Пікетування Верховної Ради перетворилися на погано поставлені вистави із примітивними сценаристами, невмілими режисерами і непрофесійними виконавцями. Події 27 листопада це підтвердили.
Давайте уявимо себе людьми, які повністю вірять у дійства, що періодично організовуються під стінами українського парламенту. Оце ми справді віримо, що у четвер до стін споруди на вулиці Грушевського прийшли з одного боку шахтарі, які вимагають негайного ухвалення бюджету, з іншого — нешахтарі, які представляють знедолені народні маси, що потерпають від незбільшення розміру мінімальної заробітної плати, пропонованого низкою фракцій парламенту. Звісно, прихід такої кількості людей до парламенту мав би хтось організувати. Та, оскільки ми віримо у те, що народ сам піднявся і пішов, то все мало б виглядати приблизно так:
Донецька область. Майдан перед шахтою. Виходячи із душової після відпрацьованої зміни, прості шахтарі обговорюють статті бюджету наступного року. — А чи звернув ти увагу, Вася, що видаткова частина асигнувань за статтею двадцять шість цього разу непропорційно зменшена? — запитує один шахтар іншого. — Авжеж, Вітю, ми якраз про це говорили вдома за вечерею. Теща так і сказала, що без прийняття нової редакції статті двадцять третьої не бачити нашим дітям манної каші, — відповідає другий. — Тоді надаю вам обом відгул для поїздки до Києва на пікетування, — каже бригадир, — а ми тут поки за вас вугілля кілька днів порубаємо. А ось дорога і харчі вже за ваш рахунок. — Про що мова, Петрович, — відповідають шахтарі, — ми вже три місяці економимо на «тормозках», аби поїхати до Києва з транспарантом за прийняття пропонованого урядом проекту бюджету.
Хмельницька область. Майданчик біля приміщення районного відділу народної освіти. Вчителька середньої школи про щось жваво говорить із інспектором. — То значить так: без збільшення мінімального розміру зарплати, пропонованого опозиційними фракціями, ми у цьому півріччі не зможемо належним чином вивчити перший закон Ньютона, — говорить учителька. — І двірники не зможуть з достатньою інтенсивністю махати мітлами за такого мінімального рівня, — втручається у розмову інспектор райдержадміністрації, який вийшов на перекур. Хотіли було хлопці поїхати протестувати до Києва, та я не пустив. — А я поїду, з мужністю в голосі заявляє вчителька. Сергій Петрович замінить мене на уроках, я потім заміню його. Вже взяла пільговий квиток на електричку, і плакат вдома вишила на захист мінімального розміру зарплати.
Київ. Приміщення Верховної Ради України. Депутат більшості запитує колегу: — А чи не бачили ви, як там на вулиці народ? Чого вимагає? — Та не зрозуміти одразу, — відповідає інший депутат, ніби одні за бюджет, інші проти. Навіть і не знаю, як голосувати. Треба краще дослухатись до того мужчини, що з мегафоном по майдану ходить.
Здається, фантастики досить. В подібні історії не повірить навіть інопланетянин, якщо він хоча б тиждень прожив на території нашої демократичної держави. Тоді для кого і для чого витрачаються невідомо звідки взяті кошти, аби оплатити протестуючим біля парламенту громадянам проїзд і добові? Все одно ж частина телеканалів покаже в основному ту половину пікетуючих, які за бюджет, а друга частина телевізійників розверне камери в інший бік. Ще більш фантастично виглядає народний депутат, який перед тим, як проголосувати, виглядає у вікно, — чи не протестує хто бува проти рішення, за яке він намірився віддати голос.
Нехай сам зал засідань ВР перетворився на арену хлопчачих з виду забав, коли дорослі дяді то бігають наввипередки до трибуни, то штовхаються «стінка на стінку», то б’ють один одного по пиці. Якщо таким чином популяризується робота народного обранця — мовляв, ніде більше ви не зможете вільно і безкарно дати ляпаса власнику десятків промислових підприємств, контролюючому багатомільйонні грошові потоки, — то подібне працевлаштування і без цього притягує достатню кількість громадян. А ризик одержати ляпаса від у сотню разів біднішого співгромадянина наших депутатів уже давно не лякає.
То і товклися там би собі, скільки завгодно. Навіщо привозити і приводити сотні й тисячі людей, які мають зображати народну підтримку?
Парадокс, але є речі настільки очевидні, що побачити їх стурбованим владними повноваженнями і парламентськими інтригами керівникам вітчизняної політики не вдається. Цим самим страждають і найвищі посадовці, які, щоб зробити чергову заяву, або від’їжджають від Києва на кількасот кілометрів, або скликають семінар регіональних журналістів. Так високо занесла їх політика, що зблизька вони вже не бачать. Певно, лише коли телебачення сусідньої держави зверне на це увагу, наші політики побачать, що пікети біля парламенту або інших столичних адмінспоруд вже давно нікого ні в чому не переконує. Щоденні звинувачення політичних супротивників у всіх гріхах на популярних телеканалах тільки безплатно піднімають популярність згаданих політичних супротивників. Як зробити так, аби спрямувати дискусію законодавців у нормальне русло без міжособистісного рукоприкладства і переміщення країною сотень вільних від громадсько-корисної праці громадян, аби ті постояли дві години на вказаному організаторами майдані?
Навряд чи це реально. Занадто професійно навчились навколополітичні режисери переконувати своїх патронів у необхідності організації вуличних походів і парламентських мордобиттів. Головне, щоб постановці вірив замовник, а не той, кому постановка адресована. А може, постановки ці навколомайданні і не призначені для перегляду найширшою аудиторією? Навряд. Усе це нам показували й показуватимуть, нікуди ми від цього не подінемось. Тоді хотілося б більш професійної режисури. Щоб було бажання вірити у справжню переконаність демонстрантів у тому, за що вони цього разу виступають. Поки що вірити зовсім не хочеться. Може, це тимчасово, поки бюджет не прийнято?
