Подія тижня — перепродаж «Криворіжсталі» — матиме глибокі політекономічні наслідки. Обіцянi українським олігархам «три крапки» в процесі реприватизації, мабуть, можуть мати непередбачуване продовження не лише для економіки, але й для соціальних процесів у нашій країні, яка істотно змінилася за час помаранчевої революції. У економіці її наслідком може стати зміна напрацьованих великим національним бізнесом виробничо-фінансових схем, зниження конкурентоспроможності вітчизняного капіталу на світових ринках і витiснення його з країни більш могутніми транснаціональними корпораціями. У політиці небажання влади підтримувати національний бізнес (як силу, що підживлює її конкурентів на виборах) може обернутися лише консолідацією опозиції, що було нещодавно продемонстровано при голосуванні постанов парламенту з питання «Криворіжсталі». Але в цих умовах найнебезпечнішим для влади може стати таке явище, як нинішня популярність реприватизації (по суті ренаціоналізації — до моменту отримання колишніми власниками сум компенсації за націоналізоване майно). Розвитку цього процесу дуже сприяли минулі (та й нинішні) заяви керівництва країни. І завдяки їм він може плавно перейти в процес лівої радикалізації виборцiв. «Президент вже озвучив наміри подальшого продажу», пише автор поданої далi статті. Але чи розуміє Президент, що цим він працює не стільки на користь країни, і навіть не на ті політичні сили, які його підтримують, скільки на лівий рух, що набирає, завдяки такому курсу, додаткові очки?
Продаж «Криворіжсталі» в 2004 році був піковим моментом приватизації «за Кучмою». По суті, після цієї внутрішньосімейної операції олігархізація економіки та політики набула закінчених форм. «Великий дерибан» закінчився спільним донецько-дніпропетровським інвестиційним проектом. Через півтора року «Криворіжсталь» знову стала піковою точкою, на цей раз уже в «боротьбі з олігархами». Незважаючи на те, що таким чином влада вирішила очевидні проблеми наповнення бюджету і виконання соціальних зобов’язань, навряд чи найбільшу за історію незалежності приватизаційну операцію варто розглядати лише з цих позицій. У цьому випадку нас цікавить, що отримала Україна в середньостроковій перспективі, які тенденції позначилися на економічній і політичній карті, яких змін варто чекати в навколоукраїнському геополітичному й геоекономічному розкладах.
Відігравши приватизаційний сценарій у форматі прозорості та законності, Україна включилася в систему цивілізованих міжнародних приватизаційних практик і вийшла на ринок транснаціональних інвестицій. Безумовно, цей знаковий аукціон може відіграти ключову роль у розв’язанні базової для України економічної проблеми — проблеми інвестиційної привабливості. Країна отримала, як мінімум, десятирічний прибуток меткомбінату «тут і зараз», що при умові раціонального освоєння коштів може дати певний імпульс до розвитку національної економіки. Навіть беручи до уваги кон’юнктурність і соціальність операції. Безумовно, прихід великого транснаціонального інвестора посприяє інтеграції української економіки в світову. Знаковість продажу Криворіжсталі, крім усього іншого, полягає в тому, що вона задала іншу модель відносин бізнесу й держави. Стало зрозуміло, що практики демпінгового державного продажу, схем «банкрутство-продаж» підуть у минуле.
З іншого боку — підприємства масштабу Криворіжсталі — ключові елементи національної конкурентоспроможності. І наслідки транснаціоналізації подібних об’єктів важко прорахувати в стратегічній перспективі. Вона може бути виправданою лише за умови реалізації «замінюючих» проектів. Тобто інвестування в напрями, що формують національну конкурентоспроможність — інновації, високотехнологічні виробництва, модернізацію національної промисловості й т.iн. Безумовно, не можна не зважати й на ризики, пов’язані вже з приватними особливостями конкретного інвестора. Лакшмі Міттал має неоднозначну репутацію, його структури звинувачувалися у невиконанні інвестзобов’язань. Хоча у випадку з КМК держава «підстрахувалася» досить жорсткими інвестиційними зобов’язаннями і правом контролю за їх виконанням на 25 років.
Об’єктивно, продаж КМК був неминучим. Через невеликий проміжок часу комбінат, проте, як і багато інших об’єктів, потребував би вже капітальної модернізації, і мав би всі шанси з «курки, що несе золоті яйця» перетворитися, якщо не в чергову бюджетну діру, то в серйозну витратну статтю. Тепер модернізація входить до зобов’язань інвестора. Розмови ж про те, що «держава може бути ефективним власником» у випадку з Україною можуть розцінюватися, хоч як банально це звучить, як спекулятивна риторика. Хоча б тому, що держава не має (і в доступному для огляду майбутньому навряд чи матиме) у своєму розпорядженні необхідний інвестиційний потенціал. Таким чином, держава, яка не стала ефективним власником, показала, що може бути ефективним продавцем. І вже з нинішнього моменту їй потрібно освоювати роль ефективного інвестиційного гаранта.
Реалізовувавши сценарій продажу КМК, свої міжнародні позиції посилив і президент Ющенко. Було зроблено серйозний крок у подоланні інвестиційної ізоляції країни і дано позитивний сигнал транснаціональним фінансовим елітам. Його ж називають і головним гравцем, що виграв у внутрішньополітичному контексті. Протягом свого нетривалого президентства Ющенко практично не поповнив свій послужний список значущими успіхами, в той час як у невдачах нестачі не було. Незважаючи на безпрецедентний мандат легітимності, він залишався нерезультативним гравцем. Нинішній же момент можна без перебільшення назвати переломним. Президент істотно укріпив свої внутрішньополітичні позиції, виконавши одне з ключових майданних зобов’язань і отримавши гарантії виконання бюджету, а значить — стійкої соціальної кон’юнктури, принаймні, до виборів. Крім того, успішний продаж КМК — результат його політичної волі, яка йшла врозріз із волею парламенту. Де- факто це мало не перша серйозна політико-економічна перемога Ющенко після перемоги на президентських виборах.
Не менш важливо, що процес навколо КМК не дав закріпитися новому політичному вододілу, який почав формуватися після відставки уряду Тимошенко: йдеться про контргру «помірних» і «радикальних» помаранчевих. Навпаки, він знову актуалізував схему постреволюційної диференціації «нові» vs «старі». Голосування у ВР з приводу мораторію на продаж КМК було більш ніж показовою спробою «олігархічної змови», якщо використати термінологію Юлії Тимошенко. І якщо позиція соціалістів (якщо опустити скандальну інформацію у ЗМІ) може бути вмотивована їхньою ідеологією, то лояльний до нової влади Литвин, почав реально випадати з нової кон’юнктури, ставши фактично одним iз процедурних провайдерів олігархічного реваншу.
Парламентський бунт визначив не стільки загальні цінності лідерів Майдану (хоча Юлія Володимирівна скористалася нагодою попіаритися на аукціоні), скільки загальні погрози. Саме цей чинник консолідував «нових» і частину «старих», що примкнула до них у період президентської кампанії. І саме після того, як імовірність реваншу «старих» перестала здаватися примарною, а віднайшла формальні рамки, з різних таборів помаранчевих (фактично одночасно) почали звучати репліки про можливе поствиборне коаліціювання. Цілком очевидно, що «Янукович — власник золотої акції», а тим більше — «Янукович-прем’єр» не влаштовує нікого з них. Навряд чи привабливим і для Ющенка і для Тимошенко здається сценарій трансформації помаранчевої команди у «владу меншості», що шукає сепаратних домовленостей із тими, хто вчора програв.
Після низки кроків нової влади назустріч старим елітам стала очевидною неможливість деолігархізаціі економіки внутрішніми силами. На сьогоднішній день ситуація з побудовою відносин влади й великого національного капіталу виглядає приблизно таким чином. Стало зрозуміло, що однозначна ставка на «свій» капітал означає гру на економічне посилення контреліт (тобто «старих» еліт), яка здатна викликати недоліки політичних відкатів і реваншів та ставить нову владу у пряму економічну залежність від представників влади старої. Ставка на транснаціональний капітал і усунення національного означала б провінціалізацію України, втрату конкурентоспроможності з витікаючим звідси пакетом національних перспектив.
Президент вже озвучив наміри подальшого продажу. А Лакшмі Міттал — придбання коксових шахт в Україні. Незрозуміло поки, чи піде українська влада на транснаціоналізацію сталого ланцюга, вугілля-кокс-метал, яку замкнув на собі національний капітал. Як незрозуміло й те, яким буде співвідношення національного і транснаціонального в українській економіці у середньостроковій перспективі. Але логічним в українському випадку видається варіант конкуренції національного і транснаціонального капіталів за арбітражної функції держави. Влада може піти на цей економічний «шлюб із розрахунку» з транснаціональним капіталом, який сприятиме цивілізуванню національного бізнесу — з одного боку (інакше він просто не зможе конкурувати) і перетворення його на додаткового гаранта безпеки країни — з іншого. Наскільки реальним буде поєднання цих логік і утримання оптимального балансу залежить від того, наскільки сильною буде нова українська влада. Тобто — наскільки ефективно вона використає своє «друге дихання».
