Про те, що більшовицький та нацистський тоталітарні соціалізми були надзвичайно схожими, написано в останні роки чимало. І справді, від фактів нікуди не подінешся: у Радянському Союзі економіка жила за приписами п’ятирічних планів, у Німеччині був впроваджений чотирирічний план. У СРСР вирувало соціалістичне змагання, переможцям якого вручали червоні прапори, у Німеччині — соціальне, і передовикам боротьби за «зразкове націонал-соціалістичне підприємство» щороку 1 травня (державне свято для обох режимів, і відзначалося воно дуже схоже) перехідні золоті прапори вручав сам Адольф Гітлер. Більшовики вигадали стаханівський рух, нацисти — змагання за фахом під гаслом «Дорогу найбільш здібним і працьовитим». Кінопересувки й агітаційно-просвітницькі театральні трупи становили важливу складову ідеологічної роботи в обох державах. Преса в СРСР втілювала «лінію партії»; у Німеччині те ж саме звалося «уніфікацією». І там, і тут панувала однопартійність, з молоддю працювали гітлерюгенд та ленінський комсомол, з трудівниками — радянські профспілки та Німецький робітничий фронт. А вищим представницьким органом вважалися в одному випадку рейхстаг, в іншому — Верховна Рада, хоча вони були тільки декораціями, за лаштунками яких партійні бонзи вирішували всі справи.
І, звичайно, про спорідненість методів і форм діяльності гестапо та НКВД не писав тільки лінивий. Один лише приклад: і Сергій Корольов, і Вернер фон Браун свого часу були заарештовані «компетентними органами» відповідних соціалістичних держав за фактично однаковими звинуваченнями — у «розбазарюванні народних коштів» на якісь там дурнуваті ракети, але фон Брауна швидко випустили, і він таки створив свою «Фау-2», яку Корольову довелося після війни копіювати під назвою Р-1. Хоча 1937-го молодий та енергійний Сергій, який навіть французькою розмовляв, за свідченнями сучасників, «з сильним малоросійським акцентом», схоже, дещо випереджав також молодого й енергійного німецького колегу й конкурента Вернера.
Утім, існувала й дуже відчутна різниця між двома соціалізмами. Полягала вона передусім у тому, що за часів Сталіна «турбота» влади про життєвий рівень населення знаходила відображення у постійному «загвинчуванні гайок» і підвищенні норм виробітку під приповідку: «Жити стало краще, товариші, жити стало веселіше». Воно й не дивно, якщо втілювалися в життя приписи «Маніфесту комуністичної партії», де були й «експропріація земельної власності», й «централізація всього транспорту в руках держави», й «централізація кредиту», й «запровадження промислових армій, особливо для землеробства» тощо — з метою «концентрувати в руках держави весь капітал, все сільське господарство, всю промисловість, весь транспорт і весь обмін». Така система не могла бути економічно ефективною — на державу покладався непосильний тягар керування всім і вся, а проста людина перетворювалася на рядового бійця «промислової армії», на одну з трісок у процесі рубки лісу.
А от за Гітлера влада Німеччини реально дбала про життєвий рівень істинних арійців (в обмін, звичайно, на їхню відмову від політичних свобод). Якщо 1933 року для 40% німецьких сімей головним джерелом доходів була допомога з безробіття, то у середині 1930-х безробіття впало до 2% (статистика зараховувала сюди всіх осіб без постійної роботи — їх держава залучала на будівництво автобанів, стадіонів, аеродромів, на громадські роботи), а потім фактично зникло. Стабільна зарплата стала головним джерелом доходів, а додатковим — виплати на різні потреби (відпочинок, відвідини культурних акцій, спорт, художня самодіяльність тощо) з відповідних соціальних фондів. Працювати доводилося напружено, але ціни були стабільними, отже німці (після багатьох років економічної лихоманки і масового безробіття) охоче віддавалися праці. І це все без постійного дамоклового меча у вигляді ҐУЛАҐу (кількість в’язнів у нацистських таборах на середину 1930-х помітно зменшилася, і, звісно, ніхто нікого нікуди не запроторював за 20 хвилин спізнення на роботу). Як результат у другій половині 1930-х середній рівень життя у Німеччині став найвищим у Європі, у той час, як в Радянському Союзі він був одним із найнижчих.
І при цьому з літа 1934 (після усунення верхівки штурмовиків) по осінь 1938 років політичні переслідування зійшли майже нанівець, бо серйозного опору нововведенням не було: колишніх комуністів охоче брали до НСДАП, бо сам фюрер вважав їх кращим людським матеріалом, ніж колишні члени будь-яких інших партій. І навіть державний антисемітизм увійшов у певні рамки, зокрема, щоб показати «благопристойність» нацистського устрою у часи Берлінської олімпіади. Це вже потім розгорнуться і Голокост, і нищення циган, і переслідування поляків, і виловлювання всіх антивоєнних елементів.
Отож, хоч як це твердження когось шокує, у Другій світовій війні німецьким солдатам справді було що захищати. Жодна, навіть найпотужніша пропаганда не змогла б так змобілізувати націю на тяжку війну на всіх фронтах та на морі і на повсякденну мужність у тилу під бомбами стратегічної авіації союзників. Головним чинником, який зумовив тривалий опір німців значно потужнішим Об’єднаним Націям, стала не нацистська ідеологія, а реальні соціальні здобутки десятків мільйонів людей у 30-х роках. Звичайно, ці здобутки були відповідно повернуті і висвітлені геббельсівською пропагандою, але вони існували.
А от радянським людям не було за що воювати, аж поки Гітлер своєю дурнуватою політикою не перетворив народи Радянського Союзу на своїх запеклих ворогів. Про політику Гітлера — це не я вигадав, я просто зняв лапки зі слів Сталіна — прохопився-таки «вождь народів» 6 листопада 1941 року, сказав правду. Але все одно за одного вбитого німецького солдата довелося віддавати вісім-десять радянських. Та й економіка Третього Рейху була значно ефективнішою: за умов блокади з боку держав ООН вона змогла давати все потрібне війську під час протистояння ледь не цілому світові аж до кінця 1944 року без помітного скорочення виробництва товарів широкого вжитку та обсягів послуг населенню. Звичайно, це досягалося за рахунок використання дешевої робочої сили, завезеної з окупованих країн, та праці військовополонених, але факт є фактом: дбали про «істинних арійців», не забували і про «арійські» та «германські» народи, до числа яких, до речі, у другій половині 1943 року потрапили й українці, які до цього були недолюдами, «унтерменшами» — знов-таки, дбали в обмін на лояльність, покору та готовність обстоювати інтереси фюрера й Третього Рейху...
Вінстон Черчілль якось зауважив, що Сталін, мовляв, зробив одну-єдину серйозну помилку за все життя: показав Європі свою партноменклатуру, а своїй номенклатурі — Європу. Не дивно, що ще за життя Сталіна найбільш прозірливій частині радянської номенклатури стало зрозуміло, що військово-диктаторська економіка неефективна. Треба було шукати щось інше. Що саме? Цинічний антикомуніст Берія, який краще за інших лідерів СРСР знав реальний стан справ як у супердержаві, так і у світі, 1953 року взяв було курс на скасування рабської праці, на повну ліквідацію ҐУЛАҐу, на розкріпачення колгоспників, а його друг Малєнков, що посів місце прем’єра СРСР, — на пріоритетний розвиток легкої промисловості. На думку цього владного тандема, людей мали спонукати до праці не казенні ідеали, а життєві інтереси. Ясна річ, що Берію за це номенклатура швиденько розстріляла, а Малєнкова невдовзі усунула від влади. Хрущов спробував було покласти в основу своєї соціально-економічної політики ентузіазм комуністичного будівництва, поєднаний із вирощування кукурудзи за Полярним колом, — і швидко провалився. Падіння Микити Сергійовича виявилося б набагато швидшим, якби своєю простонародною інтуїцією він не відчув, яким має стати один із наріжних каменів ефективної соціальної політики: масове житлове будівництво. Хай і поганенькі, але п’ятиповерхові «хрущоби» врятували на якийсь час систему від краху. А далі Хрущов почав чухати потилицю і зрештою зробив небезпечний для системи висновок після візиту до Швеції: «Хіба у нас соціалізм? У нас — лайно! От у Швеції — то соціалізм!».
Отож замість Хрущова до влади прийшла команда Брежнєва-Шелєпіна. Про останнього сьогодні мало хто пам’ятає, а тоді, в середині 60-х, Леонід Ілліч багатьма номенклатурниками розглядався як проміжна постать, котра має поступитися «справжньому вождеві» — Олександрові Шелєпіну, «залізному Шурику», як його звали прихильники. Цей політичний персонаж мислив по-сталінськи прямолінійно: страх і пропаганда — ось головні важелі керування супердержавою. Комсомольські оперативні загони, вдягнені у спеціальну форму, вже вийшли на вулиці радянських міст, тішачи очі сталіністів, але шелєпінським штурмовикам не вдалося піти на штурм владних установ: Брежнєву в апаратній грі не було рівних, і команда «залізного Шурика» була знешкоджена, а сам він «перекинутий» на посаду номінального лідера квазіпрофспілок. Утім, проблема залишалася: що робити?
І відповідь була знайдена зовсім не у томах творів Маркса чи Леніна. Я не знаю, як саме звали того геніального апаратника з команди «бровеносця», який на основі особистих спостережень в окупованій Німеччині та на підставі трофейних документів зрозумів: ось воно! Але в тому, що йдеться не про збіг обставин, а про свідоме копіювання тих найбільш ефективних складових соціальної політики, які забезпечували стабільність за часів Гітлера, сумнівів немає. Надто багато тих «збігів».
Спершу команда Брежнєва зробила спробу перейти від суто командної системи до ринкового соціалізму — а саме різновиди такого соціалізму і лежали в основі гітлерівської системи, потім — в основі «самоврядного соціалізму» Югославії за часів Тіто і в Угорщині за часів Яноша Кадара («гуляшевий соціалізм»), і саме він зараз успішно діє в КНР та частково — у Білорусі. Але ця спроба вдалася лише частково — адже ринковий соціалізм (не плутати з соціальною ринковою економікою, яка вимагає політичної демократії!) діє тільки за умови поєднання деспотичної влади і допущення більш чи менш розвиненої приватної власності, хоча й підконтрольної «верхам». На це Брежнєв не наважився, а от широке використання випробуваних Гітлером форм «матеріального стимулювання» і різноманітних фондів масового споживання стало нормою для «розвиненого соціалізму».
Тим більше, що за репараціями СРСР вивіз з Німеччини численні підприємства, які дозволили розпочати ще у 1950-х масовий випуск холодильників, пилососів, радіоприймачів, телевізорів (до речі: Геббельс потурбувався, щоб іще 1936 року мільйони німецьких глядачів мали змогу побачити по телебаченню ігри Берлінської олімпіади й торжество на ній «волі та духу» арійського народу; метода ідеологічного використання спорту, олімпіад і телебачення була один до одного «передрана» в СРСР, вже на вищій технологічній основі). Отож, скопіювали й цю царину — аж до ставлення до популярної музики: нацисти офіційно таврували джаз як «чужу музику», що не заважало половину часу радіопередач віддати «підкреслено ритмічній музиці»; так само рок-музики наче й не було у брежнєвські часи, натомість існували численні «вокально-інструментальні ансамблі»...
При тому, що радянська ідеологія залишалася тоталітарною, був запозичений і метод створення квазіліберальних видань, щоб, по-перше, залучати на бік режиму інтелігенцію, по-друге — поліпшити імідж держави за кордоном. Ідеться передусім про московську «Литературную газету», формат якої був скопійований з німецького тижневика Das Reich. Близько половини обсягу цього видання (він становив до 30 листів великого формату) присвячувалося серйозним проблемам літератури, науки, малярства, театру; регулярно друкувалися літературні твори. У газеті було зібрано кращих журналістів Німеччини, чимало з яких зовсім не вирізнялися пронацистськими поглядами — головним критерієм був професіоналізм. Тон газети був в основному нейтральним, але при цьому партійні контролери вставляли щономера два-три матеріали, які не вибивалися із загальної стилістики і при цьому несли «правильне» ідейне навантаження. Популярність тижневика була колосальною: у жовтні 1940 року він виходив накладом у півмільйона примірників, а в березні 1944 року цей наклад сягнув 1,4 мільйона. Видання із задоволенням читали і за кордоном Німеччини — лише у Швейцарії було близько 50-ти тисяч його передплатників. А водночас офіційний партійний орган ранкова Volkischer Beobachter наприкінці 1930-х виходив великими накладами у берлінському, мюнхенському і віденському виданнях, хоча рівнем журналістики поступав значно менш тиражним «елітарним» газетам; але перед цією газетою, як і перед «Правдою», і не стояло іншого завдання, ніж бути «масовим агітатором та організатором».
Принципи формування кінорепертуару теж не були оригінальними. У сталінські часи існував очевидний ухил у пропагандистські стрічки, а поряд із ними йшли «трофейні», тобто фільми виробництва різних держав, захоплені на німецьких кінофабриках. Далі ситуація змінюється. У нацистів відверто пропагандистські фільми («Єврей Зюсс», «Гітлерюнґе Квекс», «Штурмовик Бранд», «Великий король», «Кольберг») становили приблизно 10% репертуару кінотеатрів. Так було й у часи «розвиненого соціалізму». Приблизно стільки ж становили американські фільми (попри всі інвективи нацистів та комуністів на адресу Голівуду). Решту становили «життєві драми», музично-розважальні та квазіісторичні стрічки.
Ясна річ, усі лідери деспотично-агресивних режимів намагаються постати як визначні борці за мир. Але якщо проаналізувати, то найбільш полум’яними з них у ХХ столітті були, мабуть, Гітлер та Брежнєв. Причому ця боротьба нерозривно поєднувалася із викриттям англо-американського імперіалізму та «неправильного» соціалізму (у першому випадку — радянського, у другому — китайського). Аргументація при цьому дуже схожа: наша держава зазнала величезних утрат під час минулої війни, тому до неї мають прислухатися інші держави, вона має право на надійні гарантії миру і на паритет озброєнь. Цікаво, що Німеччина продовжувала особливо активно боротися за справедливий мир після початку Другої світової, яку розпочали, мовляв, «англо-французькі палії війни», СРСР — після вторгнення до Афганістану, необхідність чого пояснювалася підступами «яструбів» із Вашингтону. Де вже там «пролетарський інтернаціоналізм» — попри слова про нього, реальна ідеологічна робота КПРС у часи «розвиненого соціалізму» будувалася, як і у нацистів, на ксенофобії та запереченні ліберально-демократичних цінностей.
Але чого не змогли запозичити радянські вожді, на що вони були нездатні — так це, подібно до Геринга, піднести в кадрі кухоль з пивом, узятий з рук опасистої тірольської дівчини, чи, подібно до Гітлера, власноруч попрацювати лопатою на будівництві автобази (за прикладом свого вождя всі дрібніші ...-фюрери та ...-ляйтери натирали собі мозолі у таких вправах, що незмінно фіксували фото- та кіножурналісти) — бо ж самих слів для ефективної пропаганди замало, навіть у тоталітарному суспільстві. Тому, можливо, «свято врожаю» і не сягнуло в СРСР тих масштабів, як у Німеччині. Надто похилого віку були вожді, щоб брати у ньому активну участь, а без вождів — хіба то свято? У Німеччині ж воно відзначалося за участю фюрера поблизу гори Бюкельберг (між Ганновером і Гаммельном), де кількість гостей сягала в середині 1930-х років мільйона люду. На горі споруджували «олтар врожаю» з величезної кількості квітів, снопів пшениці, винограду. Фюреру селяни підносили «вінок урожаю» як символ родючості землі. Взагалі у Німеччині існував потужний «рух за відродження народних свят», який мав тісніше згуртувати людей і надавав традиційним християнським святам ідеологічно «правильного» напряму — як це спробували було зробити потім і в СРСР, але з відчутно меншим успіхом.
Не в останню чергу, очевидно, саме тому і йшли косяком анекдоти про «дорогого Леоніда Ілліча» — він-бо полюбляв говорити про ударну працю чи воєнну звитягу, але сам не показав прикладів того. Утім, нацистські бонзи теж були героями анекдотів, пов’язаних із їхніми діяннями. «Євреї збиралися випити кров із німецького народу, але фюрер випередив їх», — таким був один із популярних серед інакодумців анекдот кінця 1930-х років...
До речі: сакраментальний неофіційно-директивний «допустимий відсоток» осіб єврейського походження у тих чи інших установах придумали не Сталін чи Брежнєв — це також запозичення з практики Третього Райху. Так само, як і використання ув’язнених в СРСР 60—80-х років на важких і небезпечних для здоров’я роботах («хімія») — «в оригіналі» на роботах такого типу використовували євреїв та політичних в’язнів, а потім полонених (спершу поляків, а затим і усіх решту).
«Трудовий семестр», «літній трудовий семестр» — хто з читачів, які навчалися у радянських вишах, не пам’ятає цих слів?! А вони також родом із Німеччини: ці поняття введені нацистами одразу після приходу до влади 1933 року (до речі, з початку 1930-х на всіх виборах понад 50% студентів голосували за нацистів). Спершу це стосувалося тільки абітурієнтів — трудовий семестр обіймав півроку. А з 1939 року, ще перед початком Другої світової війни, літній трудовий семестр став обов’язковим для всіх студентів.
Ну а антураж партійних з’їздів та різних урочистостей... Штурмовики у парадній формі з численними прапорами заходять і стоять стрункими рядами у проходах. До часів Брежнєва такого не було. Теж скопіювали.
Скопіювали і дуже багато чого іншого. Масове будівництво кооперативного житла для трудящих (нацисти його, правда, не встигли так розгорнути, як СРСР, але започаткували), масовий туризм з виїздами до «братніх країн», «народне» авто «Фольксваген»/«Жигулі», демонстративна пошана до ветеранів війни і пільги для них (нагадаю, що від 1946 до 1965 року 9 травня не було в СРСР усенародним святом), різні програми на виробництві для поліпшення якості праці, широчезна система художньої самодіяльності і гуртків для підлітків (до війни в СРСР вони були суто військово-прикладними), зрештою, золоті значки для ветеранів партії. Іншими словами, ефективну соціальну політику та пропагандистську роботу ЦК КПРС у брежнєвські часи будував зовсім не за Марксом чи Леніним, хоча ані рядові партійці, ані більшість членів ЦК, ані, переконаний, сам «другий Ілліч» цього не знали. Та не випадково ж, мабуть, високопоставлена дама сказала після перегляду другої серії «Звичайного фашизму» його авторові Михайлові Ромму: «За що ви нас так ненавидите?» — і це ж були вже далеко не сталінські часи...
Достатньо ефективна соціальна політика та пропаганда і за Гітлера, і за Брежнєва поєднувалися з гонитвою озброєнь, з мілітарним протистоянням зі світовою демократією. Нацистська економіка через це виснажувалася, і Німеччина була приречена на наступальну війну, бо інакше на початку 1940-х її спіткав би економічний крах, вважали як провідні німецькі експерти, так і американські фахівці з фінансів. Загарбання ресурсів інших країн дало на якийсь час можливість поєднувати непоєднуване — воєнне безумство із досить високими соціальними стандартами. Кінцевий результат усім добре відомий — травень 1945 року. СРСР за Брежнєва йшов тим самим шляхом, він вів локальні війни, найбільшою з яких стала війна в Афганістані, але якогось зиску вони не давали, тільки ще більше напружували економіку — і крах системи настав. У грудні 1991 року ще одна тоталітарна червонопрапорна імперія закономірно припинила своє існування.
...Отож, коли сьомого листопада у Києві й інших містах України виходять на вулицю сивочолі ветерани та молоді активісти лівого руху під червоними прапорами, коли виголошують гучні промови про те, як добре жилося в СРСР, яким там був високим рівень соціального захисту й піклування про людей праці, то не зайве цим персонажам згадати, чиї саме ідеї насправді були втілені у радянській системі її останніх десятиліть...
