«День» уже повідомляв про те, що днями президією Верховного суду Російської Федерації було реабілітовано сім’ю останнього російського імператора Миколи ІІ, розстріляну більшовиками 1918 року. Ця подія викликала неоднозначну реакцію як у російських, так і в світових ЗМІ. З цього приводу ми публікуємо роздуми одного з авторів «Дня» Петра КРАЛЮКА.
«Умом Россию не понять...» — писав класик і додавав: у Росію можна лише вірити. Це так.
Не раз і не два в її історії поєднувалися, здавалося б, непоєднувані речі. Візьмімо хоча б великого росіянина Олександра Пушкіна. З одного боку — бунтівник, не особливо жалував царя-батюшку, дружив із декабристами. Через крамолу опинявся на засланні. І в той же час — це співець російського самодержавства. Перечитаймо хоча б його «Клеветникам России».
Але поети — дивні люди. Непослідовні! Краще візьмемо російських політичних діячів. Які з них є першорядними персонажами російської історії? Ті, які не жаліли свій народ, тисячами, а то й мільйонами винищували його чи посилали на війни, змушували важко працювати. Це й Іван Грозний, і Петро Великий, і Катерина Друга, й Володимир Ульянов-Ленін, і, звичайно, «вождь народів» Йосиф Віссаріонович (той, що грізно називався Сталіним). Цікаво, що за «вождем народів» плакали мільйони людей після його смерті. А деякі «плачуть» і нині.
У період застою можна було зустріти таке: радянські люди чіпляли портрети Сталіна, як якісь іконки, а то й робили собі татуювання з профілем «вождя народів». Ніхто не змушував їх це робити. То була істинно народна ініціатива.
Зараз у Росії відновлюється любов до Сталіна. Принаймні на офіційному рівні про нього не говорять як про тирана, людину, з волі якої було знищено мільйони людей. Зате все більше звертають увагу на сталінські перемоги.
І, хоч як це парадоксально, в сучасній Росії поряд із культом Сталіна вимальовується на перший погляд антагоніст цьому культу — культ останнього російського царя Миколи ІІ, з якого Російська православна церква зробила мученика. Насправді ж ці культи не такі й антагоністичні, як здається.
Микола ІІ — це вже православний російський святий, який загинув мученицькою смертю. Таких мучеників більш ніж достатньо в російській церкві.
Російське ж православ’я зі всіма своїми стереотипами й ментальними характеристиками фактично було головним джерелом російського комунізму. Про це свого часу писав Микола Бердяєв. На це звертав увагу й український письменник та мислитель Євген Маланюк. І справді, коли неупереджено глянути на російське православ’я та російський комунізм, простежується чимало цікавих збігів. Наприклад, у російському православ’ї помітну роль посідає культ мучеників. Те ж саме бачимо і в російському комунізмі. Так, у період утвердження сталінізму, в середині 30-х років XX століття, почав спеціально творитися культ М. Островського, сліпого письменника й ніби героя громадянської війни. Друга світова війна дала для радянського агітпропу цілу низку мучеників типу Олександра Матросова, Зої Космодем’янської та інших. Причому? окрім загальносоюзних, творилися мученики-герої місцевого значення. Не забуваймо, що сам Сталін був вихованцем православної семінарії, а це не могло не накласти відбиток на його світосприйняття.
Отже, в сучасній Росії культ Миколи ІІ, якого розстріляли більшовики, і культ більшовика Сталіна (та й Леніна до купи) — речі цілком сумісні. Тут спрацьовує не логіка, «ум», а віра «загадкової російської душі».
