Серед українських істориків заява російського прем’єр-міністра Володимира Путіна про те, що Російська Федерація відіграла вирішальну роль у перемозі над фашизмом і перемогла б у Великій Вітчизняній війні й без України, викликала природну реакцію. На відміну від нинішньої української влади, наші історики реагують. Пропонуємо вашій увазі позицію кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту історії НАН України Людмили ГРИНЕВИЧ:
— Політик такого рівня, як Володимир Путін, який, до того ж, у минулому тривалий час працював у спецорганах, ніколи просто так нічого говорити не буде. Навіть виголошена свого часу заява про готовність російської влади «мочити в сортирах» чеченців не була з боку Путіна неконтрольованим виявом емоцій. Тому, як на мене, тут насамперед постає питання — чому російський прем’єр-міністр саме у такий спосіб і саме тепер заговорив про роль Росії та України у Другій світовій війні? Яким є політичний сенс такої заяви?
Вочевидь важко не провести паралель між заявою Путіна і тостом «За російський народ», виголошеним Сталіним 24 травня 1945 року під час прийому в Кремлі. В обох заявах виразно простежується звеличування Росії та апеляція до російського національного патріотизму і, ніде правди діти, погано закамуфльовані зверхність та зневага по відношенню до інших, умовно кажучи, «неросійських народів».
Чи в інтересах самих росіян такі, м’яко кажучи, архаїчні способи збудження національної свідомості? Чи справді сучасне російське суспільство потребує, щоб будь-які владні апеляції до історичного минулого завжди і обов’язково супроводжувалися деклараціями про Росію як «країну переможців»? Тут є широке поле для дискусій. Однак мені здається, що нині для російського суспільства більш актуальним є осмислення складних і часом непривабливих сторінок власного історичного минулого. Без цього просто неможливо досягти того, що у цивілізованому світі називають свободою і демократією.
Логічно постає й питання стосовно «зовнішньополітичного підтексту» заяви Володимира Путіна, адже всім зрозуміло, що вона не лише ображає українських учасників війни та їхніх нащадків, але також об’єктивно ставить дружню Росії верховну українську владу у вкрай незручне становище.
Висловлю припущення, що прем’єр-міністр Росії навряд чи дозволив би собі подібного роду заяви відносно США чи Великобританії, або й нашої сусідки Польщі. Не можу собі навіть уявити, щоби, скажімо, прем’єр-міністр Великобританії публічно заявив про визначальну роль його країни у досягненні перемоги. Чи щоби держсекретар США взявся нівелювати внесок у перемогу над фашизмом Великобританії або Франції, або СРСР чи власне Росії? Тож постає питання: чому такого роду заява стала можливою з боку російського прем’єра стосовно України? Чи не тому, що позиції сучасної України як держави частині політиків нашої північної сусідки з її справді могутніми енергетичними ресурсами уявляються занадто слабкими, аби з ними рахуватися?
Іще більше запитань викликає позиція самої української верховної влади на заяву Путіна. Замість того, щоб офіційно висловити протест і тим самим продемонструвати здатність боронити інтереси власної країни, наші дипломати почали «грати в адвокатів» російського прем’єр-міністра. Наш міністр освіти і науки «бавиться в дипломатію», уникаючи прямих оцінок заяви Путіна і натомість декларуючи власне бачення історії війни. Ну, а український прем’єр-міністр з речниками Президента України взагалі, як то кажуть, «набрали води в рота».
Судячи з усього, позицію «ані пари з вуст» українська влада вважає найдоцільнішою й стосовно вкрай неприємних подій, пов’язаних із функціонуванням у Росії «не шароварних» організацій української діаспори. Лише місяць тому Верховний Суд Росії ліквідував Федеральну національно-культурну автономію українців Росії, а буквально цими днями в пресі з’явилася інформація про те, що в Москві правоохоронні органи проводять обшук у Бібліотеці української літератури. Чому на це не реагує українська верховна влада? Чи нам немає діла до того, що відбувається з українцями в сусідніх країнах? Чи не повинні ми дбати про них так, як намагаються дбати про інтереси та права росіян в Україні і сама Росія, і частина провладних політиків України?
Пригадується публічна заява прем’єр-міністра України Миколи Азарова про те, що політика — не жіноча справа, що це справа міцних чоловіків. Так от мені як пересічній громадянці України і як жінці просто соромно за те, що наші міцні чоловіки-політики раз у раз виявляються неймовірно слабкими, коли справді треба проявити характер і гідність. Утім, справа тут полягає зовсім не в міфічних «чоловічій силі» чи «жіночій слабкості». Прикро те, що в черговий раз ми переконуємося в тому, що в нашому владному політикумі здебільшого «працює» не пріоритет моралі, а пріоритет політичної доцільності. Однак і тут постає питання: чи справді політично доцільно для України рухатися у фарватері Росії?
Як відомо, історія не має умовного способу, тож міркування на тему «що могло б статися, якби не сталося тієї чи іншої події» загалом є безперспективною справою. Однак, якщо вже керуватися логікою російського прем’єр-міністра, можна перейнятися десятками питань — і не лише на тему внеску народів СРСР у перемогу над фашизмом, але й на тему про джерела формування «індустріальної могутності Росії». Справді, що б сталося, якби Українська Народна Республіка не була повалена, якби у 1920 році Червона армія РСФРР (як це прямо доводять документи Російського державного військового архіву) не встановила силовим шляхом радянську владу в Україні та уряд РСФРР не отримав би прямого доступу до солідних на той час енергетичних і продовольчих ресурсів України? Наскільки би був тривалим і яку ціну мав би, насамперед у вимірах людського життя, процес формування могутньої промислової бази радянської Росії, якби УСРР протягом усіх 1920-х рр. не довелося грати, часом всупереч власним життєвим інтересам, роль «хлібної корзини СРСР»? Чи була значущою евакуація з української території вглиб Росії більше п’яти сотень промислових підприємств? А евакуація понад 3 млн. громадян України та їхня невтомна праця в ім’я перемоги? Чи справді обійшлася б радянська військова промисловість і без винайденої Інститутом електрозварювання на чолі з Євгеном Патоном знаменитої технології автоматичного зварювання під флюсом? Нарешті, чи вже такою дрібницею були ті 6 млн. громадян України, які воювали з окупантами у складі Червоної армії?
Перелік питань на тему «якби» можна було б продовжувати до безкінечності. Проте навряд чи в цьому є сенс. Бо треба розуміти, що є власне історія, а є державна політика у сфері історії. І ця остання, на жаль, подекуди буває досить далекою від того, що можна назвати історичною правдою. Заява Путіна про особливу роль Росії в перемозі над фашистськими загарбниками — яскравий приклад такої невідповідності. Інший приклад на цю саму тему — не лише заперечення, але й активна міжнародна діяльність офіційної Росії як правонаступниці СРСР у напрямі заперечення геноцидної суті Голодомору 1932—1933 рр.
Історія — це минуле, і минуле слід пам’ятати та поважати. Натомість офіційна політика пам’яті будь-якої держави завжди є відбиттям сьогодення. Сумним наслідком і, власне кажучи, продовженням російсько-грузинської війни стала руйнація 19 грудня 2009 р. у Кутаїсі спорудженого ще за часів Радянського Союзу «Меморіалу слави» на честь перемоги у Великій Вітчизняній війні. Так само, як і демонстративне незапрошення офіційною Росією Грузії в травні цього року до Москви для участі в параді на честь 65-ти річчя Перемоги. На фоні таких подій відкриття цими днями на Поклінній горі пам’ятника замість зруйнованого у Кутаїсі виглядає не стільки гуманітарною, скільки політичною акцією. Залишається лише сподіватися на щирість заяв російського прем’єр-міністра про готовність Росії «дбайливо зберігати правду» про героїв війни, «захищати її від цинізму, варварства й брехні», протистояти націоналізму, ксенофобії, екстремізму, «якими б зовні привабливими гаслами вони не оформлялися».
У більшості країн сучасної Європи пам’ять про минулу війну — це насамперед засудження війни як явища. Це не помпезне вшанування всіх без виключення жертв війни, — а це також уславлення потягу людини до свободи. Офіційна політика пам’яті сучасної Росії в контексті трактувань подій минулої війни дещо відрізняється від такого підходу. Адже, як можна судити і за останньою заявою Путіна, і за змістом значного масиву офіційної російської історіографії, на першому плані в оцінках досвіду війни перебувають не стільки загальнолюдські, скільки традиційні націоналістичні цінності, ідеї національної могутності Росії, відбувається сакралізація перемоги та відторгнення будь-яких альтернативних інтерпретацій історії війни. Особливо тих, які пов’язані із висвітленням її «темних» сторінок на кшталт таємної і офіційної співпраці Сталіна і Гітлера, радянської стратегії ведення війни «великою кров’ю на будь-якій території», проявів масової нелояльності радянських людей до сталінського режиму (уявіть собі, лише в Російській визвольній армії у складі Вермахту перебувало більше 1 млн. російських громадян). «Закритими темами» залишаються й численні злочини радянських військ щодо цивільного населення, зокрема масові ѓвалтування жінок у Європі. Натомість «справедливими» удаються викриття злочинів усілякого роду «колаборантів» та однозначне зарахування до них учасників масових антисталінських національних рухів, які в умовах війни охопили західні регіони СРСР — Прибалтику, Україну, Білорусь.
Мені здається, що принципово не погоджуючись із заявою Путіна стосовно ролі і місця України в минулій війні, ми також не повинні автоматично ретранслювати, так би мовити, радянсько-російський підхід у висвітленні подій війни. Віддаючи глибоку пошану ветеранам, учасникам війни, глибоко сумуючи за жахливими людськими втратами, засуджуючи війну як явище, засуджуючи погромників та військових злочинців — байдуже яку форму вони носили і під якими прапорами воювали — ми повинні пам’ятати і про внесок нашої країни в розгром фашизму, і про те, що перемога радянського народу у війні врешті була затьмарена відновленням сталінського режиму, природа якого мало чим різнилася від гітлерівського.
І останнє. Відсутність належної реакції на заяву Путіна з боку верховної української влади — гарний привід для суспільства замислитись над тим, хто саме і в який спосіб повинен гарантувати нам наші права, хто саме і як повинен нас захищати. Маю надію, що в нашого народу є достатньо моральної, духовної сили, щоб самим постояти за себе. Якщо сьогодні влада не готова захистити національну гідність українців, це повинні робити самі українці — науковці, підприємці, робітники, вчителі...
