90 років комсомолу України і 18 років життя в незалежній Україні. Дві дати, два життя. Чим не привід зробити спробу розібратися в підсумках, сумнівах? Моєму поколінню, тим, кому за 60-70, хто віддав свою молодість щирому служінню ідеї і системі, що завалилася в один момент, і зараз непросто зістикувати Вчора і Сьогодні.
Є люди, які пишаються своєю життєвою позицією: «Я принципів не міняю, присягу і своє минуле не зраджую». Як все-таки, поважаючи думку іншого, не згадати: «Той, хто не має сумнівів, — мертвий душею», або ж більш різкий вислів: «Не змінюються тільки дурні». Можна покликати на допомогу й партійного поета Маяковського:
«Тот, кто постоянно ясен,
Тот, по-моему, просто глуп».
Це тонка матерія — як розвиватися і вдосконалюватись одночасно в чомусь головному, залишаючись самим собою, як не стати політичним трансвеститом, не збочити до безпринципного пристосуванства, не піддатись спокусі поторгувати принципами?
Потрібно переосмислити ту частину нашого життя і чесно, на одинці зі своєю совістю, розставити крапки. «Чтобы жить в настоящем, нужно искупить прошлое» (А.Чехов).
Це не спроба наукового, глибокого, всебічного аналізу ролі та місця комсомолу в житті країни і суспільства, це — суб’єктивний спогад людини, в житті якої комсомол був особливою сторінкою.
Я заздрю нинішній молоді, думки якої висловив Любко Дереш у повісті «Архе»: «Немає більше нікого, хто б диктував нам, ким бути і як думати. Ми — покоління недискретного, не обтяжене розділенням на «так» і «ні». На жаль, доля мого покоління складалась в інших умовах.
«Соціальна утопія марксизму народилася як спроба знайти ідеальну організацію суспільства. Нехай ідеал недосяжний, та все ж шлях до нього наповнював сенсом життя мільйонів» (О. Бовін). Ця думка може пояснити багато що із життя не одного покоління радянської пори. Так і я, романтичний юнак, перечитавши в підлітковому віці майже всю художню літературу шкільної та міської бібліотеки, став легкою здобиччю «ловців душ». Моє бажання бути корисним, перебувати в центрі подій привело мене до так званого, «активу» ще в школі. Але в ті часи у нас не було вибору самореалізації громадянської активності, все перебувало під жорстким контролем, і у мене не було вибору ідейних і духовних учителів. Я повірив у красиву казку і чесно, як зміг відслужив цій ідеї. Не за матеріальні блага, а «за ідею». До речі, про пільги й блага. Коли 1963 року у нас із дружиною народився син (у той час я працював у Печерському райкомі комсомолу), ми не могли купити навіть комплект пелюшок, бо зарплата 82 карбованці 50 копійок не дозволяла таку розкіш, обходились старенькою білизною.
Шість років роботи функціонером в райкомі та Київському міськкомі комсомолу... Погортав щоденники тих років. Цікаві зустрічі, історії, людські долі. Роздуми над життям-буттям, спроби знайти відповіді на питання, які навіть озвучити в той час було неможливо.
Ось враження про участь у першому в своїй комсомольській біографії розширеному засіданні бюро обкому комсомолу. Слухали звіт комісії, створеної за рішенням обкому партії про скарги громадян на прояви хуліганства з боку молоді в приміських електричках. Виступаючі відзначали, що, дійсно, такі факти мали місце, але попрацював актив, дружинники, ситуація виправилась, проблему можна зняти. Я попросив слова: «Щоденно користуючись електричкою (їжджу до станції Мотовилівка), можу засвідчити, що ситуація не тільки не покращилась, а стала критично небезпечною, особливо у вечірні години. Тому для заспокоєння підстав немає. Потрібні якісь комплексні заходи, а періодичні рейди дружинників навряд чи вирішать це питання». Від такої недоречної та несвоєчасної заяви поперхнувся навіть крутий комсомольський авторитет, який вів засідання. Правда, далі засідання пішло, як і планувалось, але зауважили, що, дійсно, увагою цю проблему обходити не можна. А вже після засідання мені виклали повний «курс молодого бійця». Досвідчені старші комсомольські «вовки» пояснили мені, що реальне життя й рішення бюро — різні речі. «Все це дійство потрібно для того, щоб зняти питання з контролю, а ти не висовуйся, якщо хочеш чогось досягти».
Отак перший раз мене повернули з небес (справедливість — понад усе) на грішну землю: «головне — це форма», і «не висовуйся».
У Печерському районі в шестидесяті роки стояло на обліку 20 тисяч комсомольців у 250 первинних організаціях. (Чув, що зараз в Україні сім тисяч комсомольців). За що відповідав райком комсомолу? За все, що стосувалося молоді. Від показників у виробництві, навчанні, стану політичної освіти, спорту, художньої самодіяльності, роботи оперативних загонів, «комсомольських прожекторів», молодіжних кафе до збору металобрухту і організації книжкових базарів та безлічі інших малих і великих справ. Партія намагалася сама і ставила завдання комсомолу впливати на весь спектр життя як суспільства в цілому, так і кожної людини окремо. Але ці спроби «объять необъятное» були приречені. Шанси виконати необхідний обсяг роботи навіть у самовідданих 6-8 працівників райкому були примарними. Секретаря райкому за стан справ рівною мірою як звинувачували в усіх смертних гріхах, так і відзначали за неіснуючі перемоги.
Кілька слів про умови роботи. Ті, хто йшов працювати в комсомол на штатні посади, як правило, були беззастережно готові до праці не тільки протягом восьми годин, а стільки — скільки потрібно. Основна робота серед молоді саме й починалася увечері або у вихідні. Характерний приклад. 1964 рік. В Печерському райкомі йде підготовка до 20-ї ювілейної конференції. Зрозуміло, що на мені, (в той час я обіймав посаду зав. оргвідділом), лежить чималий обсяг роботи. Ми домовились між собою: робочий день починаємо о 8-й ранку і працюємо «до упору». Мені й на думку не спало просити для себе якесь послаблення з огляду на те, що жив із дружиною і новонародженим сином далеко за межами Києва. Головним для мене було встигнути на останню електричку, яка відправлялась близько опівночі. В такому темпі до конференції працювали місяців зо два. Навіть для молодого організму це було занадто виснажливо. Не один раз, сівши в Києві у вагон, тут же засинав, і вже у Фастові хтось із небайдужих людей будив: «Виходь, кінцева». Кілька годин дрімав на вокзальних лавках. Першою електричкою їхав до своєї Мотовилівки. Треба наносити води, дров, заглянути в дитяче ліжечко, швидко поснідати і бігти на електричку. Щоб дістатися до райкому на Кірова,10 потрібно півтори-дві години, а початок роботи о 8-й.
Все ж потрібно віддати належне комсомолу як молодіжній організації, він хоч і сформувався на авторитарних принципах та ідеологічних партійних догматах, намагався виховувати молодь, як говорили, в комуністичному дусі. Це в наш час можна розкласти комуністичну ідеологічну систему на атоми і молекули, довести, що вона була нищівна і деструктивна, а в той період, як на мене, все виглядало цілком достойно. Комсомол виховував у молоді сильні патріотичні почуття, любов до Батьківщини (зараз не будемо розглядати її межі), альтруїзм.
Сьогодні багато вчорашніх ідейних постулатів здаються неймовірними, але нас, комсомольських працівників, виправдовує те, що ми жили йі щиро вірили в те, до чого закликали молодь. Дійсно дивує такий парадокс: коли ми всі прокинулись в незалежній Україні, і почалося бурхливе будівництво капіталістичного суспільства, на яке марксистська ідеологія завжди накладала анафему, ті, хто пройшов комсомольський вишкіл, не стали деструктивною силою. Цей феномен колись розглядатимуть прискіпливо, але хай не шкодують колишні партійні та комсомольські пропагандисти про свою даремну працю протягом 70 років: два тисячоліття християнство вчить чудовим принципам: «Маєш дві одежі, поділись однією з ближнім своїм...» На жаль, поки що дух Мамони легко перемагає...
У комсомольській роботі було де використати молодий запал, невичерпну енергію. Я зустрів безліч цікавих людей і багато чого навчився: відповідальності, організованості, наполегливості. А які пісні були! Не можна було не закохатися в життя, країну, людей. Кращих своїх друзів у житті я теж зустрів у комсомолі. Ці люди надавали жорсткій і жорстокій системі, на яку ми всі працювали, «людське обличчя». Серед комсомольських функціонерів, формальних і неформальних лідерів було чимало молодих людей, гідних поваги, з яких вийшли і вчені, і керівники, і професіонали різних галузей, і просто пристойні люди. Та, відверто кажучи, час і партія часто-густо відбирали блискучих верхоглядів. Все було у них — і харизма, і габітус, вміння гучно провести рейд, дати хід почину, висвітити «прожектором» недоліки, вдарити «дружиною» по хуліганству і злочинності, та не було головного — вміння мислити самостійно, здатності засумніватись у правильності курсу партії і, якщо треба, пливти проти течії. Деспотизм витравив із їхніх душ готовність постраждати за свободу і прищепив рабську покору. Лідер і особистість — ці поняття збігаються не завжди.
Сумніви були. Я бачив, що декларовані ідеологічні постулати не відповідають реальному життю, бачив подвійну мораль, але мене зупиняв внутрішній голос: «Мільйони людей навколо тебе вірять і йдуть цим шляхом, а ти сумніваєшся. Ти, що, найрозумніший»? Мабуть, щось не врахував, в чомусь ще не розібрався. Потрібно було бути Сахаровим, Григоренком, Новодворською, Руденком, Гірником, щоб осмислити сенс того нашого життя і піднятися до офірності.
Вже пізніше я зрозумів ступінь трагедії свого покоління — нашу світоглядну обмеженість, затиснуту в убогі ідеологічні хомути. Я із здивуванням довідався про помилковість ключової концепції марксистсько-ленінської теорії про верховенство колективу над індивідуумом, що милосердя вище за справедливість, що любов збагачує, а ненависть збіднює і ще багато чого. Нас цього не вчили. Пролетарська ненависть до міжнародного імперіалізму виявилася жалюгідним почуттям порівняно з європейськими цінностями. Важко таким ідеям пробиватись крізь асфальт нашої свідомості, бо «викохана» вона в особливих умовах зомбування — в бібліотеках була тільки «правильна» література, в ефір, до глядача, без цензора зайве не потрапляло. Ми не мали права знати свою історію. Крок праворуч, крок ліворуч від лінії партії — політична (а то й фізична) смерть. Бойовий загін партії (КДБ) «просіяв» усіх, хто був поруч. Мої ровесники — Стус, Тихий, Горська, Світличний — як совість нації несли свій хрест, а Система «відгородила» нас настільки, що це здавалось якимось іншим, паралельним світом. Все більше переконувався, що в реальному житті була цілком відсутня демократична домінанта, попри лицемірні декларації партійних документів.
Ось запис із щоденника про події травня 1968 року. По команді «зверху» (а по команді робилось все, хіба коли раптом упав у воду, то без команди можна було гребти руками) деяким працівникам міськкому комсомолу дали вказівку підійти в парк імені Т. Шевченка. 22 травня біля пам’ятника відзначали, здавалося, пересічну подію — перевезення останків Кобзаря в Україну. Коротко завдання можна було сформулювати так: «Ворога треба знати в обличчя». З’явилась можливість «живцем» побачити українських буржуазних націоналістів. Прохід через парк обмежувався, та все ж тисяча-півтори народу стояло навколо пам’ятника. Читали твори Шевченка, часом лунали пісні, дехто в натовпі був у вишиванках. Я не міг збагнути, ну що тут кримінально-протиправного, яку загрозу для держави становило це дійство? Чому 22 травня щорічно перетворюється на жорстку конфронтацію між владою і певними колами інтелігенції, молоді, студентства? Згодом зрозумів: крім шаленого намагання не допустити зростання національної самосвідомості народу, партійні вожді, КДБ панічно бояться всього, що не вони організовують, всього, що відбувається поза їхнім контролем. Треба було бачити обличчя людей у парку! Прийти в цей день до Тараса по своїй волі — це вже був учинок, а ті, хто виступав, наче переходили якусь межу. В натовпі добра третина — люди з органів, що все фіксують: хто, кому, що, коли сказав. І виключення з університету було не найстрашнішим покаранням.
Відгомоніло життя, залишаються тільки спогади. Прочитав постанову Верховної Ради України про відзначення 90-річчя створення ЛКСМУ. Від неї так війнуло духом минулої епохи, що очі мимоволі почали шукати дату прийняття документу. Помилки немає — прийнято 01.04.2009 року. 251 голос «за». Моя думка, що така суперечлива подія (на сто відсотків ідеологічна) повинна була б виглядати в такій постанові більш виваженою і збалансованою. Згадуючи позитивне в діяльності комсомолу, не сказати про інший бік медалі? І найголовніше — стільки «сала за шкуру» залито народу режимом, який ідентифікується як комуністичний, що молодіжна організація партії, відповідальної за це, навряд чи має право на почесне місце в історії.
Майже всі рішення нашого парламенту — результат компромісу, але є межа, за якою залишається тільки безпринципність. Фракція комуністів виторгувала у інших фракцій цю постанову, і така буденність неприпустимих для цивілізованого світу речей робить ще огиднішою нашу політичну дійсність.
То які ж підсумки? Що в сухому осаді? Якими фарбами малювати історію комсомолу? Впевнений в одному: об’єктивно і достовірно розповісти її тільки зі знаком «плюс» чи тільки зі знаком «мінус» не вдасться.
Як осмислити те, що я особисто нічого поганого в комсомолі не зробив, а з’ясовується, що працював на злочинну систему. Питань багато, відповідей мало. Скажімо, воїни-афганці чесно виконували завдання Батьківщини, стали героями, а розібрались — вийшло, що війна та була окупаційною, по суті, злочинною. То як же бути з героїзмом? У нашому житті ще потрібно навчитися правильно розставляти акценти, знаходити вірну тональність в оцінках і підходах, щоб наблизитись до істини. А що ж може бути убезпечити від помилки? Скоріше за все — віра і совість. Левко Лук’яненко ще до розвалу Союзу писав: «...кожен, хто перебуває в КПРС, поділяє відповідальність. Але християнське віровчення завжди залишає людині шанс. Пам’ятаєте, апостол Павло до того, як став апостолом, був гонителем. А привівши в порядок душу, був зведений в ранг святих».
Не потрібно «переписувати» історію, потрібно намагатись пізнати її глибше, а кожне нове покоління буде переосмислювати минуле, пропускаючи його через свої розум і серце, і йому не потрібні дозволи на «переписування».
Часом збираємось із колишніми соратниками на ювілейні, трапляється, і на сумні заходи. Всі змінилися зовні, а багато хто і в душі, але це не прийнято обговорювати, насамперед, нас об’єднує пам’ять. Віддаємо належне політичному романтизму, співаємо чудові пісні про комсомол, всі в полоні емоцій. Я відкинув комуністичні ідеї, але я не можу відмежуватись від моїх друзів юності.
Взявши на себе свою міру відповідальності за минуле життя, спробуймо залишитись молодими душею, прощаючись із комсомолом, нашим минулим.
