Серед громадян тієї частини пострадянської спільноти, яка залишилася на території України після розпаду СРСР, немає згоди у думках про шляхи своєї країни. Передвиборні кампанії 2004 та 2006 років виявили поширено і на всіх рівнях конфлікт протилежних уявлень про належний устрій держави, про напрями розвитку економіки та суспільства. Між силами, які хочуть побудувати цивілізацію європейського зразка, та силами, які прагнуть продовжити російсько-радянську традицію, актуалізувався стан розколу.
Зацікавленим читачам, які мають бажання наблизитися до розуміння причин такого стану, рекомендую есе «Безхребетна Іспанія» та «Бунт мас» (Хосе Ортега- і-Гассет. Вибрані твори. К., «Основи», 1994), а також підручник М. Шаповала «Загальна соціологія» (К., Український центр духовної культури, 1998).
Процеси в Україні, — явища націоналізму та унітаризму, сепаратизму, партикуляризму та його наслідки: нерозрізнення масами кращих і гірших кандидатів, нав’язування волі одних громадян та класів — іншим, зневага до політиків та парламенту, пріоритет у політиці змовницьких дій, а також їх результат — ненормальна націоналізація (утворення нації — О.Ф. ) — подібні до процесів, які спостерігалися в Іспанії на початку XX століття.
Іспанський філософ знаходить причини хронічного занепаду своєї країни та суспільства в їх історії. Великим недоліком він вважає відсутність у еліти інтелектуальної передбачливості та прозорливості, інтелігентності. «...Відсутність «кращих» породила в «народі» столітню сліпоту. Biн не розрізняє кращих i гірших. Тож коли на нашій землі з’являються привілейовані (у значенні: кращі, вищі за культурою. — О.Ф. ) індивіди, «маса» не вміє зробити їx корисними i часто їx знищує... Найприкметніша риса суспільства без меншини (тобто кращих людей. — О.Ф. ) є те, що я називаю селюцтвом» (Хосе Ортега-і-Гассет. Безхребетна Іспанія, c. 194).
А ось як оцінив «соціальні типи, з яких складається український народ» та їхнє становище у 20-х роках минулого століття засновник української соціології М. Шаповал: «Вищих типів (elites) в ньому (в українському народі. — О.Ф. ) всього кілька одиниць, які загибають безплідно, знищувані... чужим ворожим оточенням i своїм сліпим оточенням», — тож: «40 мільйонів icтoт нижчого соціального типу не можутъ бути інакше як у неволі. Вільними в сучасному суспільстві є лише культурні народи» (М. Шаповал. Загальна соціологія. К., 1996, c. 275).
Щодо впливу минулого століття на формування еліти України, відомо, що за останні 90 років на території країни відбулося кілька подій, які суттєво вплинули на кількісний та якісний склад населення. Це: Перша світова війна, революції та контрреволюції, громадянська війна, еміграція і депортація, потім — колективізація, конфіскація майна «куркульських» господарств з виселенням сімей, голод (або голодомор, — як не назви, факт смерті мільйонів людей українських сіл загальновідомий і визнаний), далі — індустріалізація та відновлення після Великої Вітчизняної війни, (теж із загибеллю мільйонів жителів України), коли маси селян залили залишки міської культури. Нарешті, це й постійна міграція кращих умів до Москви та Ленінграду, це повторювані репресії проти інакомислячої інтелігенції і взагалі кращих будь у чому людей, контроль та відсівання при призначеннях. І останнє — це виїзд за кордон близько третини трудових ресурсів. До того ж, і в найблагополучніші періоди рівень життя не вищий від прожиткового мінімуму, про що було записано в законах Радянської держави.
За таких умов — воєн, перманентного «самоочищення» народу та низького його добробуту — могла вижити тільки маса. А якщо врахувати і постановку справи ідеологічного контролю за вихованням, освітою, мистецтвом, культурою та наукою, то й виховуватися могла тільки маса. «...Соціальний занепад призводить до того, що вищі класи занепадають і майже повністю перетворюються на вульгарну масу» (Хосе Ортега-і-Гассет. Безхребетна Іспанія, c. 179). Так що можна і без спеціального аналізу сказати, що на період розпаду СРСР власне політична еліта України була далеко не досконалою.
Ось дані про склад владної еліти України перших восьми урядів семи років незалежності: сільського походження — від 47,8 до 67,6%. Із старої номенклатури — від 40 до 80%. Зі спеціальною юридичною або економічною освітою — всього третина (М. Шульга, Н. Бойко. Уряди України: соціологічний портрет владної еліти (1990— 1997рр.)//Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998. №3, c. 93—108).
Про існуючу пострадянську еліту України відомо: її бюрократичне та кримінальне походження; відсутність у більшості політиків системного мислення, сучасних знань наукового рівня, об’єктивної свідомості, філософського світогляду, нарешті, відсутність інтелігентності. Останню більшість політиків і не вважають необхідною, вихваляючись натомість професіоналізмом, який на ділі проявляється у одних технократизмом, у других — прагматизмом, у третіх — бандитизмом.
Із 450-ти народних депутатів нового скликання Верховної Ради двадцять п’ять (це 5,55%) об’єдналися в групу «За науку в Україні» (Засідання Верховної Ради 4 серпня 2006 р. //Національне радіо України. 4 серпня 2006 р.). Напевно, таке об’єднання знадобилося тому, що з досвіду минулих Рад депутати- інтелектуали пересвідчилися в зневажливому ставленні до науки більшості представників народу. Чи це не показник, кого маси виборців вважають «кращими»?
Наука, знання, інформація — закономірні засоби подолання хаосу та нарощення енергії людини і суспільства, — у зневазі. Наукова та спеціальна література залишається практично недоступною для широких соціальних верств України. Зате церква, яка добивається правового надання їй душ підростаючих поколінь, отримує, в обхід законів, на місцях підтримку батьків та керівників державних шкіл. Чи це не показник затемнення суспільної свідомості?
«...В Icпaнії все робить весь «народ», а що не зробив «народ», того ніхто не зробить.... Наш «народ» зробив усе, що має зробити, — засіяв, обробив, посумував, полюбив. Але він не міг дати націям, що їx породжував, того, чого не мав, — вищої дисципліни, живої культури, поступальної цивілізації.... Нація не може бути тільки «народом»; вона потребує вищої меншини: як живе тіло — це не тільки м’язи, а й нервовий вузол i мозковий центр», — і тому: «Будь-яка глибока реформа нашого колективного організму неможлива без визнання того факту, що ми є народ felah, селянська людність» (Хосе Ортега-і- Гассет. Безхребетна Іспанія, c. 193—194).
З’являється бажання послати всіх політиків парламентських партій до університету за новими знаннями. Водночас ясно, що це не гарантує вирішення проблем. Навряд чи хто сумнівається, що у Гітлера були високопрофесійні службовці, цивільні і військові, були успішні великі підприємці, більш того, була присутня аристократія. Однак усі знають, яким був кінець історичного діяння цієї німецької еліти, що прийняла мораль расової верховенства. Тобто вирішальним є не стільки знання, скільки ставлення до інших — мораль, а її основи закладаються ще до отримання освіти, в дитинстві.
Перші більшовики, які реалізували ідеологію комунізму, були інтелектуалами та інтелігентами, з різночинців, нащадками або збіднілих дворян, людей з високою культурою та совістю, або спеціалістів — лікарів, юристів тощо, теж людей культурних. Це одна з причин, чому моральним принципом влади, встановленої більшовиками, був патерналізм. Радянська влада добре знала, чим саме виправдовувалося її панування, і насправді піклувалася про те, щоб «нагодувати народ», «одягти, взути, навчити його грамоти».
Подальшими поколіннями радянських керівників патерналізм було повністю викорінено. Це вихідці з «робочо-селянського» середовища, які прагнули через отримання диплома вибратися з важких умов життя та фізичної роботи і, часто, для себе самих влаштувати благополучне життя. Диплом отримували заучуванням офіційно затверджених положень, коментарів та висновків, але не освітою в істинному значенні, тобто не роздумами, не самоосвітою, не вдосконаленням себе. Так само й працювали, виконуючи роботу за розписаними службовими інструкціями, рухаючись у «колії». Коли такі люди отримували владу, вони сповнювалися почуттям власної значущості.
Крім того, це люди, виховані з дитинства в умовах всебічної залежності від держави — їх самих та їхніх батьків. Практично всі діти радянської України виховувалися з трирічного віку в дитячих садках, деякі й раніше — в яслах, багато — в групах цілодобового утримання або в дитячих будинках, інтернатах, потім навчання в державних закладах або oдразу робота в державних організаціях. Звичайно, з державних вихованців виростали державні піддані.
Який же тип сильної особистості сформувався відповідно до реальних відносин у радянському суспільстві і зміг використати їх для особистого просування вгору соціальними сходами? Це тип, націлений на зміцнення свого благополуччя шляхом використання посадового і/або матеріально-відповідального положення, нехай і протиправним чином. Це ті, хто може без будь-якого сорому обважувати, обраховувати, підробляти бухгалтерські документи і здійснювати інші злочини, працівники системи радянської торгівлі та «общепита»; це кримінальні елементи, які шантажують та обкладають їх даниною; це ті, хто бере хабарі, користуючись посадовим положенням, бюрократи партійно-радянських органів, народного господарства та бюджетних організацій усіх рівнів («Слідство вели» з Леонідом Каневським. Серіал ... НТВ. 2006 р. та інші публікації останніх років). Саме аморальний тип особистості сформувався та розмножився у державно-суспільній системі Радянського Союзу і скористався дозволами під час Перебудови.
Яка мораль пануючих у пострадянській Україні? Ясна річ, тут немає аристократії з її почуттям вищого обов’язку служити Вітчизні і управляти державою. Серед керівників та політиків непомітно й гуманітарної інтелігенції з її принциповими ознаками: пошуками істини, незалежністю висловлювань та безкорисністю прагнень.
Є ті, хто був і залишається на керівних посадах, — бюрократія. Із зроблених багатьма зарубіжними та вітчизняними дослідниками негативних оцінок моралі бюрократії наведу дві: антиідеологізм бюрократії насправді виявляється аморальністю, відкритим егоїзмом (Соловьев А.И. Особенности механизма принятия государственных решений в России: социокультурные и психологические параметры //Полис. №4, 1998, c. 128); бюрократична система (!) неефективна в силу, принаймні, однієї з причин: вона марнотратно використовує ресурси суспільства на догоду фаворитам, довільно дискримінуючи та класифікуючи громадян (Р. Нуреев. Джеймс Бьюкенен и теория общественного выбора //Дж.Бьюкенен. Конституция экономической политики. Расчет согласия. Границы свободы. М., 1997, c.471).
Є також ті, хто досяг успіху у великому бізнесі, комерційному, промисловому. Мораль великого капіталіста — подавити конкурентів, затвердити свою монополію, продавати тому, хто заплатить дорожче, використовувати робочу силу, яка подешевше. З досвіду західних капіталістичних суспільств: великий капітал повинен бути обмежений законодавчо і контрольований суспільством. В Україні не працює антимонопольний закон, а у суспільства немає сил для громадянського контролю.
За багатьма свідченнями — в Україні панують аморальні люди.
До питання приведення населення України до об’єднання в націю.
Якщо дотримуватися визначення нації, зробленого М. Шаповалом (щоправда, він вважав, що теорію нації ще тільки буде розроблено соціологічною наукою в цілому), то ознаками нації є: спільна мова, спільна територія і державність або устремління до неї.
Сприймати Україну як окрему державу в обсязі даної території — республіку в складі СРСР — для населення давно звично, (останнє приєднання — Крим — знаходиться у складі України вже більше 50-ти років). Виступи з вимогами про відділення територій з’явилися тільки на 14–ому році незалежності і набули широкої підтримки населення якраз за гасло захисту рідної (російської) мови.
До держави звичайна людина, можна сказати, байдужа, звертатися до влади їй доводиться вкрай рідко, тоді як питання мови прямо і щодня стосується кожного. В Україні навіювати громадянам, росіянам або російськомовним думку про те, що вони — українці, пропонувати користуватися не їхньою рідною мовою — ефективно навпаки. Натиск на мовний чинник на Сході та Півдні України викликає реакцію ослаблення уже наявного чинника державності, адже останній більш важливий для єднання. Роздратовуючи російськомовне населення умовляннями та повчаннями по національному радіо, обвинуваченнями в непатріотизмі, тим самим розхитують, а не зміцнюють українську державу.
Мова українська та російська дуже близькі, спілкування часто ведеться двома мовами одночасно, коли предмет цікавий, то стежать за суттю і не помічають, якою мовою говорять (на Майдан приїздили і російськомовні і скандували по-українськи... натхненний був час). Таким чином, вживання російської мови не є перешкодою для міцності держави. Цьому чиннику надається явно перебільшене значення, при цьому ігнорується шкода, яка виникає від повчань та нав’язування й без того страждаючому населенню інформації та видовищ нерідною мовою.
Історичний приклад багатьох країн (Нідерландів, Швейцарії, Канади та інших) показує, що для об’єднання країни не потрібна мовна унітарність. Більшовикам вдалося створити сильну державу, незважаючи на різномовність, яка зберігалася в середньоазіатських республіках протягом майже століття.
«Диктатура сили без інтелектуального лідерства, як і лідерство без диктатури ... тримаються дуже недовго» (Ушакін «Інтелігентність...», c.32). Достатньо близькості мов, щоб полегшити спілкування при економічних зв’язках. Саме розвиненість останніх є об’єктивно необхідною умовою об’єднання, спочатку економічного — утворення внутрішнього ринку. Учасники економічного обміну самі прагнуть вивчити потрібну мову. А потім настає час політичного зміцнення — централізації влади. Ті, хто живе під енергійно діючою прогресивною владою, прагнуть стати причетними до неї, застосовуючи, також самі, її мову.
Об’єднати населення двох половин України — для цього недостатньо лише утримувати обидві території під однією владою. Таке об’єднання формальне. І тут не допоможе національна ідея як її розуміють, підміняючи етнічною. Німецький народ відзначився у XX столітті натхненною єдністю з владою у «великій» національній ідеї. У той час не соціологічні науки залучалися на допомогу політиці, а окультні. У XX столітті політики вважали себе вищими від науковців, ігноруючи думку незгодних з ними філософів: «Націоналізм є завжди імпульсом протилежного напрямку, ніж тi сили, що творять державу. Він виключає, а останні включають» (Хосе Ортега- і-Гассет «Безхребетна Іспанія», c.135). Фашистські держави — Італія, Німеччина — створили нації партикулярні, які виключили значні частини населення.
Для об’єднання населенню пропонують озирнутися в історичне минуле, пригадати предків тощо. В минулому України були татаро- монголи, Литва, Польща, Росія, ще — СРСР, (про що хочуть забути). З усіма ними Україна перебувала в добровільних, але вимушених об’єднаннях заради захисту та виживання. Власне в єдину територію і державу Україна збиралася поступово, і зовнішніми силами, тому й залишалася несамостійною, залежною. Тож заради чого саме з минулої історії пропонують населенню України об’єднатися?
Єднання реально здійсненне не заради минулого і не в ім’я майбутнього, а в інтересах сьогодення.
Аналіз історії України може допомогти вирішенню проблем, успіху проведення реформ у ній. Тільки звернення до історії необхідне аж ніяк не заради виховання почуття національного (багатьма мається на увазі — етнічного) патріотизму, як це робиться марно п’ятнадцятий рік. Воно необхідне заради усвідомлення справжньої дійсності і постановки завдань, здійсненних і таких, що вирішують проблеми. «Замість того, щоб спершу збагнути, які ж вони є — неминучі умови реальності, беруться робити висновки, якими вони мають бути... Має бути лише те, що може бути, а може бути тільки те, що рухається в умовах того, що є». (Хосе Ортега-і-Гассет «Безхребетна Іспанія», c. 178).
Переглянути заново, не задаючись патріотичними почуттями, і починаючи, можливо, з періоду феодальної роздробленості Київської Русі, і далі, далі до останніх років радянської влади. Проаналізувати старі і знову відкриті факти політичних подій та їхніх наслідків в економіці — з боку їх впливу на формування соціальних типів, на становлення суспільної свідомості.
Мати на увазі, що історія дасть лише характеристики, відомості про особливості конкретного матеріалу, з яким доведеться попрацювати, і тому, щоб щось створити, треба дізнатися про його якості. А технологію і техніку операцій, інструменти роботи дають соціологія, психологія та політологія. На жаль, їхні методики застосовують в Україні лише для ігор та маніпуляцій, подібно як новітні технічні досягнення — для трюків у шоу-бізнесі.
За теорією циклічної соціогенетики стверджується, що Україна (і Росія) знаходиться на рівні історичного розвитку нижче, ніж Західна Європа та Північна Америка, а саме — на феодальному, і що ті нації, які перескочили або дуже прискорено пройшли окремі ділянки спіралі цивілізованого розвитку суспільного генотипу, опинилися в глибокій економічній та соціально- політичній і духовній кризі (В. Ларцев «Український шлях: об’єднати азіатське минуле з євразійським сьогоденням в ім’я європейського майбутнього» //Дзеркало тижня. №33 (254) 21 серпня 1999 р. c. 19). Про відсталість України стверджує й вітчизняний дослідник, сучасник: «...Українське село перебуває ще на феодальному, донаціональному рівні етнічної самосвідомості» (М. Рябчук «Поліологія...», c. 125).
