У своїй статті в суботу 9 червня Лариса Івшина торкнулася важливої теми — сучасної української еліти чи — як колись говорили старі галицькі інтеліґенти — правлячої верстви. Особливо її жартівливо дотепна репліка, де йдеться про те, що недоліки культурного рівня сучасного публічного дискурсу та політичних перипетій в Україні визначаються кадровою політикою колишньої єдиної партії. Це твердження має, на жаль, велику дозу правди. Україна ще не позбавилася обмеженості кадрових рішень, а також не глянула в вічі шрамам, нанесeним тоталітарною системою.
Адже партійний тоталітаризм в Україні прийшов не на пусте місце — він укорінений у старому ґрунті. Тому то так складно боротись із тоталітарними залишками у нашому житті, до речі, як в Україні, так і у так званій діаспорній громаді. Тут слід пам’ятати, що діаспорне суспільство — це тільки мала частка нащадків вихідців з України. Значна частина так званої західної діаспори, особливо молодь США, аж ніяк не охоплена тими організаціями, які намагаються представляти її в Україні. А Україна все ще не взялася за «збирання» своїх розкиданих по світу дітей.
Та поки не настане час дійсної активності повноцінної української громади, тим із нас, хто в той чи інший спосіб слідкує, а то й навіть активно співпрацює в сферах сучасної науки та культури України, добре було б пригадати собі одну із голових характеристик тоталітаризму, а саме — атомізацію особистості.
Це слово викарбувала Ганна Арендт. Тут йдеться про людину, яка відокремлена від власного довкілля, яке до нудоти заговорене російською інтеліґенцією та її західними оглядачами. Бо державний контроль над громадським спілкуванням відштовхує від громадської діяльності навіть молодих, які вже не переживали ленінські суботники.
Однак, атомізація просочилась в український суспільний організм глибше, aніж занепад благодійності. Брак можливостей відкритого активного спілкування, потреба до тої чи іншої міри представляти свої думки у звичному чи примусовому середовищі, повсякденний страх, що наша спадщина під загрозою, не сприяють розвитку відкритого суспільства. А це стоїть на перешкоді розкутому спілкуванню. Атомізація проявляється й інакше — потребою висловити свої думки криком. Бо боїмося, що нас не почують, або — що більш правдоподібно — відберуть нам голос.
Найбільш болюче відчуваємо це у відсутності доброзичливої критики. Саме доброзичливої, такої, яка сприяє розвиткові твоєї власної думки у товариській сутичці з поглядами інших. Така критика є ще й в тому доброзичливою, що допускає різні форми висловлювання та різні форми розуміння справи. Вона приймає інакше бачення предмету, який ти сам знаєш роками. А також втягає в дискусію ширше коло осіб і заохочує неохочих поцікавитися справою.
Останніми місяцями науковці порадували українського читача новими працями, присвяченими традиційним велетням української культури — це два видання про Франка Тамaри Гундорової, аналіз розвитку поглядів молодого Франка пера Ярослава Грицака та праця Оксани Забужко про Лесю Українку. Більше як рік тому з’явився український переклад (з польської) Олі Гнатюк «Прощання з Імперією», де, серед іншого, проаналізовані праці Юрія Андруховича. Згадані три останні праці — Грицак, Забужко і Гнатюк — свідомо йдуть далеко поза межі своїх тем і порушують такі теми, що переходять границі літературної критики. У той же час, різні видавництва Україні видають книги українських науковців та перекладної літератури. Два з них — «Критика» та «Дух і Літера» — отримали на днях престижний польський приз. Зрештою, щорічні Форуми видавців у Львові — започатковані Лесею Коваль — наглядно ілюструють розвиток видавничої справи.
Наукові книжки, які безумовно стануть об’єктами критики — то в «Книжник Рев’ю», то в «Сучасності», то у «Критиці» чи у «Слові й Часі». Можливо, буде навіть відгук у пресі. Не знаю. Але припускаю: Грицака звинуватять у спрощенні Франка, дарма що книжка висвітлює його ранні роки; Забужко — в атаці на Лiну Костенко, Григорія Грабовича та Олеся Гончара; а Гнатюка — за надмірне вихваляння Андруховича. Гундуровій треба буде сказати, що ми, на відміну від неї та її Франко, якого ми не знали, — знали Франка. І так далі. Таке сприйняття нових книжок буде ще однією ознакою атомізації Українців.
A добре було б розглянути щось інше: як формуємо героїв, на чому будуємо політичні надії, чому друге покоління українських письменників та науковців пишуть свою версію «Україна у світлі європейської культури», чому знаємо Франка менше за Пушкіна, чому ліньки українським чоловікам (і жінкам) поцікавитися роллю жінок у суспільстві (поза сірим поняттям берегині). Урешті — чи вже не час говорити про глибинні причини розпаду Союзу, які тепер перетворюються у кризу сучасної України? Це лише декілька тем, що творять основу цих, аж надто вибірково згаданих книг.
А відповідаючи на бон мот Івшиної, треба буде чекати наступного тому «Бібліотеки «Дня», щоби, принаймні, по університетах започаткувати не тільки дискурс, а дискусію, і не тільки елітну, а й зрозумілу; і не таку, як швидкоплинна літня гроза, а радше — схожу на весняний дощик, що зрошує і зрушує.
