Вибори глави держави майже закінчилися, й на перше місце в суспільній увазі виходить питання підбирання керівних кадрів. Певна річ, найбільше хвилює, хто стане наступним прем’єром. Чи не зарано про це думати? Адже Юлія Тимошенко поки у відставку не збирається. Та все ж таки більшість експертів вважає, що її прем’єрська кар’єра добігає кінця.
Проте версія виживання «старого» прем’єра за нового Президента має місце. Вона базується на спогадах про успішні ситуативні голосування й навіть неодноразове подолання президентського вето. Але це дежавю в нинішніх умовах (усупереч неодноразово сказаному «ніколи не говори ніколи») явно не проходить — надто багато було з обох сторін сказано принизливих слів.
Номером другим у рейтингу нереальних кандидатів на роль прем’єра в експертному співтоваристві вважають Президента Віктора Ющенка, який готується залишити свою нинішню посаду. І річ тут навіть не в позиції нового Президента та його партії, а в тому, що квазікандидат сам не погодиться на цю роль. І не стільки навіть тому, що вважатиме її в нинішніх умовах нижчою за свою гідність. Думаю, головним чинником буде побоювання підтвердити звинувачення в тому, що, мовляв, Ющенко виторговує в Януковича посаду глави уряду, які неодноразово лунали перед виборами.
Третій, як на виборах, так і в цьому рейтингу — Сергій Тігіпко. Перед другим туром з ним, звісно, ще можна було вести якісь переговори. Але зараз, після того, як він практично відмовив обом кандидатам у дієвій підтримці, заявивши про свій абсолютний нейтралітет, про нього навряд чи хтось згадає. А якщо це все ж таки станеться, то в стані регіоналів згадають не про нього теперішнього, а про Тігіпка-2005, котрий досі викликає у вірних партійців напади ідіосинкразії. Та й без цього йому прем’єром навряд чи бути. Будь-який політолог з упевненістю констатує, що жоден політик не стане вирощувати собі ймовірного, та ще й перспективного противника.
Те саме можна сказати й про прем’єрські перспективи Арсенія Яценюка... Що на нього, що на Тігіпка почнуть по-справжньому зважати лише після того, як за їхніми спинами постануть парламентські фракції... Звісно, цього так скоро не станеться, оскільки нові вибори до Ради аж ніяк не потрібні нинішнім парламентським гегемонам, які чимало витратили на вибори нинішні...
Тепер поговоримо про реальних кандидатів. Їхня доля передусім пов’язана з необхідністю створити нову коаліцію. Хто впорається з цим завданням і зможе примирити між собою щонайменше 226 марнославств, той і буде, як то кажуть, на коні. Незважаючи на те, що чимало регіоналів готові підставити свою спину найдосвідченішій і найзручнішій для майбутнього Президента людині — Миколі Азарову, він усе ж таки навряд чи зможе осідлати колишніх політичних противників.
Пошуки реального кандидата в різношерстому нашоукраїнському середовищі неминуче приводять до екс-міністра оборони та колишнього прем’єр-міністра Юрія Єханурова. Дуже помірно амбітний і абсолютно не склочний професіонал, він міг би задовольнити багатьох. Але питання в тому, скільки й чого зажадає Ющенко за створення інколи слухняної новому Президентові коаліції на чолі з Єхануровим. Гадаю, регіонали в цьому питанні готові проявити гнучкість — зараз їхнє головне завдання позбавитися Тимошенко... Отже, шанси Юрія Івановича досить великі. Уся річ у тім, наскільки вдало складеться переговорний процес і чи не збунтуються партійці проти «чужака», який вкрав їхню важку перемогу.
Але неправильно думати, що головна сьогоднішня кадрова загадка — господар крісла в єдиному в країні кабінеті з карельської берези. Не слід забувати, що український Президент — це Президент усіх українців. А тому не може більше залишатися лідером своєї партії. І вона обиратиме нового вождя, хоча спочатку його посаду, швидше за все, писатимуть з маленької літери. Регіоналам доведеться вирішувати складне завдання, про яке досі мало хто з них наважувався говорити вголос. Кандидатів на посаду «генсека» тут майже стільки ж, скільки в нинішнього лідера заступників. Свого часу номером два в партії не без підстав вважався колишній харківський губернатор покійний Євген Кушнарьов. Після його смерті ніхто вперед так і не вирвався, хоча бажання стати ближчим до лідера демонструвало чимало осіб. Раїса Богатирьова свого часу навіть намагалася, хай і невдало, очолити рух. Проте на цьому її «регіональська» кар’єра, схоже, не закінчилася. Більше того, своїм успіхом на виборах, якого вдалося досягти не без негласної, але майже очевидної підтримки Віктора Ющенка, Янукович, як виглядає, багато в чому завдячує саме секретареві РНБО Раїсі Богатирьовій. А борги регіонали сплачують справно. Отож Раїса Василівна могла б сміливо претендувати й на головний кадровий приз — прем’єрське крісло. А тут за її спиною можна було б побачити не лише Рината Ахметова, а й Віктора Ющенка, котрий все ще має вплив на частину нашоукраїнців. Погано лише те, що прекрасна фігура виходить ще й дуже сильною, а також не завжди передбачуваною для нового Президента. А якщо так, то над нею повисає витончений знак питання. Найімовірніший прогноз щодо Богатирьової — її повернення до лав партійців-регіоналів і, вже в цій якості, ще один термін у добре керованій нею РНБО. Інший реальний варіант для неї — Секретаріат або, як уже було сказано, Адміністрація Президента. Щоправда, тут у неї дуже сильний і близький до лідера суперник — Сергій Льовочкін, який має величезний досвід канцелярської роботи в адміністрації Леоніда Кучми.
Ми нічого не сказали про ще дві потужні фігури в регіональному таборі — Олександра Єфремова та Бориса Колесникова. Обидва також мають достатній потенціал для того, щоб претендувати на посаду лідера, щоправда з різних вихідних позицій. Єфремов — інтелігент-технократ, досвідчений адміністратор і, в принципі, людина, що зробила себе сама. Чи можна вважати його недоліками прямолінійність і безконфліктність? Колесников також зробив себе сам, але дещо пізніше й не без допомоги друга дитинства на прізвище Ахметов. Він несправедливо постраждав у роки помаранчевої революції від свавілля влади, й тому певною мірою може бути символом регіональної непохитності...
Кому з них дістанеться партія? Лише відповівши на це запитання, можна моделювати кадрову політику України в регіональному виконанні. Поки ж тут більше запитань, ніж відповідей. Багатьох зараз, наприклад, цікавить, кому дістанеться місце глави «Нафтогазу», яке вже розвалюється, але все ще є дуже престижним. За чутками, на нього небезуспішно претендує Ігор Воронін, колишній заступник голови НАК і екс-голова правління ЗАТ «УкрГазЕнерго».
Це, як виглядає, креатура Юрія Бойка та Дмитра Фірташа, яка ризикує викликати бурю критики й усіляких підозрінь. Одночасно на сектор газу, схоже, претендує й досвідчений управлінець, фахівець фінансової, податкової й газової сфер Вадим Копилов, який йде по життю рука в руку з Миколою Азаровим. Кому довірять реформувати газову сферу, а отже рятувати країну від дефолту? Усе залежатиме від того, як розподіляться крісла й портфелі на найвищих рівнях нової владної вертикалі.
P.S. Інтерв’ю з Олександром Єфремовим читайте в найближчих номерах «Дня».
