Є старовинне середньовічне прислів’я: «Повітря в містах робить людину вільною». Характерно, що вислів цей виник у Німеччині, міські центри якої, перш за все Магдебург та Гамбург, уже в ХІІІ — ХІV століттях навчилися реально відстоювати свої права перед тамтешніми феодалами: залишати у своєму розпорядженні й вільно розподіляти чесно зароблені власною працею кошти (ось та сама проблема «формування податкової бази знизу», яка є такою актуальною для України); самим обирати собі керівників власної громади, незалежно від волі феодального володаря, хай би якого впливового; мати власний суд, який би розглядав і вирішував питання, важливі для громадян, й самостійно обирати і звільняти цих суддів. Отак формувалася європейська вільна людина.
Зрозуміло, що все перераховане — це ще не вся система магдебурзького права, яка була чудово знайома українцям ХV — ХVІІ століть й набула в нас масштабного поширення, але це — найважливіші її компоненти. Тим часом контрастні та суперечливі реалії переламного сьогодення більше ніж переконливо доводять, що саме реальне місцеве самоврядування, втілене в нормах магдебурзького права, адаптованих до сучасності, є хай ще недостатньою, але абсолютно необхідною умовою народження та закріплення українського суспільства вільних людей, що живуть за європейськими цінностями. Справді, тільки економічно, політично та духовно самостійний (якщо хочете, самодостатній, гордий) представник конкретної місцевої громади — спроможний — разом із мільйонами таких, як він, — зробити Україну цивілізованою країною, а нашу державу — насправді сильною.
Як реально досягти цього? Як використати безцінний історичний досвід місцевого самоврядування, що його мають українські міста, містечка, селища і села? Які висновки слід зробити та які дії вчинити місцевій, державній владі й нам, громадянам (членам громади!), в цьому контексті? Ці надактуальні питання обговорювались під час круглого столу «Магдебурзьке право в Україні: пам’ять і практика», спільно підготовленого і проведеного газетою «День», Міжнародним інститутом менеджменту (МІМ-Київ) та Сіверським інститутом регіональних досліджень.
Широке коло обговорюваних питань обумовило й відповідний добір учасників: і експертів-вчених — істориків, правознавців, публіцистів, і практиків — керівників місцевих громад. Це, зокрема, Олександр БИЧКОВ (міський голова Семенівки, Чернігівська область), Володимир ГОРБОВИЙ (голова Старосамбірської районної ради, Львівська область), Василь ЯКОВЕНКО (селищний голова Стрижівки, Вінницька область), Віктор ОЛЬШЕВСЬКИЙ (сільський голова с. Снітків, Вінницька область), Зенон МАКОТА (міський голова Болехова, Івано-Франківська область), Володимир БОЙКО (кандидат історичних наук, директор Чернігівського центру перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів), Костянтин МАТВІЄНКО (експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»), Сергій ЛЕП’ЯВКО (доктор історичних наук, професор, Ніжинський університет ім. М. Гоголя), Мар’яна ДОЛИНСЬКА (доктор історичних наук, професор Українського католицького університету, м. Львів), Ірина ТИХОМИРОВА (президент Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Київ). Модератор круглого столу — головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА.
Нагадаємо, що цей круглий стіл є складовою здійснюваної «Днем» акції «Самоосвіта on-line» (наші читачі вже мали змогу ознайомитись із проведених в рамках цієї акції ґрунтовних зустрічей, присвячених Олександру Герцену в контексті української свободи (див. «День» від 06.04.12) та інтелектуальній спадщині української еміграції (див. «День» від 27.04.12). Наша газета висловлює глибоку вдячність технічним та інформаційним партнерам «Дня», завдяки яким стало можливим паралельне спілкування учасників круглого столу одразу в декількох студіях — у Києві, Львові, Вінниці та Івано-Франківську.
Iрина ТИХОМИРОВА:
— МІМ-Київ є бізнес-школою, в якій навчаються будувати бізнес в Україні. Ми впевнені, що неможливо бути успішним у бізнесі, якщо ти не є громадянином. І тому гуманітарні ініціативи газети «День» є надзвичайно важливими й для нас і, переконана, для всієї країни. Цей круглий стіл, який проводиться із використанням унікальної інформаційної технології — Cisco TelePresence, аналогів якої немає в Україні та Східній Європі (вона успішно застосовується у Гарвардському та Стенфордському університетах, США), є справді винятково актуальним. Обговорювані питання, з одного боку, мають глибоке історичне коріння, а другого — їх значення є абсолютно сучасним. Треба добре згадати й засвоїти уроки демократії, котрі сягають ще тих часів, коли не було таких держав як Росія або США, щоб розв’язувати найскладніші сучасні проблеми.
Лариса IВШИНА:
— Я хочу подякувати МІМ-Київ та особисто його президентові Ірині Тихомировій за можливість здійснити у зовсім новому технічному режимі спілкування з нашими читачами, експертами, шанованими керівниками органів місцевого самоврядування.
Зараз, коли надзвичайно гостро постає питання: чи виживе в Україні справжня демократія — важливо звернути свої погляди в наше минуле. Ми говоримо про те, що ще багато століть тому на наших землях зароджувались і зростали паростки самоуправління, відстоювались права громад, обмежувались права феодалів (навіть якщо на це йшли не тільки з благородних намірів). Ми спробуємо з’ясувати: скільки в Україні залишилось життєздатного, зокрема, й від цієї історичної традиції, що піддається реконструкції, а що потрібно заново «приживляти». Чи здатні ми «перемішувати», образно кажучи, цінну історичну практику минулого із сучасним націотворенням?
Володимир БОЙКО:
— Звідки до нас прийшла система місцевого самоврядування, зокрема, таке явище, як магдебурзьке право? Виявляється, що це — річ суто європейська (перш за все — німецька, меншою мірою — італійська). Звідти — через територію Польщі, через землі Волині та Галичини — це явище прийшло в Україну. Цьому сприяли справді вельми конкретні історичні причини: міста наростили свої можливості, мешканці міст відчули, що багато що можуть зробити. А державна влада зрозуміла, що в деякі речі не варто втручатися, дешевше та ефективніше віддати права на місця, нехай там розбираються, що й до чого. Абсолютно прагматична ідея!
Важливо зрозуміти, що лівобережні землі України, на які ця система поширилась із галицько-волинських, а потім придніпровських теренів, — це східна межа поширення магдебурзького права. Навіть є такий відомий вислів: у XVII столітті кордон Європи проходив по околицях останнього східного міста України, яке мало магдебурзьке право, — це Лохвиця на Полтавщині.
Для місцевого самоврядування існують речі засадничого характеру незалежно від того, аналізуєш ти XVII — XVIII століття чи дивишся на наш час. Наприклад, формування податкової бази «знизу». Це — одна з головних ознак справжнього самоврядування. Або вільне розпоряджання коштами. Певні зобов’язання перед державою виконані, а рештою коштів громада може розпоряджатися вільно. Існують певні юридичні моменти, які забезпечують відповідну майнову базу самоврядування (будинки, земля тощо). Важливими є й виборні засади: наскільки мешканці міста залучені до реалізації своїх прав і повноважень.
У ХІХ столітті Російська імперія ліквідовувала магдебурзьке право, самоврядування. Але коли постало питання, що імперія Романових геть відстає в своєму розвиткові, й наслідки цього можуть бути плачевними, магдебурзьке право відновили. Обмежена, куца, але ідея була така: залучити можливості громади та конкретних осіб, щоб вони відчули вигоди своєї приналежності до громади. Звісно, існували певні бар’єри, зокрема майновий ценз.
Радянська влада (як і Російська імперія) хотіла абсолютно все контролювати, саме тому вона ліквідувала систему місцевого самоврядування.
1990 року, коли був прийнятий новий Закон «Про місцеве самоврядування» і була спроба відновити цю систему, поєдналися, з одного боку, суто радянські моменти, прагнення геть усе контролювати, і певні новації — з іншого боку. Ця картина актуальна й сьогодні.
Володимир ГОРБОВИЙ:
— Я є керівником своєрідного «субрегіонального» об’єднання — районної ради. Моє рідне місто — Старий Самбір. У нашому порівняно невеликому за територією районі (800 кв. км) у XVI столітті було 8 містечок, які мали магдебурзьке право! Як правило, магдебурзьке право повторно відновлювалося польськими владоможцями, бо вони визнавали, що це право було вперше дано ще українськими королями... Три містечка нашого району магдебурзького права позбавили, але це жодним чином не позначилося на їхньому охайному зовнішньому вигляді — в центрі була красива ратуша, будинки добре доглянуті.
Згоден із думкою, що тоталітарному режимові невигідно було, щоб засади самоврядування зберігалися, щоб люди були свідомі свого вибору. Одна деталь: сучасна місцева рада займає зараз ледве половину тих приміщень, які мали відповідні служби самоврядування XVIІІ століття, які, до речі, надавали населенню соціальні послуги. Сучасні ж органи місцевого самоврядування настільки обмежені в правах, що ми просто не можемо надавати ці послуги так, як це робилося колись. Великою проблемою для нас наразі є наповнення місцевих бюджетів: основний бюджетоутворюючий податок іде не до нас, а до Львова, а то й до Києва, бо саме там знаходяться юридичні адреси фірм, у яких працюють наші люди. Ми часто з сумом жартуємо, що наш «місцевий суд» теж «прописався» у Києві. У місцевого самоврядування забрали матеріальну базу — основну життєтворчу підвалину. Ми втратили також земельні можливості. Знищені органи самоорганізації населення типу цехів і братств. Мій дідусь розповідав, що був головою братства Святого Миколая — це було церковне братство, яке мало свої традиції, свої стандарти, яке відповідало на ті виклики, які ставило перед ним життя.
Людина приїжджа не могла називатися старосамбірцем, доки не прожила тут 25 років. І ця традиція збереглася.
Мусимо сказати відверто: для того, щоби відродилася наша демократія, ми повинні відродити країну міст, містечок, країну магдебурзького права... Бо зараз майже всі і людські, й фінансові ресурси сконцентровані в столиці. Але ж українська культура та нація формувалися переважно на периферії...
Л.І.: — Зазвичай голови територіальних громад ніяковіють, мовляв, ми — периферія, хоча саме там твориться нова тканина життя. Старий Самбір — це периферія. Я загалі вважаю, що окраїн в Україні немає. Де жива людина творить живу справу для України — там є столиця.
Мар’яна ДОЛИНСЬКА:
— Я до теми магдебурзького права докину ложку дьогтю. Звичайно, ідея міського самоврядування мусить бути відроджена. Але ідеалізувати не варто ні магдебурзьке право, ні міську автономію, яка впроваджувалася в ХІХ сторіччі в умовах австрійської держави. Можна перефразувати відому фразу Черчилля: у магдебурзького права було багато недоліків, але, напевно, нічого кращого людство не вигадало.
Принципи, проголошені в збірнику законів із Магдебургу в ХІ столітті, є практично ідеальними. Але якщо реконструювати історію Львова XVI — XVII стст., то ми побачимо, що закони дуже часто писалися для того, щоб їх порушувати.
Хочу зупинитися на двох міфах, які гуляють Львівщиною. По-перше, про статус міст — королівський та приватний. Львів був королівським містом. Дуже багато наших письменників і гідів вважають, що королівське місто має якийсь величезний статус. Насправді це просто означало, що місто засновувалося за привілеєм володаря держави. Місто належало державі, а король і держава в пізньому Середньовіччі були синонімами. Переважна більшість наших міст були королівськими.
Ще один міф, а радше переоцінка, стосується автономії, якої Львів набув 1870 року. З цього не міфом є бюджет, який місто могло використовувати на свій розсуд, і в економічному плані це був просто вибух — територіальний, урбаністичний, економічний. Але, на превеликий жаль, у політичному й ідеологічному плані це був період творення міфу про польський Львів, який проявлявся в побудові пам’ятників діячам, які не були пов’язані зі Львовом, у першому офіційному найменуванні вулиць. На жаль, цей міф живе до сьогодні. І деколи дуже прикро чути щось на кшталт «поляки Львів будували, а українці його руйнують»...
Л.І.: — 1995 року Олександр БИЧКОВ, міський голова Семенівки (Чернігівська область), у співавторстві з деканом історичного факультету Чернігівського педінституту О. Коваленком розробив проект гербу міста Семенівки та Семенівського району, який був затверджений рішенням Семенівської райради. Цього року виступив співавтором книги «Семенівка — європейське місто». Олександре Федоровичу, розкажіть, як у Семенівці відчувають цю амбіцію — бути жителями європейського міста?
Олександр БИЧКОВ:
— Семенівка — найпівнічніше місто на території України. Люди, які жили в нашому місті, в різні періоди відігравали дуже помітну роль не тільки на теренах України. Наприклад, сама Семенівна була заснована сином гетьмана України Івана Самойловича — Семеном Самойловичем, який обіймав посаду Стародубського полковника найбільшого полку в Українській державі гетьманської доби. Місто було засноване як козацька слобода. Козацький дух живий у Семенівці донині.
У жовтні 1708 року саме на території Семенівки гетьман України Іван Мазепа звернувся з прокламацією до своїх військ про намір будувати незалежну Україну. В селі Костабоброво народився Ісаак Мазепа, який очолював уряд Української народної республіки.
Ідея самоврядування та патріотизму притаманна семенівцям. Місто може бути успішним, європейським, коли воно матиме самоврядування. А взагалі історія заселення Семенівки сягає часів Мізинської стоянки — це 20 тисяч років тому. Історія самоврядування на теренах Семенівщині — дуже давня. Майже 200 років територія сьогоднішнього семенівського краю входила до складу Польсько-Литовської держави, вона знаходилася між Новгородом-Сіверським та Стародубом. І ці міста одними з перших на теренах Литви мали магдебурзьке право, мали свою ратушу, свій гімн. І цей дух присутній в амбіціях наших земляків. І коли мені та моєму колезі Володимиру Гузоватому запропонували написати книжку «Семенівка — європейське місто», ми зі страхом за це взялися. А коли книжка вийшла, на кожному кроці я чув: а чи європейське місто — Семенівка? А як смітники? А каналізація? А водогін? Тому доводиться тримати марку.
Сергій ЛЕПЯВКО:
— Можливо, ми не там шукаємо коріння української демократії? Можливо, його варто шукати в, повертаючись до слів Олександра Бичкова, Мізинській стоянці, населення якої, згідно з висновками істориків, не мало ні короля, ні держави, ні президента над собою. Отже, це було класичне самоврядування, тільки в давньому його варіанті...
Погоджуюся з думкою про те, що ідеалізувати магдебурзьке право не можна. Проте громадянське суспільство можливе тільки за наявності громадян, а значить і громад. Приклади розвитку демократії в Україні ми бачимо з часів ранньомодерного часу, коли в містах України з’явилося магдебурзьке право. І от що цікаво — майже одночасно з масовою появою магдебурзького права в Центральній Україні (плюс-мінус сто років) з’являється українське козацтво. Тож, по суті, ми маємо дві історичні демократичні складові, які безперервно існували й частково існують до сьогоднішнього дня: козацтво як самоврядна організація й міщани та міста з магдебурзьким правом.
Магдебурзьке право мало в Україні обмежені риси. Але можна говорити, що у другій половині XVII століття, після Хмельниччини, в містах Гетьманщини було абсолютно реальне самоврядування. І невипадково саме на цей час — другу половину XVII — початок XVIIІ столітть — припадає розвиток міст Лівобережної України. Вже потім обмежувальні заходи Петра І, наступних російських царів різко обмежили самоврядування, що призвело до поступового відмирання магдебурзького права, так само, як інститутів Гетьманщини.
Класичним прикладом позитивного впливу магдебурзького права на міста є Ніжин, який протягом кількох десятиліть із маленького містечка виріс у найбільше місто Гетьманщини — за економічним потенціалом, за торговим оборотом, за масштабами ярмарків та цехів.
Дуже цікаво порівняти ці періоди самоврядування з радянською урбанізацією, яка почалася з 1930-х років, а масово — з 1950 — 1960-х. Якщо в першому випадку підѓрунтям для розвитку міст було самоврядування, то в радянські часи —централізовані рішення згори.
До сьогодні серед наших істориків домінує думка, що Україна розвивалася як країна сіл, але протягом останніх двох десятиліть дедалі більшого значення набуває ідея, що Україна була країною міст. Принаймні останні півстоліття. Треба шукати витоки сучасного політичного, економічного життя, соціального, культурного розвитку не тільки в селах (при тому, що варто зберігати відповідне до них ставлення як до джерела формування української культури). Саме в містах — перспектива українського суспільства. Якщо міста стануть самоврядними, українське суспільство стане громадянським.
Василь ЯКОВЕНКО:
— Нашому селу вже понад 800 років. Стрижавка знаходиться за чотири кілометри від обласного центру — Вінниці. Її розташування зручне, адже поруч — траса Вінниця — Київ. Люди до нас приїжджають, оселяються, село розвивається. Коли 1998 року я прийшов працювати сільським головою, в нас було 8 400 населення, нині кількість людей збільшилася на дві тисячі. Передусім це зростання пов’язане з тим, що до нас (як, до речі, відбувається і в європейських країнах) переїжджають заможні люди з міст.
Робота влади в селі передовсім залежить від людей. Як влада зуміє знайти безпосередній контакт із людьми, як вона буде чути й розуміти громаду, так ця влада й існуватиме. Окремі засади магдебурзького права в нас практикуються до сьогодні. Сільським головам потрібно опиратися на людей, тому що вони нас наймають на роботу. Ми, до речі, практикуємо звіти голови по вулицях — виборчих округах. Я як сільський голова та депутат округу окремо звітую за свою роботу.
Вже більше шести років тому ми прийняли рішення безкоштовно, за рахунок бюджету, два рази на місяць вивозити з вулиць сміття. На місцевому рівні ми прийняли рішення про правила забудови. Самовільно ніхто не будується. Тільки-но розпочинається забудова, проти якої виступають люди, вони відразу приходять усією вулицею в селищну раду, в районну, їдуть в обласний центр і таким чином впливають на місцеву владу.
Віктор ОЛЬШЕВСЬКИЙ:
— Наше село — Снітків — маленьке, лише 700 жителів. Але далеко не всі села у своїй історії мають магдебурзьке право. Моє село колись було містечком, і воно володіло магдебурзьким правом! Більш глибоким знанням про це я завдячую автору книжки «Снітків. Історія без акцентів» Володимиру Ревуцькому. Він перевернув Житомирський та Вінницький державні архіви. І сьогодні ми чимало знаємо про свою історію.
Якби мене попросили побудувати графік розвитку та занепаду Сніткова, то пік зростання випав би якраз на час запровадження магдебурзького права, яке було надане Сніткову волею Августа II. Що воно дало? Найперше — зробило містечко, висловлюючись сучасною термінологією, інвестиційно привабливим. Семирічне звільнення від податків сприяло розвитку ремісництва. Далі — запровадження ярмарків, по суті — зони вільної торгівлі. Хліб, ковбаси, різний крам можна виготовити будь-де, але потрібно було його ефективно продати. І це робили саме у Сніткові. Відповідно, активно розвивалося ремісництво, сектор обслуговування населення — шинки, постоялі двори. Ідеалізувати магдебурзьке право справді не варто, але основи самоврядування були закладені.
Чому нашому прикордонному містечку потрібно було надавати магдебурзьке право? Очевидно, влада короля іноді була неефективною в обороні кордонів. І достатньо було стимулювати людей вольностями, додатковими привілеями, щоб ця територія розвивалася, а людям, відповідно, було що втрачати й що захищати. Громадяни добровільно віддавали десятину на будівництво й ремонт укріплень.
Якщо так, то навіщо ж Микола І у 1831 році все це скасував? Хіба йому не було вигідно, не витрачаючи з казни гроші, мати самоврядну організацію, яка б охороняла кордони Російської імперії? Думаю, в його міркуваннях був політичний підтекст. Для авторитарної монархічної влади, для диктатури самоврядність міст загрожує вільнодумством людей.
Сподіватися на позитивні зрушення сьогодні без зміни самої системи не варто. На жаль, державні інституції за попередні роки не скористалися кредитом довіри населення. Хоча активність суспільства була дуже високою й її просто потрібно було правильно спрямувати, передати владу від центру — до «низів». Але ми й досі не є самостійними в реалізації своєї політики, в поліпшенні життя людей. Ми — керовані. Існування сільських та селищних радах паралельно з держадміністраціями — це двовладдя, в якому самоврядування програє. Якщо голова районної ради обирається прямим голосуванням, він підзвітний виборцям і знаходиться повністю на очах у людей. На призначенців не можна вплинути. Але чи готові ми до того, щоб керівництво здійснювалося тільки виборними органами? Морально — так. Але фінансово... Виникає сумнів.
Л.І.: — Моя бабуся розповідала мені, як колись підтримували порядок на Волині. Поліцай перед святами обходив двори. Біля кожної хвіртки було прибито спеціальну бляшку, об яку він стукав клямкою, щоб викликати господиню на вулицю. І казав, мовляв, пані Ганно, я мушу вас викликати, бо ви не добілили там і там... Це, звісно, було великою прикрістю для моєї бабусі, але головне в іншому — не перетинати території, огородженої парканом. Поліцейський на території двору означав би для сусідів, що в господарів є якісь проблеми із законом. Ще тоді я зрозуміла, що таке приватна власність, чужа територія, дідове поле і що таке охорона свого, куди ніяка влада не має права втручатися.
Костянтин МАТВIЄНКО:
— У соціальних психологів є таке поняття — «приватний простір», «простір приватності». Якщо говорити про російську людину, а пізніше — радянську, то в такого типу людей цей простір був значно меншим, ніж у європейської людини. Магдебургія, яка прийшла на Україну із Заходу, спочатку поширювала простір приватності на домогосподарства й господарів. Далі — на населені пункти й міста. До речі, слово «город» — наше, і не треба його віддавати росіянам. В аграрній традиції Російської імперії взагалі не було поняття сільського двору. Вони його не огороджували.
Безумовно, будь-яке самодержавство знищує самоврядування. Адже самоврядування — це економічні свободи, свобода думки й духу. Самоврядування дуже часто ставить запитання: а чи потрібен нам узагалі самодержець? Саме тому самоврядування й знищують. Недаремно в сьогоднішній Україні, якщо взяти бюджет усієї держави, 80% розподіляють через державний бюджет і лише 20% — через місцеві — від сільських до обласних і Автономної Республіки Крим.
Слід розуміти, що система адміністративно-територіального поділу нашої країни залишилася нам у спадок від Радянського Союзу. І цей поділ не відповідає умовам сучасного інформаційного суспільства. Нині — із хронічністю сезонних захворювань — щойно на обрії з’являються вибори, відразу розпочинаються розмови, зокрема про федералізацію.
Добре, припустімо, ми погоджуємося, що Україна має бути федеральною. А як її зробити такою? Є три підходи. Перший — усім 24 областям і Києву надати права Автономної Республіки Крим, назвати їх федеральними землями. Однак тоді ресурс цих областей буде зовсім різним. Зрозуміло, що корупція цвістиме ще буйніше, ніж зараз. Така федералізація буде неефективною.
Другий спосіб федералізації — об’єднати ці області в приблизно сім-десять федеральних земель. Але виникають ті ж самі проблеми, не вийде просто інтуїтивно намалювати на карті кордони областей.
Якщо федералізувати Україну розумно, то як це слід робити? Перший етап —надання суб’єктного стану територіальним громадам: селу, селищу й місту. Визначити їхні межі. Другий етап — перенести сплату податків громадянами за місцем їхнього фактичного проживання або принаймні за місцем так званої виборчої адреси. Третій етап — провести дослідження того, які соціокультурні зв’язки виникатимуть між цими самодостатніми територіальними громадами. На цьому етапі ми розуміємо, що в такому разі доведеться «закрити» понад п’ять тисяч територіальних громад в Україні — тих самих «безперспективних» сіл і селищ. Цікаво, що за роки незалежності було знято з обліку більш як 500 територіальних громад: там просто зникло населення і, відповідно, сільські ради. Останній етап — це взаємовизначення повноважень: які повноваження ми повинні віддати на рівень земельної влади, тобто земельного парламенту й земельного уряду? Зрозуміло, що це мають бути повноваження, які не можуть бути ефективно реалізовані або на рівні самодостатньої територіальної громади, або ж на рівні держави. А що може бути передано на рівень федеральної землі? Ми не намагалися провести таке дослідження і зрозуміли, що людина живе в двох вимірах — у власному населеному пункті і в країні. Вона не живе в області чи федеральній землі. Адже в мешканців областей немає спільних комунальних інтересів. Федеральні землі для того і створюють — для забезпечення всього комплексу життєзабезпечуючих інфраструктур, якими можна ефективно управляти з позиції федеративної землі. Отже, ми приходимо до того, що обласний рівень влади нам не потрібен. Достатньо двох рівнів влади — центрального й місцевого — щоб нормально жити.
Л.І.: — Губернатори вже про це знають?
К.М.: — Безумовно, і для губернаторів, і для обласних рад це дуже гостра коса. Якщо проводити таку реформу, то, по-перше, потрібна велика кількість фахівців. По-друге, значні фінанси. І найголовніше — потрібна політична воля. Ми розуміємо: за нинішніх умов, звичайно, цього робити ніхто не буде.
Зенон МАКОТА:
— Місто Болехів здобуло магдебурзьке право 1603 року. Із 1993 року це місто обласного значення. Болехів розташований за 9 км від курортного міста Моршина, за 60 км — від Трускавця. Місцевість наполовину гірська. Колись у місті працювало 40 заводів, деревообробне виробництво. До 2000 року в Болехові працював солеварний завод, який постачав сіль, зокрема в Москву, але 2000 року відбулося подорожчання газу, і цей завод пропав. Йому було близько 500 років, його збудував ще граф Потоцький.
Говорячи про централізоване формування бюджету, варто пам’ятати: Міністерство фінансів і Верховна Рада не можуть знати, що відбувається і які проблеми є в селі чи в місті. Найкраще це знає місцевий голова, депутати, які там проживають, і громада. Тому кандидати на посаду президента дуже слушно обіцяють дати міським і селищним головам простір для формування бюджету, а все, що залишиться, — віддавати «нагору». Я не втрачаю на це надії й думаю, що незабаром так і буде.
Магдебурзьке право дало Україні, особливо Західній, дуже багато. Мабуть, тому її вважають патріотичною. На цих землях зазвичай не було своєї, української, влади: тут була Австрія, Польща, Росія, але люди намагалися зберегти патріотизм. Від магдебурзького права залишилася любов до ведення господарства, адже в нас дуже працьовиті люди. Також ми перейняли західну культуру й релігійність.
Болехів уже декілька років поспіль посідає перші місця з благоустрою в області й навіть два рази здобувало першість в Україні. Наше місто віддає до державного бюджету 213 млн грн, ще 30 млн дає Пенсійному фонду, тобто зазвичай нам удається зібрати 243 млн грн. Чомусь уважають, що ми дотаційні, але нам у вигляді субвенції повертають лише 63 млн. Цю суму розраховано на 22 тис. населення: на утримання шкіл, садків тощо, проте на господарство цього не вистачає. 94% коштів ми витрачаємо на зарплати, телефонні й інші послуги, запчастини, паливо. Нині в більшості міст не залишилося вільних ділянок, об’єктів, які можна продати з молотка. За роки незалежності в обхід аукціонів продали 90% усього майна.
Л.І.: — Велика проблема — це відсутність досвіду спілкування з владою, яка вміє керувати вільними людьми. Щойно з’явиться локомотивна група чи лідери, які вмітимуть працювати з вільними людьми, або, принаймні, бачити перед собою мету розкріпачити, роздержавити людей і будуть спроможні керувати ними — все буде абсолютно інакше. Усі попередники боялися вільних людей: або через некомпетентність, або через незвичку, інертність, нерозуміння.
Iгор СЮНДЮКОВ:
— Винятково важливо, щоб бюджет формувався знизу, і кошти залишалися в місцевих громадах. Але є ще один момент. Як тоді, у ХVI —XVIII стст., так і зараз життєво необхідно забезпечити незалежний суд. Без незалежної судової влади магдебурзька система не існувала б. Тобто варто вийти за межі економічних питань у сферу політичного благоустрою. Також важливе питання — підготовка та виховання кадрів, які розвивали і підтримували систему магдебурзького права. Прокоментуйте, будь ласка...
К.М.: — Щодо суду і взагалі правової системи, безумовно, місцеве самоврядування — це не тільки правове, а й соціокультурне явище. Воно може існувати й ефективно розвиватися тільки в умовах існування чіткої правової системи. В Україні такої немає. Лідери громад — міські, сільські й селищні голови не можуть працювати з існуючим в Україні законодавством: воно складне, заплутане й неякісне. Таким чином, лідери громад є залежними від прокуратури, суду, СБУ, податкової, міліції — від тих, хто заважає їм працювати. Суд — це в першу чергу компетенція державної влади. Формування корпусу суддів, відстеження їхньої кваліфікації та правомірності винесених рішень — це те, чим, в першу чергу, має опікуватися держава. Корупція сьогодні не може подолатися суто адміністративними методами. Які б санкції не були запроваджені кримінальним кодексом, корупція об’єктивно є «живильним джерелом» нашої влади та, зокрема, самоврядування. Боротися з цим потрібно на соціокультурному рівні, на рівні інформаційного простору. Якби хоча б великі, технологічно спроможні територіальні громади (від півмільйона мешканців) викладали інформацію про свій бюджет в Інтернеті, як це роблять великі міста Європи — ніякі «відкати» податковій та інші подібні українські ноу-хау не могли б бути реалізовані.
У нас існує Академія державного управління, Академія муніципального управління. Чому ж тоді не забезпечена потреба в кадрах? Причина криється у непрестижності роботи в місцевих громадах низького рівня. В Києві працювати престижно: тут великий «хабаропотік». Тільки дворівнева система самодостатнього самоврядування може врятувати нас від цих негативних явищ.
В.Б.: — Якщо говорити про кадри, то варто розповісти, як було колись і як є зараз. Питання освіти — значною мірою питання самоврядування. Впродовж ХVII — XVIII ст. місцеве самоврядування могло утримувати освітні заклади, особливо в селах, що забезпечувало високий рівень усього населення. Після централізації влади у Російській імперії відбулася деградація, яка тривала до відновлення самоврядування земств, міст, дум тощо. Також існували «самоврядні братства», що були відгомоном цехового устрою. Вони відкривали школи, колегіуми, серед заслуг однієї з таких організацій — відкриття Києво-Могилянської академії. Що ж ми маємо сьогодні? Статистика свідчить, що третина голів територіальних громад в Україні не має повної вищої освіти. Але, з другого боку: де взяти необхідну кількість фахово підготовлених людей? Особливо у селах, де кілька тисяч мешканців. Свою роль відіграє й швидкоплинність кадрів. Також гостро постає питання мотивації. Проблемними є і чинна системи оподаткування, бюджет, перерозподіл ресурсів.
О.Б.: — Якщо держава хоче мати кваліфіковану когорту муніципальних службовців, то мусить виділяти на це кошти, має робити державні замовлення.
3.М.: — Якщо ліквідують районні адміністрації та обласні, то буде зроблено велику справу — зникнуть посередники між нами.
Про суди. Я можу сказати, що жодний суддя, який працює в міському самоврядуванні, нікому не підпорядковується. Міська рада не має впливу на суди, і не повинна мати, але самі судді, на жаль, найчастіше не хочуть, щоб місто процвітало, і був порядок. Тому треба, щоб громада обирала суддів. В такому містечку, як Болехів (10 тис. населення), громада краще знає людину, може враховувати сім’ю, в якій ця людина вихована, рівень її освіченості та культури, а призначати суддю з Києва... Буквально нещодавно була інформація про розгул суддівських дітей — син одного болехівського судді разом із п’ятьма хлопцями побили іншого хлопця 18 років, який тепер лежить у реанімації. Я вам даю гарантію, що через два тижні, через тиждень цей хлопець прийде і напише заяву, що він не має ніяких претензій до того, хто його побив. Суддівський синок вже бив і однолітків своїх, і молодших за себе...
М.Д.: — У Львові ми не маємо впливу на голову області, на багатого суддю. Ми їх не вибираємо, але все-таки маємо вплив на виборних людей. Історія Львова знає два випадки, коли міський голова втратив свою посаду. Перший раз це було в XVII ст., коли міський голова почав дозволяти собі такі речі, що і нашим чиновникам не снилися, місто збунтувалося — і він втратив свою посаду. Другий подібний випадок був років п’ять тому, коли вибраний нами міський голова Любомир Буняк також втратив свою посаду. Тоді я вперше відчула, що таке громадянське суспільство на рівні міста, на рівні своєї громади.
В.Б.: — Пані Мар’яна нагадала, як львів’яни звільняли міських голів з посади. В 1625 році у Києві було ще гучніше: міщани і козаки втопили голову в Дніпрі за те, що той аж занадто підлещувався до державної влади — вони йому це не пробачили...
С.Л.: — Коли ми згадуємо магдебурзьке право, то говоримо про історію. Втім, в цьому випадку, ми, історики, виступаємо захисниками, лобістами одного з проектів майбутнього розвитку українського суспільства.
Л.І.: — Для мене теж було майже революційне запрошення — проводити «Сезони «Дня» в МІМ-Київ. Але, уявіть собі, скільки людей бізнесу в масштабах країни, скільки управлінців, які вчилися в радянській школі й не мають адекватного уявлення про українську історію, про історичну спадщину, про необхідність взяти звідти найцінніше і застосувати в сьогоднішньому будівництві. І якщо ми не матимемо бізнесу, який заряджений і тонізований українською історією — це будуть волонтери чужих історій. Мова йде не тільки про податки десь там в офшорах чи в Лондоні. Це незацікавленість в розвитку селищ, нерозуміння, що таке Стрижавка чи Семенівка, чи Григорівка...
Свого часу, саме тоді, коли в Києві закривалися всі книгарні, наша газета вийшла з таким заголовком на першій сторінці: «Столицю треба перенести в Гусятин» — тому що в Гусятині відкрили дві книгарні. Там, де розум, де людина цінує освіту і книги — там столиця.
