула поширення контрактно-договірна форма, яка носить короткостроковий характер і має грошовий вимір. Предметом договорів стали не лише товари та послуги, але й навіть здоров’я, честь, сексуальність і материнство. Навіть шлюб сприймається тепер як короткостроковий контракт, а не священний і нерозривний зв’язок.
На думку неолібералів, будь-яка дія людини може бути вписана в систему ринкових відносин. Усе продається і все купується. Як зазначає відомий дослідник неолібералізму професор Девід Харві, ринковий обмін в неоліберальному світі став основою системи етичних норм.
До чого призвів неоліберальний поворот у світі? Здавалося б, з екранів телевізорів глядачу демонструється доволі привабливий світ розкоші та споживання. Однак справжні плоди неолібералізму були тривалий час приховані під широкого загалу. Розкрити їх нам допоможуть деякі цифри, які стали відомими не так давно.
ПІДСУМКИ НЕОЛІБЕРАЛІЗМУ
Перш за все, неолібералізм зумовив зниження оподаткування для економічної еліти суспільства. Так, в США податок на спадок (успадковане багатство) зведено до мінімуму, максимальний податок на прибуток зменшився з 70 до 28%, в той час як оподаткування заробітної плати залишається незмінним. Економічна еліта отримала можливість накопичувати багатство, в той час як добробут людей, єдиним доходом яких є оплата праці, невпинно падав. У США установлений законом рівень заробітної платні до 1980 року був сумірний з прожитковим мінімумом, тоді як вже в 1990 році, після неоліберального повороту, — на 30% нижчим за прожитковий мінімум.
В 1978 році 0,1% найбагатших людей США отримували 2% національного доходу. В 1999 році, вже після неоліберальної революції, їхня частка зросла до 6%. Неолібералізм поглибив майнове розшарування. Так, якщо на початку 1970 років середня заробітна платня топ-менеджера була в 30 разів більшою за зарплатню робітника, то до 2000 року розрив між ними сягнув 500 разів. Аналогічна ситуація у Великобританії, де з 1982 року 1% найбагатших людей подвоїли свою частку в національному доході країни з 6,5% до 13%.
Незвичну концентрацію багатства можна спостерігати і в Мексиці, яка після неоліберальних експериментів отримала напівзруйновану та приватизовану іноземним капіталом економіку. Так, в 2005 році Мексика зайняла 9-е місце за кількістю мільярдерів, випередивши Саудівську Аравію. Аналогічними успіхами може похвалитися також Україна, Росія та більшість країн СНД, які стали на шлях неолібералізації під проводом західних консультантів та МВФ.
Водночас, неолібералізм призвів до гальмування економічного зростання в масштабах всього світу. Якщо в 60-ті роки минулого століття в середньому світове зростання складало 3,5%, то в складні 70-ті роки воно знизилося до 2,4%. Але далі — гірше. У 80-ті середній показник зростання світової економіки за десятиліття склав 1,4%, в 90-ті роки — 1,1. В 2000 роки темпи світового зростання до початку кризи трималися на скромному рівні 1%.
Неолібералізм призвів до небаченого домінування фінансового сектору в економіці. Ціна акцій, а не виробництво як таке, стали основним критерієм результативності економічної діяльності корпорацій. Якщо в 1983 році сукупний денний обсяг фінансових операцій на міжнародних ринках складав 2,3 млрд. доларів, то до 2001 року цей обсяг зріс до 130 млрд. Розвиток інформаційних технологій у всьому світі мав забезпечити пришвидшення контрактних операцій на фінансовому ринку.
Неолібералізм створив систему, в якій значно вигідніше отримувати дохід від фінансової та спекулятивної діяльності, аніж заробітну платню. Прикладом цьому можуть слугувати життєві шляхи Джорджа Сороса та Уоррена Баффета. Наслідок? Ось він — за даними ООН, сукупний розмір статку 358 найбагатших людей світу в 1996 році дорівнював сукупному доходу найбіднішого населення всієї планети (2,3 мільярди чоловік). Ба більше, за 1994—1998 роки статки 200 найбагатших людей планети збільшилися більш ніж удвічі та склали понад один трильйон доларів. Активи трьох найбільших мільярдерів перевищили ВВП найменш розвинених країн світу, в яких проживає 600 мільйонів чоловік.
Невтішно виглядає ситуація з допомогою країнам, що розвиваються. Так, фінансова допомога МВФ зазвичай надається в обмін на руйнівні неоліберальні реформи в країні. Прикладом цьому може слугувати Мексика, Аргентина, Бразилія та багато інших країн. Водночас, як зазначає Д. Харві, для отримання кредитів від міжнародних фінансових установ країна повинна мати достатні золотовалютні резерви, вкладені, наприклад, в державні облігації США. Відтак, різниця між ставкою по кредитах (12%) та відсотком платежів по облігаціях (4%) забезпечує значний потік коштів в країну-кредитор з країни, що розвивається.
За часів Рейгана та пізніше, у 80-ті роки, в роботі МВФ був затверджений принцип, згідно з яким при виникненні конфлікту між інтересами фінансових організацій та кредиторів, з однієї сторони, та добробутом громадян країни-боржника, з іншої сторони, пріоритетними визнавались інтереси кредиторів та фінансистів. Саме тому обслуговування зовнішніх кредитів часто відбувалося ціною масового зубожіння населення, девальвації національних валют, крахом економік країн-боржників.
Деякі дані показують, що з 1980 року країни, що розвиваються, відправили в розвинені країни близько 4,6 трлн. доларів, що в 50 разів перевищує обсяг коштів, витрачених в рамках плану Маршалла на відбудову повоєнної Європи. Нобелівський лауреат, економіст Джозеф Штігліц з цього приводу влучно висловлювався: «Який дивний світ, в якому бідні, по суті, утримують заможних».
Гонитва за надприбутками в неоліберальному світі породила масову культуру споживання. «Людина існує, якщо вона споживає. Чим більше вона споживає, тим краще існує». Відтак, неоліберальна цивілізація постійно грає з бажаннями людини, ніколи їх не задовольняючи повністю. За допомогою реклами постійно генеруються нові бажання та цілі. Допоки людина незадоволена, вона буде споживати й купувати. Відтак, споживацька матеріальна культура побудована на псевдоцінностях, які врешті-решт ведуть до моральної деградації людини.
Гірше те, що споживацька неоліберальна культура веде до прискореного виснаження природних ресурсів, адже людство споживає набагато більше, ніж це необхідно для задоволення потреб всіх людей на планеті. У всьому світі мода на речі змінюється, щоб змусити людину перестати користуватися «застарілою» річчю, а натомість придбати собі нову. Саме цим, а не технічним прогресом, обумовлена невпинна поява нових моделей телефонів, автівок, одягу, меблів, обчислювальної техніки та інших товарів.
Виснаження природних ресурсів відбувається ще й через загальне використання короткострокової контрактної форми. Отримавши доступ до користування природними ресурсами, бізнес намагається видобути з них максимальну користь протягом дії контракту, не турбуючись про майбутні наслідки та збереження природи. Це є причиною бездумного знищення лісів та видобутку корисних копалин в країнах, які керуються неоліберальними принципами.
Отож ми наблизилися до відповіді, що ж таке неолібералізм? Це політекономічна доктрина, яка з використанням цінності ринкової свободи забезпечує найкращі умови для накопичення та концентрації капіталу. Девід Харві йде навіть далі й стверджує про відновлення класової структури світового суспільства. Відтак, докризовий світ — це система, де абсолютна більшість людства, країн і урядів була змушена так чи інакше працювати на економічну еліту світу.
НЕОКОНСЕРВАТИВНЕ ПРИКРИТТЯ
Соціальне розшарування, зубожіння населення в неоліберальних країнах створювало загрозу потрясінь та соціальних вибухів, внаслідок яких економічна еліта могла б втратити свій вплив. До того ж, в демократичних країнах неоліберальний порядок речей мав бути затверджений виборцями. Відтак, справжні цілі й наслідки неолібералізму, про які йшлося вище, мали бути прихованими. Електорату необхідно було запропонувати інший набір цінностей, іншу картинку.
Деякий час неоліберали розігрували карту зовнішньої загрози з боку комунізму та Радянського Союзу. Відтак народ США і багато інших країн світу були змушені терпіти мілітаризацію економік, дефіцит бюджету, економію на соціальних програмах та наслідувати неоліберальний шлях, щоб разом протистояти комуністичним силам. Однак після краху радянської системи неолібералізм звернувся до консервативних цінностей, щоб зробити собі вигідне прикриття.
Сучасний неоконсерватизм не суперечить неолібералізму, однак наполягає на необхідності домінуючій ролі моралі в якості цементуючого засобу в суспільстві. Стає зрозумілим, чому в боротьбі з демократом Біллом Клінтоном республіканська партія США акцентувала увагу саме на питаннях моралі та етики. Насправді, саме республіканці є виразниками неоліберального світогляду та інтересів великого капіталу в США.
Пізніше це об’єднання — економічного неолібералізму та політичного неоконсерватизму — розпочало відроджувати патріотизм, а також використовувати образ ворога для підтримання соціальної солідарності. Новим ворогом став міжнародний тероризм, який проявив себе 11 вересня 2001 року підривом Всесвітнього торгівельного центру в Нью-Йорку та вибухами в лондонському метро в 2005 році.
Страх перед тероризмом змусив суспільство миритися з неоліберальним порядком речей. Ба більше, суспільство згодилося проміняти реальну свободу на безпеку, відмовившись від своїх прав. Сумним свідченням цьому в США є Акт про патріотизм. Реальність терористичної загрози тривалий час не дозволялося ставити під сумнів. Неоконсерватизм, заснований на моралі та патріотизмі, був готовий прирівняти до терористів кожного, хто ставив під сумнів справедливість режиму або критикував владу.
До неоконсерватизму, аналогічно, звернулася інша країна, яка йшла неоліберальним шляхом — Росія. Небачене розшарування суспільства, бідність, економічна неефективність та необмежена влада олігархів приховані в Росії під неоконсервативною радянською риторикою, в основі якої патріотичні цінності та велич батьківщини. Слідом за США Росія для підтримки соціальної солідарності використовує страх перед ворогами — чеченським тероризмом, агресивною Грузією, а відтепер ще й Україною.
Попри всі заходи держав по приховуванню реальності чимдалі сильнішою стає опозиція неоліберальному режиму в світі. Стає більше викривальної інформації стосовно світової фінансово-економічної системи, глобалізації, світової загрози тероризму, війн в Афганістані, Іраку та, зрештою, стосовно споживацької орієнтації нинішньої цивілізації. Одним із найвиразніших продуктів ідейної опозиції неолібералізму є два документальні фільми «Дух часу» (Zeitgeist) режисера Пітера Йозефа, які, попри деякі недоліки, здійснили світоглядний вибух та нанесли значний удар по неоліберальному світовому порядку.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Теперішня системна криза, яка охопила світ, є не просто звичайною періодичною кризою капіталістичної системи. Вона носить цивілізаційний характер і є результатом вад та недоліків неолібералізму як такого. Намагання урядів боротися із кризою означають наміри врятувати неоліберальний порядок з усіма його недоліками, про які йшлося вище.
Усе більше людей розуміє, що з кризою не треба боротися, її необхідно використати для побудови нового світу, справедливішого й багатшого, ніж той, який був в епоху неолібералізму. Почати цей шлях можна з декількох простих, однак надзвичайно відповідальних кроків.
По-перше, всупереч волі політичних та економічних еліт необхідно визнати, що неолібералізм віджив себе. Саморегуляція вільного ринку, який існує в умовах ідеальної конкуренції, реально не можлива, оскільки не всім гравцям ринку доступна однаково повна інформація. Відтак, неоліберальний ринок сприяє накопиченню капіталу та посиленню економічної еліти. Свобода кожного стала наївною фікцією та реально забезпечена нечисленному колу найзаможніших людей, які являють собою економічну еліту неоліберальних країн і світу. Їхня реальна влада нівелює всі цінності демократії, які в неоліберальних країнах існують лише формально.
По-друге, вже зараз кожному особисто необхідно відмовлятися від цінностей неолібералізму. Гроші не є мірилом усіх цінностей. Їхня кількість не характеризує успішність людини. Обсяг споживання не є ознакою якості життя. Із крахом неолібералізму до владного олімпу в світі поряд з економічною елітою має зійти інтелектуальна та духовна еліти, які спільно зможуть забезпечити гармонійний розвиток своїх народів, західної цивілізації та всього світу.
По-третє, необхідно з використанням ліберальних ідей вже зараз готувати нове комплексне світобачення, доктрину суспільного устрою, яка ляже в основу майбутнього посткризового світу. На ідейному рівні потрібно визначити новий паритет інтересів між індивідом, суспільством, державою та всім людством. Необхідна ідеологічна модернізація. Держава має повернутися до виконання регулятивних функцій в економіці, здійснення соціальних функцій в суспільстві. Потребують вироблення нові підходи до перерозподілу багатства в суспільстві. Усі ці процеси мають поєднуватися з глибоким розумінням недоліків неолібералізму, адже майбутня ідеологія має скласти йому серйозну альтернативу. Відтак не виключено, що на початку ХХІ століття, як і 80 років назад, соціальний лібералізм може знову скласти ідейну основу для майбутньої модернізації світосистеми.
По-четверте, в процесі ідеологічної модернізації необхідний широкий діалог аналітиків, науковців, дослідників, філософів, політологів та економістів з усього світу. Варто уточнити, що такий діалог, власне, вже йде, однак до нього абсолютно не залучені представники українських інтелектуальних кіл. Хоча якраз українські дослідники могли б внести свій внесок в світовий процес ідеологічної модернізації, адже Україна має унікальний досвід як соціалістичного, так і неоліберального будівництва.
На фоні глобальних процесів і трансформацій прикро усвідомлювати, що Україна може вкотре опинитися обабіч них, на цивілізаційному узбіччі. Тим паче гірко від того, як натужно українська влада намагається розбудувати в Україні неолібералізм за західним зразком — тоді, коли він на заході вже відмирає. Наче пасажир, що запізнився на корабель, намагається на нього потрапити попри те, що судно вже потопає... Хіба це не образ України?
Американський соціолог Іммануїл Валлерштейн задавався питанням, яким буде світ після лібералізму? У кризовий момент, момент зрушення, хочеться вірити, що відповідь на це питання залежить від кожного з нас. Відтак, лише нам вирішувати, чи потрапить Україна в неоліберальний світ минулого, чи увійде в демократичний і соціально справедливий посткризовий світ майбутнього в ролі одного з його повноправних творців.
