Корупція як традиція і традиція як корупція. Що давніше? З прадавніх часів корупція була двигуном прогресу. Можна ненавидіти чиновників-хабарників і разом з тим справно платити їм винагороду за кращу реальність. Можна кричати про чиновницьке свавілля і спокійно розраховуватися з ними валютою за зручну форму відносин, що спричинила хороші для бізнесу наслідки. Можна стверджувати одне, декларувати третє, мати на увазі друге, а робити абсолютно десяте і не стикатися з корупцією у чистому вигляді, але лишаючись у зоні її, корупції, уваги. Корупція всюдисуща і недоторканна. Її не можна перемогти, її неможливо не помічати через недосвідченість, її важко проконтролювати і зовсім марно боротися з нею, тому що боротися з корупцією означає лише боротися з самим собою, розслідувати проти себе, обманюватися і бути ошуканим собою. Корупція — корозія державних відносин, без якої ці відносини зовсім неможливі. Без корупції держава розпадається, як гнилий банан. Корупція стимулює інтерес чиновників до роботи, без якого праця чиновника перетворюється на тяганину і відбування покарання. Корупція необхідна як зло, без якого неможливе й добро. Корупція — символ цивілізації. Безсумнівно, і говорити про неї як про предмет, чужий для суспільства, можна лише коли корупціонери перетворюються на бізнесменів від держави, що й відбувається на просторах нашої вітчизни. Корупція в органах влади України стала серйозним великим небезпечним бізнесом. І як у будь-якому бізнесі, тут своя конкуренція і свої відносини конкуренції між різними міністерствами й комітетами. Будь-яке вигідне в корупційному відношенні привабливе нововведення відразу ж викликає неабиякий інтерес чиновників. Скільки можна видавити? Як повернути у вигідний для своєї кишені бік закон або указ? А хто контролює ставки і видачу дозволів? А хто на експорті? А хто на імпорті? Торгівля зброєю, фармакологічна промисловість, фінанси, туризм, наркота. Або ж система зон і таборів — хто контролює і хто платить? Хто сидить і кого саджають? Інформація і інформатори. Хто кого?
На хабарях тримається світ — та система неформальних відносин, з яких і складається суспільство, міжособистісні простори. Однак слід розрізняти, так би мовити, корупцію і корупцію. Хабарі — це ще не корупція, це дрібниці за суттю цілей, це міжособистісна інтимна справа, свого роду псевдосексуальний акт, коли за гроші чиновник робить те, про що його попросять, свого роду державна проституція чиновників, чиновник-повія і його сексуальний орган, якщо так можна сказати, це орган влади, орган закону. Ним він і торгує, і вважає, що так і належить, він як повія за викликом або як сутенер, якщо сутенер, то вже влада в ролі дівиці, що обслуговує клієнта. Влада як жіноче начало, де навіть жіночий рід самого слова говорить про її жіночність, здатність продаватися клієнтові, бути проданою. Тут навіть словесна і граматична форма поняття «влада» підказує, як з владою треба обійтися: як з жінкою, лестощами і підкупом, насильством і домовленостями, відвертістю і віроломством. Влада як потенція неможливого, котре стало можливим, відчуває жагу до чиновника, прагне його всього, а він, негідник такий, продає її праворуч і ліворуч. І влада йде з іншими, маючи законного чоловіка — сам закон. Проте хабар — це ще замало для корозії влади. Хабар ще щось містечкове, на рівні голови пріснопам’ятних колгоспів або пропагандистських радянських фільмів «Знову хабар!». Хабар ще має вигляд на рівні незначного паспортного начальника, інспектора ДАІ, головного лікаря невеликого містечка або начальника МРЕВ. Хабар, як усього лише невелика сума ректору інституту або начальнику виробництва, щоб отримати місце роботи. Хабар — це символічна плата за послугу, яка без хабаря також би здійснювалася, але дуже повільно і навіть із завмиранням виконання. Однак робилася б! Коли ми даємо хабар, ми лише прискорюємо процес державного мислення відносно себе і отримуємо результати набагато раніше, ніж якби це державне мислення обслуговувало себе самого за свій рахунок. Хабар, його прийом від прохачів для чиновника — сурогат творчості, це захоплива комбінація на багато ходів, у якій задіяно багато людей, які передбачаються, але присутність яких не обов’язкова. Чиновник творить свій гамбіт і з чистою совістю отримує заповітний пакет з грошима, але не обов’язково з грошима, може бути і пачка господарського мила, якщо це час війни, а не миру. Він, чиновник — Хлестаков, але не уявний ревізор, не дутий, а цілком узаконений, котрий поступив на службу. Котрий усвідомив, що бути ревізором Хлестаковим вигідніше не уявним, а реальним, з плоті і крові, чиновником при справі, а не при обмані, що загрожує острогом і небуттям. Я переконаний, що всі чиновники нашої вітчизни уважно читали Гоголя і мліли над сторінками «Мертвих душ», щоб прийти до висновку уявного Хлестакова-ревізора: треба стати ревізором не уявним, а цілком владним. Що й відбулося за цим як наслідок: вони стали чиновниками, пережили пору учнівства і навчилися, з великою школою, брати, приймати і вимагати хабара віртуозно. Чиновник, як поняття виконавця державної волі і закону, став синонімічним, тотожним поняттю хабарник.
Він став обслуговувати свої інтереси у лоні державної влади. Тому, за логікою дій, він почав прагнути до анонімності або ж до легалізації відносин такими, як вони склалися у вигляді довгокультивованої традиції. Анонімність змінилася легалізацією хабара. Кажучи образніше, хабар став конвертованим і годиться для всіх випадків життя. Тоді ж виробився канон хабара: доларовий еквівалент, мовби ще одне підтвердження вічності хабарництва, його невразливості, тут начебто стандарт подвійного злочину, другий з валютою. Психологічно важко давати хабар вперше, а ось брати його важко завжди. Гра з вогнем тільки у недосвідченого жонглера викликає легковажну ейфорію, у професіоналів до вогню, до влади ставлення пієтетичне, надзвичайно пильне, але все одно вони вважають своїм обов’язком хабар взяти і владу «мати» через себе. Так хлестакови продовжують ревізорство, а чичикови скупівлю «мертвих душ» у коробочок. А коляска, кибитка, диліжанс, мерседес, під яким розуміють державну машину, далі котитися орною землею кудись до прірви. І тривати це може нескінченно довго, кілька поколінь, а точніше завжди, до прірви справа не доходить з простої причини: смертність усього людського.
Порівнюючи хабарника і корупціонера, ми порівнюємо незрівнянне. Якщо хабар прискорює виконання чинного закону внаслідок того, що виконання умисно сповільнюється органами виконання для створення умови для хабара як системи, то корупція плює на закони! Корупція запроваджує свої нелегальні закони, які стають реальнішим за ті закони, які прийняті парламентом. Корупція підміняє собою законодавче поле і виводить законодавчий орган з поля гри як недієздатний. Корупція творить свою систему цінностей і власну ієрархію. Вбудована в систему державної влади, звідки вона бере кадри, система корупції ігнорує узаконену владу, переставляючи акценти на неформальні відносини з формальних. Корупціонер прагне підмінити собою державу, це індивідуаліст у найвищому ступені, бізнесмен від влади, що має владу вже не як наложницю чи коханку, а як рабиню. Поводження корупціонера з владою рабовласницьке. Тому й лад, який утворює корумпована держава, — рабовласницький, але вже не на рівні фізичного володіння людьми і засобами, а у модифікованій формі, у вигляді повного володіння владою, а вже потім і людьми, які залежать від цієї влади, тобто володіння через посередника, через державну машину. Корупціонер — це рабовласник у чистому вигляді, з відповідною для створеного ним ладу мораллю: мораллю раба і рабовласника. Європеїзовану систему законів, конституцію — все, що стало символом, здавалося б, руху до цивілізації, до закону і прав людини, — корупція і конкретний член, суб’єкт корупції, перетворює на повну протилежність — на рабство, на насильство, на пригноблення особистості і порушення прав людини. Корупція — атавізм, відгомін на новому рівні рабовласницького ладу, так би мовити, сучасної моделі рабовласництва. Не треба тільки випускати з уваги, що у цій парі — раб і рабовласник — друге неможливе без першого, тобто раб створює рабовласника, а вже потім рабовласник створює раба, нового раба, котрий не усвідомлює свого рабства.
Боротися з корупцією (а не хабарництвом) — це і значить боротися з рабством, витравлювати, видавлювати з себе краплинами раба. Знищувати у собі раба. Корупція зникне не раніше, ніж держава усвідомить свою провину за культивування рабської психології у суспільстві. А це — починаючи від прописки до неможливості за один день відкрити підприємство безробітному. Доки у суспільстві психологія раба залишається домінуючою, корупція непереможна. І доки непереможна корупція — не тільки неможливе існування сильного громадянського суспільства, а й сильної держави. То хіба не варта справа заходу геть чисто для всіх мешканців цього світу?
