Називаючи речі не чужими словами, маємо визнати, що «уряд реформаторів» протягом більшої частини року своєї діяльності продовжував ганебну традицію своїх попередників, традицію повного ігнорування парламенту як інституту представницької демократії. Більше того, реалізував її тонше, софістикованіше.
Це прикро. Прикро, що коли для попередніх урядів співіснування з парламентом було змушеною необхідністю, оскільки передбачало позиційне персональне протистояння між ідеологічно однозначними спікерами та їх замами та прем’єрами, з набридливим ганянням по колу істерик щодо «недостатньої соціальності бюджету» та «пробиванням бюджету» на межі громадянського подвигу, то у випадку В.Ющенка існувала, за українськими мірками, справді унікальна ситуація, коли парламент у 99% від потрібного не лише декларував йому свою підтримку, але і реально підтримував. Жодний попередній уряд не мав парламентської більшості.
Відповідь на питання про корені антипарламентаризму В.Ющенка має три пласти. По-перше, Віктор Андрійович любить парламент менше, ніж росіян, і це наслідок багатолітнього виховання прем’єра в тій системі, де пройшла більша частина його трудового життя. По-друге, Віктор Андрійович лише наприкінці першого року свого прем’єрства став людиною, яка певною мірою почала нагадувати собою політика. По- третє, якщо припустити, що В.А. має на меті власну передвиборну кампанію колись трохи більше, ніж структурні реформи в економіці зараз, то для чистоти цього експерименту йому не вистачало і не вистачає якраз класичного протистояння: комуністів, взагалі ексцентричних лівих, які контролюють парламент, і на яких можна «списати» всі невдачі. Якраз відсутність на чолі парламенту, скажімо, О.Ткаченка, не дає розіграти класичну фабулу — «я хотів, але мені не давали»...
Так і з’явилася потреба у «ворогах-олігархах». Їх треба було придумати, якби їх не було. «Темні сили, тіньовики» — цей сакрально-інтимний образ так прижився в філології В.Ющенка, що навіть втратив свій початковий смисл.
Та підемо по фактам співдії уряду В.Ющенка та парламенту. При формуванні уряду В.Ющенко про коаліційність не думав, а підбирав людей за функціональними ознаками. Підбору людей було придумано евфемізм «команда однодумців». Вираз, до речі, не прем’єра. В «Дзеркалі тижня», 15 січня 2000 року, В.Ющенко про формування уряду говорив так: «...я з повагою ставлюся до консультаційних процесів, не маю наміру кардинально змінювати принципи і не веду сепаратних переговорів». Прем’єра не хвилювало те, що уряд, який задекларував прозорість і відкритість, було сформовано саме сепаратним чином. Чи хтось з нас чув публічні заяви, чому, наприклад Юрій Єхануров та Юлія Тимошенко стали віце-прем’єрами? Чи Сергій Тулуб, Богдан Ступка, Сергій Тигипко — міністрами? Чому саме вони і під які саме умови?
«Не поступлюся принципами» стало кредо В.А. Але, окрім піару, нас цікавлять дії і факти (що в політиці, в принципі, — одне і те ж), з яких ми самі зробимо висновок про принципи.
Факти і дії свідчать, що уряд спочатку представив програму перед іноземними дипломатами, студентами Києво-Могилянської академії і лише після цього — перед законодавцями. Цікава тактика. Цікава, оскільки нічого дивного не було б, якби людина, яка каже, що хоче законодавчого забезпечення реформ, спочатку пішла б до парламентаріїв, потім — на державне телебачення, аби поділитися СПІЛЬНИМ з ВР баченням майбутніх урядових рішень. І лише в третю чергу — до іноземних дипломатів. А в четверту — до студентів Могилянки, КДУ чи Сільгоспакадемії. Це було б навіть просто ДОЦІЛЬНИМ — адже не студенти, а законодавці голосують за прийняття програми. Добре, «спишемо» це на політичну неосвіченість прем’єра та на його любов до зовнішніх ефектів. Але не забудемо і, як реально «пробивався» в парламенті перший бюджет В.Ющенка, і те, що прийняття програми його уряду зовсім не є прем’єровою заслугою...
В той саме час в кожній західній столиці, де працювали люди прем’єра, голосним шепотом прокотилися чутки про те, які «бяки» олігархи, як В. Ющенко хоче, а йому не дають, як «злісний» Президент підписує укази, які прем’єр змушений переплавляти у розпорядження і т.д... Все це, підкреслю, відбулося з ініціативи «реформаторів». До такої думки може самостійно прийти кожен на підставі простих фактів: «олігархи» на Заході постійно не працювали, «реформатори» бувають там мінімум раз на квартал, співробітники «олігархів», на відміну від співробітників «реформаторів», не працювали в Посольстві України в США. Отже, саме завдяки цьому «реформатори» закріпили за собою і за «олігархами» відповідні іміджі... Правда, працювати «на протиході» «реформатори» усе ж не навчилися... Невміння прорахувати наслідки власних дій «реформаторів» підвело. Уряд В. Ющенкa, замість того, щоб шукати і знаходити варіанти взаємодії з законодавцями (саме так діє виконавча влада у всіх демократичних країнах — якщо її, звичайно, цікавить «кінцевий результат» у вигляді реальних реформ), поділивши парламентарів на «своїх» і «чужих», змушений тепер боком відповідати на питання про те, що і прийняттю законопроектів, потрібних «уряду реформаторів», слід завдячувати тим самим «підступним олігархам», «ворогам» реформ та їх підступним «прихвосням».
Не будемо забувати, що про необхідність співпраці з парламентом говорив ще міністр економіки Сергій Тигипко, спочатку в «Епіцентрі», а потім і в «Дні» 14 липня 2000 року: «...ми постійно шукаємо якісь «зацікавлені сили» замість того, щоб ухвалювати важливі закони для поліпшення соціально-економічної ситуації... відповідальність за невдале співробітництво парламенту й уряду здебільшого несе, підкреслюю, все-таки уряд. І головна проблема полягає у тому, що його не сформували на принципах коаліційності... до питання про коаліційні принципи формування уряду ми... повернемося, але силою прем’єра не змусиш це зробити. Визначальним моментом тут є позиція самого Віктора Андрійовича: піде він на коаліційність чи ні... Я вже втомився від неефективної роботи. Уряд без підтримки парламенту ефективно працювати не може. У нас міністри чимось нагадують членів агітбригад, які замість того, щоб виконувати свої обов’язки, ходять від депутата до депутата і переконують їх у необхідності прийняття того чи іншого закону. Щоправда, останнім часом ця робота також послабшала. Замість цього «ходіння» має бути чітка домовленість із лідерами фракцій парламентської більшості про те, які основні реформи уряд розробляє і втілює у життя разом з нею... Ми все одно до цього так чи інакше прийдемо». С.Тигипка не почули. Тепер В.Ющенко говорить практично тими ж словами.
Використовуючи Президента як «таран» власних парламентських ініціатив, В.Ющенко протримався достатньо довго. Зараз залишається лише дико жалкувати, що ту виключно сприятливу для країни ситуацію він, на нашу думку, не використав і на 10%. Але парламент тоді почав працювати над кодексами, прийняв наймасштабнішу в історії країни програму великої приватизації, без якої В.А. взагалі не міг би нічого зробити — навіть помилку втручанням у приватизацію ЗАЛКу. І взагалі я був би радий, якби хто-небудь пригадав, що робив у структурних реформах прем’єр у період, скажімо, з 15 квітня по 15 вересня минулого року.
В певний момент В.Ющенко змінює свою позицію щодо парламенту на більш помірковану. Суть цієї зміни зовсім не в тому, що прем’єр чомусь навчився, а лише в тискові громадської думки і ще в тому, що прем’єр все частіше почав задумуватися про свій майбутній звіт парламенту. Саме тоді і з’явилися перші слова прем’єра (другоджерела до уваги не беремо, оскільки цей уряд вживає технологію передачі власних слів поглядами людей, які з ним асоціюються непрямо) про можливість змін в уряді. Саме змін, а не «коаліційності». Спочатку у серпні, потім вересні та жовтні минулого року. Слова В.Ющенка на «Новому каналі» у жовтні 2000-го: «...від кадрових перестановок в уряді ніхто не застрахований, і певні зміни, очевидно, будуть».
У мене немає підстав говорити про кардинальність зміни позиції В.Ющенка. Уважний аналіз заяв прем’єра в конкретному політичному контексті показує, що їх було зроблено радше для випуску політичної пари, накопиченої в той момент, аніж для дійсно реалізації начебто задекларованих намірів.
Звичайно, добре, що в певний момент В.Ющенко зробив публічну заяву про безглуздість поділу більшості на пропрезидентську і проурядову (хоча її люди прем’єра негайно підстрахували поширенням чуток про те, під яким тиском все це робилося, «ну, ви ж розумієте...», з обов’язковим багатозначним закочуванням очей під лоба...) Заява пристрасті трохи вгамувала. Як свого часу більш однозначними ставали оцінки дій В.Ющенка, коли він публічно підтримав і проведення референдуму, і — кілька днів тому — необхідність імплементації його рішень, і після його політичної заяви щодо скандалу з касетами О.Мороза («в цей важкий час уряд має стояти поруч зі своїм Президентом»). Звичайно, добре, що і наприкінці минулого року В.Ющенко підкреслив роль парламентської більшості (щоправда, до багатьох із нас довели «ритуальний зміст» цієї заяви). Добре, що зараз він говорить про коаліційність.
Побачимо, як швидко він перейде, і чи перейде від слів до справ. Кабмінівські майстри піару залишили нам фактично єдиний критерій дій цього уряду — його реальні дії. Зрозуміло, що ритуальний танець про потребу «коаліційності» В.Ющенко танцює не від гарного життя — є всі можливості, що мета імплементація рішень референдуму абсолютно логічно пов’яжеться з необхідністю формування уряду самою більшістю. В.Ющенку, з цієї точки зору, просто необхідно пройти тур вальсу з парламентом. Аби стати прем’єром від більшості. І зрозуміло й те, що коаліційність уряду можлива лише за умов постійного тиску на прем’єра. Адже В.Ющенко залишається людиною, яка не любить домовлятися. Не поступатися принципами, а саме домовлятися. Адже, домовляючись, потрібно ділитися і роботою, і досягненнями. А це означає, що вже не лише з прем’єром будуть асоціюватися і «доленосні досягнення», і не лише з «олігархами» будуть асоціюватися «темні сили». Це означає, що В.Ющенко, бажаючи утриматися на своїй посаді до 2004 року (ви ще не забули регулярні чутки про його відставку?) і розглядаючи її як ідеальний стартовий майданчик для майбутніх президентських виборів, буде змушений піти на коаліційний уряд і навіть — з ним співіснувати. Це ж означає, що кабмінівські піарщики скоро дадуть нам нову порцію чуток, хто і кого з «олігархів» є ставлеником в коаліційному уряді. Це ж означає, що є великий шанс, що велике бажання В.Ющенка втриматися на своїй посаді (про що свідчить регулярно-набридливе прем’єрове «як не треба, то я піду...») та бажання спікера Івана Плюща дожити до кінця ринкових реформ, примусить главу уряду зважитися на структурні реформи.
А от далі передбачити дійсно важко. Структурні реформи, тобто приватизація, означає масу непопулярних рішень. Доведеться піти (яка наруга над «соціалкою») на непопулярне відключення неплатників електроенергії — бо цього вимагають потенційні західні покупці обленерго. Боюся, що для В.Ющенка як потенційного кандидата в президенти — це малопопулярно. І Миколу Руля другий раз в парламент не «заженеш». Можливо, доведеться і самому сходити. Але це лише «квіточки», бо «ягідки» масової приватизації — це ріст безробіття. А якщо зміниться світова кон’юнктура на ринку чорної металургії, то і пенсії важко стане виплачувати... Все це потенційно означає і втрату, м’яко кажучи, популярності. Протилежні перспективи — також невеселі. Так, пенсії та борги по зарплатам виплатили, хай і способом перенесення боргів на потім, але якщо вслід за В.Ющенком прийде новий «прем’єр-реформатор», який і борги виплачуватиме (їх ще багато залишилося), і піаритиме не гірше, і популярним зрештою стане не менше — то «світлий реформатор» поступово поблякне в тіні нового «сонця».
В.Ющенку є багато над чим подумати. І зрозуміти, що час піарення закінчився. А прийшов час визначатися — робити реформи чи тягнути з ними, ліпити з себе реформатора чи бути ним. Якщо Віктор Андрійович згоден пожертвувати тимчасовими інтересами власної політичної перспективи заради перспективи країни, він може багато для країни зробити. Якщо ж ні — він увійде в історію не тим, хто хотів, а йому не дали, а тим, у кого були можливості, а він ними не скористався. Ось цитата із виступу Президента Л.Кучми у квітні минулого року, виступу, який писали далеко не найдурніші економісти країни: «... якщо не застосувати додаткових стимулів, потенціал росту може бути вичерпаний вже в першому півріччі поточного року ...за песимістичними оцінками іноземних експертів, високі темпи росту будуть спостерігатися ще в цьому й у 2001 році, а в 2002—2004 роках — «знову падіння, знову криза». Хочемо пересвідчитися, чи хочемо попередити?
