9 серпня 2007 року в нашій газеті було опубліковано інтерв’ю Маріанни Сороневич, головного редактора «Української газети в Італії». Воно відбулося з Андреа Граціозі в приміщенні Посольства України в Італійській Республіці після церемонії вручення йому ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня. Високу нагороду італійському вченому, професору Неаполітанського університету «Федеріко II» присудили «за значний особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання Голодомору 1932—1933 рр. актом геноциду українського народу, активну громадську діяльність щодо вшанування пам’яті жертв трагедії». Так зазначено у відповідному указі Президента України. У цьому інтерв’ю пан Граціозі вперше висловив думку про те, що «Сталін не прагнув знищити всіх українців, він хотів убити кілька мільйонів, щоб примусити інших підкоритися його владі». Він також розповів про свої публікації — результати досліджень Голодомору: «Архівні документи, звіти італійських консулів в Україні 30-х років минулого століття опубліковані вже давно в Америці, Італії, Франції. Я назвав їх так само, як називався файл, у якому їх зберігали — «Листи з Харкова». Тепер пишу історію Радянського Союзу від виникнення до розвалу, а також про громадянську війну 30-х років в Україні, Другу світову війну. Сподіваюся, незабаром ці праці опублікують».
Після виходу цього інтерв’ю ми думали про те, як сприяти перекладу «Листів із Харкова» українською мовою. Але так збіглося, що ця робота, як ми з’ясували, вже велося. Розповісти детальніше про працю Андреа Граціозі ми попросили нашого постійного автора і консультанта українського видання «Листів з Харкова» Юрія Шаповала.
Буквально за кілька днів у харківському видавництві «Фоліо» має вийти друком надзвичайно цікава і важлива книжка. Її назва — «Листи з Харкова». Листи — це, власне, інформація, повідомлення італійських дипломатів, які працювали в СРСР у 1930—1934 роках. А описують вони ситуацію, пов’язану з голодом. Книжка видається зусиллями Інституту італійської культури у Києві. Власне, цей науковий заклад і запросив мене до участі в цьому дуже цікавому проекті науковим редактором i автором коротенької післямови.
Я радо погодився. Не в останню чергу через те, що відшукав листи італійських дипломатів мій колеґа-науковець і добрий приятель, професор Андреа Ґраціозі. Працює він у Неаполі, в університеті. У 1987 році він віднайшов згадані дипломатичні документи в міністерстві закордонних справ Італії. «Ці документи, — зізнався професор Ґраціозі у передмові до книжки, — примушували рахуватися з однією з найбільших трагедій європейського XX століття. Вони радикально змінили моє розуміння радянської історії, а також мій спосіб бачення минулого століття. Тому їхня публікація нині в Україні сповнює мене радістю...»
Важливо підкреслити і те, що ці документи ще раніше знайшли отці-василіяни, через них вони дійшли до Комісії, яка в середині 80-х років вивчала голод за дорученням Конґресу Сполучених Штатів. Повідомлення італійських дипломатів були долучені як додаток до звіту цієї Комісії. Отже, йдеться про принципово важливі для розуміння причин і наслідків Голодомору свідчення. Надруковані в Італії, Франції та США, вони нарешті з’являються друком, сказати б, у місці дії (хоча, на щастя, й давньої).
Як точно підкреслює у своїй передмові до «Листів iз Харкова» директор Інституту італійської культури у Києві професор Нікола Франко Баллоні, україномовне видання є найповнішим зібранням документальних свідчень про голод у СРСР на початку 30-х років, залишених співробітниками дипломатичних структур тодішньої Італії. «Свідчення італійських дипломатів, — підкреслює професор Баллоні, — змушених працювати в непростих умовах режимів Сталіна та Муссоліні, але здатних бути безсторонніми свідками інфернальних подій, по суті, виявилися непотрібними дуче. Останній з певних причин волів зберігати доброзичливі взаємини із СРСР. Однак часи диктаторів минають, а документи залишаються і промовляють до нащадків жертв тиранії, вчать пам’ятати про трагічне минуле заради майбутнього».
На початку 30-х років Італія мала в СРСР, крім посольства в Москві, розгалужену мережу консульських установ, зокрема, консульства в Ленінграді, Одесі, Тифлісі, віце-консульства у Харкові, Батумі, Новоросійську. Повідомлення трьох останніх консульських представництв та амбасади в Москві увійшли до книжки «Листи з Харкова». Консульські установи в Харкові, Батумі та Новоросійську очолювали не фахові дипломати, а колишні офіцери, які добре зарекомендували себе під час Першої світової війни. Більшу частину документів, що є у книжці, склав Серджо Ґраденіґо (1886—1966), який працював в Україні у 1931— 1934 роках. Він очолював віце-консульство у Харкові (згодом підвищене до ранґу Королівського консульства), а наприкінці своєї місії — новостворене Ґенеральне консульство в Києві, куди в червні 1934 року було перенесено столицю Радянської України, згодом — і консульське представництво Італії. Після закінчення місії в Україні був волонтером у лавах дивізії «Тибр» в італо-ефіопській війні у 1935—1936 роках. У 1948 році Ґраденіґо еміґрував до Арґентини, де займався викладацькою і літературною діяльністю. Там він мешкав до кінця свого життя.
Отже, повідомлення італійських дипломатів. Що це насправді? Це цілком конкретні інформації, а також рефлексії іноземців, іноді безжальні, іноді співчутливі, багато в чому точні оцінки, враження, аналіз дій влади і поведінки людей.
Та перед тим як сказати про це докладніше, — загальне зауваження. Україна разом із Північним Кавказом постачала більше половини зерна, що вироблялося в СРСР. У 1931 році, говорячи про Україну, Сталін зазначав, що «ряд врожайних районів опинився у стані розорення й голоду». Однак при цьому в Кремлі вважали, що в Україні є величезні запаси збіжжя, яке нібито приховують від держави колгоспи та селяни-одноосібники. Ось чому влада вдавалася до жорстких методів у проведенні хлібозаготівель. В Україні вже у 1931 році померло понад 150 000 осіб. У березні—квітні 1932 року в українських селах з’явилась велика кількість голодуючих, а у містах — залишені батьками діти. Це був знак біди. Проте це не зупинило владу. 7 липня 1932 року було прийнято постанову ЦК ВКП(б) про організацію хлібозаготівель. Головна ідея постанови — виконати план, не зважаючи ні на що.
У сталінського керівництва de facto вимальовувалось два супротивники: по- перше, селяни, які не бажали працювати в колгоспах і помирати в ім’я індустріалізації (прагнучи уникнути голоду, до якого призводила обов’язкова хлібоздача в колгоспах, селяни почали активно виходити з колгоспів); по-друге, не досить надійне партійно-державне керівництво України, яке проводило до певної міри «флексибільну» лінію в «полі напруженостi» між вимогами Кремля та трагічними місцевими реаліями. Ось чому Сталін надсилає в Україну своїх вірних прибічників, а до селян застосовує жорсткі методи, що переростають у геноцид. Наприкінці жовтня 1932 року (на виконання рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932) в Україні розпочала свою роботу Надзвичайна комісія на чолі з тодішнім головою Раднаркому СРСР В’ячеславом Молотовим. Вже 29 жовтня він повідомив Сталіну: «Довелося жорстко покритикувати Українську організацію і особливо ЦК КП(б)У за демобілізованість у заготівлях...». Крім іншого, продовжуючи сталінську лінію на недовіру місцевим керівникам, Молотов вимагав, щоб для досягнення бажаного ефекту в УСРР надсилались працівники з Москви.
Молотов надав потужний імпульс здійсненню репресій. 5 листопада 1932 року було прийнято постанову Політбюро ЦК КП(б)У про посилення репресій у хлібозаготівельній кампанії. Йшлося про посилення ролі й участі органів юстиції в цій кампанії. Передбачалося вжити ряд заходів: терміново розглянути у судах справи по хлібозаготівлях, організувати виїзні сесії судів і створити додаткові судові сесії у кожній області, застосувати суворі форми покарання. Всі справи мали бути висвітлені у центральній і місцевій пресі.
«Голод далі чинить масове людовбивство серед населення у таких грандіозних масштабах, що геть незрозуміло, як світ може залишатися байдужим до подібної катастрофи... Шляхом безжальних конфіскацій (про які я неодноразово повідомляв) московський уряд влаштував не те що голод, бо це мало сказати, а повний брак будь-яких засобів до існування...» — зазначав у своєму службовому донесенні від 31 травня 1933 року приголомшений Серджо Ґраденіґо.
А трохи раніше, у лютому 1932 року, він передав послу Італії в Москві Бернардо Аттоліко шматочок хліба, яким тоді харчувались у Харкові. В черговому посланні до Риму посол писав про нестачу хліба: «Важко собі уявити, що якість продукту, такого важливого для режиму харчування, якого дотримуються тепер в СРСР, була б такою поганою, як видно з цього шматочка хліба... Істина... криється в реальних умовах занепаду, в який кинула колективізація російське сільське господарство, надто патріархальне, щоб без згубних наслідків витримати ін’єкцію модернізації, зроблену йому усуспільненням».
Селяни втікали з України від голоду. Влада блокувала виїзд або ловила селян і повертала назад. У рапорті італійського консульства в Батумі 20 січня 1933 року було докладно описано, в який саме спосіб влада виштовхувала українських селян, які втікали від голоду до Закавказзя. Процитую уривок із цього документа: «Вигнанців збирають на складах митниці, де вони чекають пароплава: ті, хто може заплатити за свій квиток, відокремлені від тих, хто цього не може. Останніх за кілька годин до від’їзду збирають і ведуть у супроводі міліції на вільний ринок, де вони можуть продати те, що мають на собі, щоб назбирати собі на квиток. Міліція перешкоджає простим цікавим підходити до них: наближатися можуть лише ті, хто справді збирається щось купити, — пальто, пару чобіт чи щось інше. Ясна річ, брак часу забирає у цих нещасних змогу торгуватися, цю нагоду використовують покупці. Усе це проходить у повному ладі та тиші, що не послаблює сумного враження від цієї сцени, яка на кілька годин перетворює базар на щось схоже на ринок рабів».
Могутньою силою були репресивно-каральні органи, які отримали монопольне право реєструвати смерті, блокували потiк інформації про голод, здійснювали каральні акції. В листах дипломатів є свідчення про розмови з впливовими чекістами, які доволі реалістично малювали тодішню трагічну ситуацію. Так, у травні 1933 року Серджо Ґраденіґо пише: «Товариш Френкель, член Колеґії ҐПУ, звірився одному нашому знайомому, що в Харкові на дорогах щоночі збирають близько 250 трупів померлих від голоду. Зі свого боку можу посвідчити, що я бачив, як опівночі перед консульством проїздили вантажівки, які везли 10—15 трупів. Оскільки поряд з консульством будуються три великі квартали, вантажівка зупинилася перед парканом і двоє співробітників, озброєних вилами, увійшли, шукаючи там трупи. Я бачив, як цими вилами було підібрано iз землі 7 осіб, тобто двох чоловіків, одну жінку і четверо дітей. Інші люди прокинулися і зникли, мов тіні. Один iз двох співробітників, які робили цю роботу, сказав мені: У вас такого нема, правда?».
Я, до речі, готуючи коментарі, зацікавився згаданим «товаришем Френкелем», про якого колись напишу докладніше. Йдеться про Михайла Френкеля (1888— 1938), який працював на керівних господарських посадах у ҐПУ УСРР, а пізніше був начальником квартирного відділення Адміністративно-господарського управління НКВС УСРР/УРСР. Ще в 1924 році його притягали до суду за контрабандну діяльність, але справу «зам’яли». У лютому 1938 року він був заарештований за обвинуваченням у шпигунстві на користь Польщі та «шкідництві» у створенні «поганих» побутових умов найвищим чинам НКВС. Помер 8 березня 1938 року від побоїв у внутрішній в’язниці Управління державної безпеки НКВД УРСР.
20 березня 1933 року Посол Італії у СРСР Бернардо Аттоліко у своєму повідомленні до Риму написав: «Схоже, що єдиною міцною ланкою, справжнім хребтом цілого радянського устрою всюди є ҐПУ, яке, діючи звичними для нього швидкими і насильницькими методами, може здебільшого домогтися того, чого не здатна досягти навіть найкраща пропаґанда».
Тим часом в дипломатичних документах знаходимо свідчення і про те, що виробляла комуністична пропаґанда. Віце-консул у Новоросійську Леоне Сіркана 8 квітня 1933 року повідомляє Посольство Італії у Москві: «майже як насмішка над тваринячим станом (sic), до якого доведені мільйони людей, звучить повідомлення про те, що радянці запустили найпотужніший радіопередавач у світі, який має передавати пригнобленим народам Європи та Азії — перевершивши мало не всі голоси в ефірі — одкровення слова Москви, повідомляючи їх про «неймовірні» звершення «більшовицького дива»! — Або читаємо, що робітники Новоросійська віддають один відсоток своєї убогої платні, щоб допомогти (паперовими рублями!) боротьбі з фашистським терором. І так далі, цей звичний революційний екстаз проявляється у написах на транспарантах, у газетних заголовках, у затхлих і безглуздих фразах статей та промов, але не знаходить ніякого відгуку. Супроти цих тепер уже суто бюрократичних нападів на капіталізм, фашизм та куркулів і не менш бюрократичного прославляння успіхів більшовизму стоїть величезна терпляча, нечутлива і байдужа маса (або стадо?) цього нещасного народу, який слухає, не чуючи, і дивиться, не бачачи, в умі якого, тепер ще більш отупілому, ніж завжди, не відбивається жодна думка, окрім думки про невеликий шматочок чорного хліба, недопеченого, замішеного з найнеймовірніших і найрізноманітніших складників, на який він ще має право, і про обов’язок поділитися ним з численною родиною, старими і немічними родичами — не кажучи вже про тих, хто навіть цього права не має — або болісного і гіркого відчаю від того, що Москва забирає все, що дає земля і що, як обманює себе селянин, мало б належати йому».
Голод в Україні перетворився не лише на інструмент терору, а й на інструмент «національної політики». Це радикально відрізняло ситуацію в Україні від того, що відбувалося, скажімо, в Росії або Казахстані (де втрати від голоду були дуже значними). 14 грудня 1932 року Сталін разом з Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР, що вимагала «правильного проведення українізації» в Україні і за її межами, в реґіонах, де компактно проживали українці. Документ також містив вимогу боротися з петлюрівськими, іншими «контрреволюційними» елементами, яким тепер приписували організацію голоду.
Це означало не лише кінець політики «українізації». Це була вирішальна фаза ліквідації того «україноцентричного» потенціалу, який вже ніколи не повинен був відродитися. Ретельна організація екзекуції, спрямованість і жорстокість перетворили її на геноцид. «Оскільки голод, — читаємо в одному з документів, — завжди породжує революцію (у цьому випадку то була б контрреволюція), найбільший тягар голоду (великою мірою спеціально спровокованого) кинули на спину українських селян — які були також найбільш політично небезпечні і найбільше, з усіх сил опиралися ділу колективізації. Від якого б голоду він не страждав, селянин не може піти наступом на місто, стати небезпечним для режиму, насамперед з суто організаційних причин». Голодомор і брехливі версії про його винуватців стали для сталінського режиму бажаним і конкретним приводом для перманентних репресивних кампаній, «чисток» тощо.
22 травня 1933 року Серджо Ґраденіґо у своєму черговому повідомленні до Посольства Італії в Москві писав: «...Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».
Всупереч цьому сумному прогнозу, книжка «Листи з Харкова» виходить друком у незалежній Україні, яка пам’ятає свою історію, і — вірю! — готова засвоїти її уроки.
