Днями у київській книгарні «Є» видавництво «Смолоскип» презентувало нову книжкову серію «Українська публіцистика». Її першими двома виданнями стали книжки «Ужоси» українізації» Остапа Кривдика (Львів-Київ) та «Демонтаж лицемірства» Станіслава Федорчука (Донецьк) — відомих громадських діячів, політологів. Започаткована видавництвом серія має на меті ознайомити українського читача з кращими зразками сучасної української публіцистики. Остап Кривдик і Станіслав Федорчук — представники двох різних частин України — Заходу і Сходу, Львова й Донецька, однак директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків вважає це збігом обставин. Він прагнув залучити до видавничої ініціативи найактивніших публіцистів і зрадів, коли згодом виникла ідея символічного авторського й книжкового об’єднання двох важливих українських центрів. Навіть обкладинки книжок разом формують жовто-блакитний прапор України. Як зазначив пан Федорчук: «Те, що дві книжки вийшли разом — приклад соборності України і ще один крок до формування нової публіцистики». Варто зазначити, що назва книжки Станіслава Федорчука безпосередньо пов’язана з газетою «День». Саме на шпальтах нашої газети публіцист уперше опублікував статтю «Демонтаж лицемірства, або Чому нас не можна перемогти».
Остап КРИВДИК, політолог, активіст, автор книжки «Ужоси» українізації», Львів—Київ:
— Це перша книжка, це шість років писання (2006—2012 рр.). Інколи в цікавих умовах: у високих горах, ночами, втомлено після роботи, мало не на манжетах у метро. Я щасливий, що видавництво взяло на себе ризик опублікувати ці тексти, бо насправді з авторами у нашій країні ситуація, як з молодими спеціалістами: не беруть на роботу, бо не маєш досвіду, не маєш досвіду, бо не беруть на роботу.
Сама книжка досить різноманітна і, я б сказав, фотографічна, бо описує все те, що відбувається в суспільстві. Я писав про те, про що не міг не писати. По суті, кожна з надрукованих статей є зловленою емоцією конкретного дня, конкретних кількох днів або якоїсь мелодії на радіо. У ній я був відверто суб’єктивним, і моя мета полягала скоріше в тому, щоб підняти дискусію, аніж дати чіткі й абсолютні відповіді на конкретні питання.
Щодо назви, то визначити становище в Україні як «жах» — занадто серйозно, назвати його «ужастіками» — надто вже несерйозно, а «ужоси» — це саме той зліпок, який відображає всю трагікомедійність ситуації.
Станіслав ФЕДОРЧУК, журналіст, політолог, автор книжки «Демонтаж лицемірства», Донецьк:
— Книжка розпочалася дуже несподівано для мене. Сама назва — результат симбіозу громадської діяльності і «нарваної» публіцистики. Щодо народження тексту і такої назви книжки, то вони мають передісторію. Так, 2009 року колишні й дійсні студенти Донецького національного університету пригадали про те, що наближається кругла дата випуску Василя Стуса з Донецького, тоді ще державного, університету і запропонували присвоїти вишу ім’я видатного українського поета й правозахисника. Невеличкий гурт однодумців не підтримали ні у Верховній, ані в обласній радах. У результаті студентів, які підписалися під заявою, змусили відмовитися від власної пропозиції, а університет так і не отримав ім’я Стуса. Чому саме так називається стаття у газеті «День» — «Демонтаж лицемірства» — і чому саме газета «День»? Насамперед, тому що «День» — одне з перших видань, яке відкрито виступило на підтримку нашої ініціативи і допомогло виграти у нелегкій боротьбі проти влади, бо не можна перемогти мертвого поета. Тепер, завдяки моїй книжці, люди матимуть змогу відкрити справжній Донбас, його проблеми і проблеми людей, які його населяють.
Вахтанг КІПІАНІ, журналіст, головний редактор проекту «Історична правда»:
— Погляд цих двох авторів, моїх товаришів і колег, важливий у тому, що публіцистика — це завжди орудування скальпом. Як жартували у революційній Росії: «Нам нужны такие Салтыковы, такие Щедрины, чтоб никого не трогали». Так-от, публіцист, а тим паче в умовах українських реалій, — це людина, яка майстерно, подекуди монструозно (тому що іноді скидає авторитети і говорить, як правило, про те, що залишається за дужками домовлених реалій) володіє пером і виступає як публічний інтелектуал. І от у випадку і зі Станіславом, і з Остапом — це саме той приклад, коли людина не просто створює текст, який забудуть за дві-три хвилини після свого написання чи прочитання. Це приклад матеріалів, більшість з яких назавжди залишиться в пам’яті людини.
Плюс до всього — соборність від Львова до Донецька, яка показана за цим столом, — це саме, я вважаю, чи не останній доказ того, що ми можемо відбутися як країна.
