2009-го і 2010-го Людиною року «День» називав тих, кого, як нам здалося, незаслужено оминула увага наших колег і громади. Позаминулого року це був Анатолій Квасюк, який протягом десяти років здійснював «тихий подвиг», реставруючи безцінну Холмську ікону Божої матері ХІ — ХІІ століття. Минулого року Людиною року став Микола Хрієнко, який реалізував свій дослідницько-журналістський проект «Українці за Уралом», довівши медійному середовищу, що школа журналістики в Україні таки діє. Цього ж разу Людиною року ми назвали особу відому та публічну. Але — застосували до неї ті самі критерії та мірки.
Так, ставлення до генерального директора «Мистецького Арсеналу» Наталії Заболотної — нерівне: від захвату до нерозуміння. Але, з огляду на масштаби тієї діяльності, яку вона розгорнула, це нормально. Ми ж бачимо, що вона — та людина із солідним набором високого культурного рівня, менеджерських здібностей і не в останню чергу — працездатністю. Зрештою, Наталія Заболотна назавжди — принаймні для нас — залишатиметься людиною, яка музей Леніна зуміла трансформувати в сучасний культурний прецедент. А це, погодьтеся, вже немало.
Є відчуття, що, крім іншого, нашому простору бракує не лише культури, естетики і смаку, поєднаних із менеджерським хистом, а й якихось простих «арифметичних дій». Чемність, повага одне до одного, зрештою, ремонт комунікацій, прибране сміття. Коли одного разу Наталію Заболотну запитали, як їй вдалося обігріти величезний (50 тисяч квадратних метрів!) «Мистецький Арсенал», вона відповіла: ми просто замінили труби. Своє директорство у — без зайвих прикрас — скандальному «Мистецькому Арсеналі» вона почала півтора року тому. Не лише з високих слів, а й із саме тих простих «арифметичних дій»: ремонту даху, підлоги та стін, заміни водостічних труб...
Нині ж Мистецький Арсенал готується до грандіозної події — першої Київської міжнародної бієнале сучасного мистецтва ARSENALE, яка, очікується, дуже серйозно заявить про мистецькі амбіції України на міжнародній арені, а головне — у своїй власній країні, де мистецтво, між іншим, починалося тисячі років тому, зі скіфських баб.
Наталія Заболотна в своїх інтерв’ю часто цитує Іоанна Міллера, відомого німецького архітектора, який, спроектувавши нинішній Мистецький Арсенал, майже 300 років тому сказав: «Мине багато років, перш ніж усі збагнуть, що я збудував цей Арсенал не для зброї, а для людей».
Чи, може, все ж таки для зброї — єдиної ефективної в сьогоднішньому світі, — зброї ідентичності, до якої ми повертаємося, в тому числі завдяки Мистецькому Арсеналу.
У розмові з «Днем» Людина року-2011 Наталія Заболотна говорить про принцип музею-діалогу та вперше (!) розповідає саме нашим читачам про майбутніх учасників ARSENALE.
— Це був потужний рік для «Мистецького Арсеналу». У проміжку між Art Kyiv Contemporary 2010 і Art Kyiv Contemporary 2011 ми втілили 12 масштабних арт-проектів. «Арсенал» відвідало сотні тисяч людей.
Часом кажуть, що робота, пов’язана з мистецтвом, — це найкраще, про що можна мріяти. Так, але в цій галузі також потрібно дуже багато працювати. А на це здатен не кожен. Нам не доводять планів, із нас не вимагають звітів, але ми працюємо на совість. Цей рік «Мистецький Арсенал» відпрацював, як студент на заліковку. Тепер, маємо надію, «заліковка» попрацює на нас.
На всі наші проекти я дивлюся з кількох точок зору. По-перше, мені важлива думка куратора виставки, експертів та мистецтвознавців. По-друге, я завжди намагаюся подивитися на виставку з точки зору людей, наших відвідувачів, які мають побачити цікаві і щоразу нові проекти. І, по-третє, завжди важливо поглянути на проект очима вітчизняних чиновників, на думку більшості з яких, на жаль, сучасного мистецтва як явища взагалі не існує. Між іншим, мені здається, що цей чиновницький суб’єктивізм суттєво вплинув на розвиток новітньої української культури. Чому, якщо фестиваль фінансує Міністерство культури, він неодмінно має бути традиційним? Мені здається, що в нашій країні навряд чи побудували б Ейфелеву вежу, адже ми завжди побоюємося інновацій. Або взяти такий музей, як Центр Помпіду... Історія його створення — унікальна. Президент Франції Жорж Помпіду довго міркував над тим, що ж робити із ділянкою землі, на якій століттями ховали померлих від страшних хвороб. Зрештою він оголосив конкурс на проект музею, який мав би вписуватися в архітектурне обличчя міста й не бути вищим за традиційну паризьку забудову. А перемогли в цьому конкурсі молоді, вільні від штампів та умовностей архітектори, які вловили дух часу та естетичні потреби міста і, наче знущаючись із замовників, запропонували проект, у якому все було навпаки: висока яскрава будівля, багато скла. Саме цей проект сподобався Помпіду. Тепер цей музей — всесвітньо відомий бренд, провідний світовий арт-центр, який щороку відвідує понад шість мільйонів туристів! Так само і знаменитий Лувр, який був імператорським дарунком Наполеона французькому народові. Це я до того, що будувати музеї та дарувати їм великі мистецькі колекції — це справа імператорів та президентів, соціально свідомих особистостей.
— Часом у своїх інтерв’ю ви згадуєте Китай як приклад підтримки державою свого мистецтва. А на сайті журналу, засновником якого ви є (artukraine.com.ua), я натрапила на знімки просто фантастичного музею в Китаї, котрий нещодавно побудували в містечку Ордос, десь у Внутрішній Монголії. Цікаво, як поєднуються в Китаї комуністичні паради із найсучаснішими музеями... Ви про це замислювалися?
— Справді, «китайський феномен» сьогодні обговорює весь світ. Коли Китай набрав потужних економічних обертів, він почав активно скуповувати давнє китайське мистецтво по всьому світу. Аукціонні будинки, у тому числі Sotheby’s і Christie’s, відкрили в Китаї свої філії. А минулого року в цю країну прийшов відомий мистецький форум Art Basel, викупивши ярмарок Hong Kong Art Fair. Чому? Тому що Китай розробив державну програму, згідно з якою із 2010 до 2015 року має бути збудовано п’ять тисяч музеїв! І цей план реалізується! Дві треті з цих музеїв присвячено сучасному мистецтву. Китай інвестує величезні кошти в те, щоб зробити власне сучасне мистецтво найактуальнішим світовим трендом.
Дехто, особливо із авторитетів старої гвардії, докоряє мені, мовляв, Заболотна хоче зробити з «Мистецького Арсеналу» музей сучасного мистецтва. Ми прагнемо, щоб «Мистецький Арсенал» став одним із найсучасніших музеїв світу. А це дві великі різниці. Звідси люди повинні виходити зі словами: «Ми живемо в чудовій країні з багатющою історією, із талановитими сучасними митцями!!!» Ми маємо зробити з нашого мистецтва легенду, якою захоплюватиметься світ. «Мистецький Арсенал» охоплюватиме історію українського мистецтва тривалістю в 10 тисяч років. Звучить зухвало, згодна. Я хотіла б «кинути шапку» ще далі, але відразу посипалися «історичні докори».
Музей — не тільки історія. «Мистецький Арсенал» — такий, яким ми собі його уявляємо: це симбіоз різних періодів та напрямків українського мистецтва плюс світові шедеври та інноваційні технології. Ми маємо намір створити при музеї масштабну електронну бібліотеку, запровадити потужну освітню програму (щодо цього вже ведемо перемовини зі згаданим Центром Помпіду). Уже зараз ми закладаємо фундамент для створення власної школи мистецтв «Мистецького Арсеналу».
Музей має бути сучасним і цікавим, чому б він не був присвячений — сакральному мистецтву, краєзнавчій тематиці, історії. Він має вабити дітей, які в побуті користуються останніми гаджетами, говорити з ними актуальною для них мовою. Узагалі українські музеї мають змінити свою ключову функцію: від зберігання мистецтва до діалогу. І це не мої домисли, а виклики часу. Та й у культурі не повинно бути голої ідеології. Головне — в ідеології не загубити естетику.
— Ви кажете про те, що треба позбуватися ідеології, а я згадую, як нещодавно Лувр приймав піврічну виставку «Святая Русь», організовану коштом «Газпрому», яка позиціонувалася як виставка російського давнього мистецтва і на якій було представлено руські ікони, у тому числі фреску з нашої Десятинної церкви. Отже, для нас музейний простір залишається великою мірою «полем бою» за свою історію, за ідентичність... Як у цьому сенсі бачите роль «Мистецького Арсеналу»?
— Потрібно зауважити, що росіяни «добре попрацювали» над цим проектом. Лувру навіть сьогодні трохи ніяково. Я мала з ними розмову. Вони навіть готові на спільний культурний проект із Україною. І цим потрібно скористатися. Я ж — патріот. Навіть своєму чоловікові (а він народний депутат) я кажу: усе на твоїй совісті, я не маю права нічого тобі диктувати, прошу тільки про дві речі: не голосуй за смертну кару, адже це прерогатива Всевишнього, і за другу державну мову, бо рідна, українська, — то наш чи не єдиний стрижень. Звісно, геополітичні обставини ніколи не були сприятливими для нас. Україну тривалий час уважали таким собі селом у передмісті «мегаполіса». У Москву виїжджали найкращі — чи то вчитися, чи то на керівні посади. Це великою мірою стосувалося й образотворчого мистецтва. Ми не маємо власних Ермітажу та Метрополітен-музею — їх просто нікому було ані ініціювати, ані будувати. Саме тому це велике щастя, що ми нарешті маємо шанс подарувати Україні, яка завжди втарачала все найкраще (нещодавно я із прикрістю помітила, що того ж Казимира Малевича, який народився в Києві, у двох найвідоміших музеях світу названо російським художником), дещо грандіозне, що може дорівнятися до світових музейних інституцій. За сто років багатьох сучасних політиків, публічних людей навіть рядком не згадають, а от тих, хто долучився до опіки українських митців, до створення «Мистецького Арсеналу», без сумніву, пам’ятатимуть. Я глибоко переконана, що підтримати «Мистецький Арсенал» — це те саме, що дістати квиток у вічність.
Зараз ми ведемо перемовини щодо привезення до України шедеврів світового мистецтва. Така співпраця можлива вже з 2015 року. Й абсолютно реально, консолідувавши зусилля, відкрити оновлений музей до кінця 2014-го.
Між іншим, світ дуже жваво реагує на появу одного з найбільших у Європі музеїв у доволі небагатій країні з досить-таки сумнівною репутацією. Часто закордонні журналісти запитують мене: а чи не задорого і чи вчасно? Але, знаєте, в Україні ніколи не було добрих часів. А соціальні катаклізми були й у Франції, й у Британії, але в усі часи, в усі століття там будували музеї.
Проблема нашого мистецтва ще й у тому, що воно не має потужного провенансу, тобто не пройшло світових музеїв, його мало знають у світі. Добре було б, якби ключові візити наших провідних політиків — Президента, прем’єр-міністра — супроводжувалися великими арт-проектами — виставками як класичних, виважених, перевірених часом, так і концептуальних, молодих художників.
— А Президент, між іншим, у вас уже був?
— На жаль, Президент України поки що не був. Але був президент Польщі. Йому надзвичайно сподобався «Мистецький Арсенал».
— Нещодавно в інтерв’ю «Русскому репортеру» відомий дисидент Володимир Войнович сказав таку фразу: «С советской властью у меня были эстетические разногласия». Це до питання про естетику. Естетика справді важлива. І дієва. Як ви відчуваєте, чи вдалося вам «розхитати» чиновництво?
— Переконати в тому, що «Мистецький Арсенал» повинен працювати вже сьогодні, спершу було дуже складно. Теорія не діє. Аргументом «за» стала лише його надзвичайно активна робота. І черги — на Великий Скульптурний Салон, на якому вперше в Україні було представлено колекцію скульптури Едгара Дега, на арт-форуми сучасного мистецтва, на несподіваний «Книжковий Арсенал», та «АРТ-Київ»... Тепер приходить дуже багато гостей, звісно, не всі розуміють певні напрями мистецтва, але байдужими «Арсенал» не залишає нікого. Адже відомо, що справжнє мистецтво не дає відповіді, а ставить запитання. Багато хто зі співвітчизників не знає про чудові твори українських митців, які десятиліттями зберігаються у фондах столичних та провінційних музеїв. «Арсенал» має можливість відкрити ці імена Україні і світові. Так, у рамках Великого Антикварного Салону, що відбувався на початку грудня, ми зібрали найбільшу ретроспективу творів Віктора Зарецького із 20-ти музеїв України. Це було непросто, перемовини щодо організації виставки ми вели майже чотири місяці. Але зусилля були варті того, щоб тисячі людей відкрили для себе ім’я Зарецького. Можливо, завдяки цій виставці люди зрозуміли, що Україна — країна грандіозної сили, яка породила таке явище, як шістдесятництво. А дружина Зарецького Алла Горська? Вона було росіянкою, приїхала до України, вивчила українську мову й обстоювала українську ідентичність разом зі своїми друзями — колегами по цеху. Вона намагалася розірвати «залізну завісу», за якою, відверто кажучи, і зараз багато хто продовжує жити: так зручніше, «протягу» немає...
— Чиновники — народ непростий. Вам постійно, мабуть, доводиться долати обставини, а часом, очевидно, іти на компроміси. А є ситуації, коли ви кажете принципове «ні»?
— Найбільше мені дістається на горіхи за сучасне мистецтво. Часом навіть здається, що в нас оголошено полювання на відьом. Та моїм імунітетом сьогодні є люди, десятки тисяч відвідувачів «Арсеналу» — вони є яскравим підтвердженням того, наскільки Україні не вистачало такого потужного простору. Мабуть, якби ми нічого не робили, то нас би взагалі не критикували, але до всього потрібно ставитися по-філософськи. Хоча до конструктивної критики прислухаюся, постійно вчуся. І, звісно, я усвідомлюю, яка це честь — бути директором «Мистецького Арсеналу».
Незважаючи на все, треба сказати, що протягом останнього року наші відносини з іншими українськими музеями стали значно теплішими. Колишнє напруження згасає. Роботи, які позичаємо для експозиції, ми оформлюємо в рами, деякі з них віддаємо на реставрацію і повертаємо їх музеям вчасно й у достойному вигляді. На Великий Антикварний Салон, що завершився нещодавно, до нас без жодних застережень привезли унікальну колекцію обладунків однокрилих гусарів. Вони зберігаються тільки у Львівському історичному музеї. Аналогів цій колекції немає ніде у світі.
— А більшість українців про це ні сном ні духом...
— Так, майже ніхто про це не знає. Пригадуєте, на минулорічний Великий Антикварний Салон ми привезли майже п’ятиметрову шату кіота чудотворної ікони Іллінської Богоматері? Це безпрецедентний твір мистецтва загальнодержавного значення. Ця шата весь час зберігалася і зараз зберігається в Чернігівському краєзнавчому музеї. За деякий час після виставки директор музею розповів, що після поїздки до Києва шата почала користуватися неймовірним попитом у себе вдома, про неї дізналися місцеві жителі й пішли в музей подивитися на те, про що гуділа столиця і що все життя було поруч. І таких прикладів — достатньо. Тому ми вважаємо, що за цей рік «Арсенал» відкрив українцям багато цікавого про Україну і її митців.
До речі, зараз ми працюємо над поповненням колекції археології. Тому за будь-якої нагоди я звертаюся до людей: якщо у вас на подвір’ї є скіфська баба, знайте, що вона дуже потрібна «Мистецькому Арсеналу». І якщо ви передасте цю реліквію одному з найбільших музеїв у світі, ви увічните цим своє ім’я.
— Свого часу з того, що називається Українським домом (а до того був музей Леніна), вам удалося зліпити культурний прецедент. За відносно нетривалий період ви зробили в «Мистецькому Арсеналі» те, чого іншим не вдавалося роками. Що вас живить?
— Я не займаюсь аналізом мені просто подобається мистецтво, мені подобається спілкуватися з митцями та мобілізувати їх навколо великих мистецьких проектів, і — що важливо — я не маю потреби заробляти на мистецтві.
Працюючи в Українському домі (до того, як стала його директором), я ходила на виставки й думала: чому натовпи людей не приходять подивитися, скажімо, на роботи Світлицького, Яблонської чи Шишка? Чому ці виставки не супроводжує рекламна кампанія? Мене щоразу вражала інертність і убозтво організації. І коли я стала директором Українського дому, то почала створювати власні проекти. Першою була виставка скульптури під назвою «Зимовий сад». Уже тоді мені всі казали, мовляв, займатися мистецькими акціями — це ж дуже складно, нерентабельно тощо... Пізніше ми провели перший «Арт-Київ». Зараз я, зізнаюся, трохи його соромлюся, але тоді це здавалося мені майже неймовірним — створити проект, пов’язаний винятково із сучасним мистецтвом, який буде в центрі уваги громадськості та ЗМІ. Щоб зробити проект цікавим широкому загалу, ми вирішили представити в його рамках приватні мистецькі колекції відомих особистостей. Звісно, народ повалив дивитися передусім не на мистецтво, а на картини з осель президентів і міністрів, але так ми поступово привчали людей і до сучасного мистецтва.
— Між іншим, у рамках фінансування Євро-2012 «Мистецькому Арсеналу» мали виділити якісь кошти...
— Ми постійно звертаємося з відповідними проханнями до уповноважених інституцій, але поки що відповіді не дістали. Це вражає, але Україна не готує до Євро-2012 спеціальної або паралельної культурної програми. Перша Київська міжнародна бієнале сучасного мистецтва забезпечить потужну культурну програму. Бієнале відкривається за три тижні до початку чемпіонату. До речі, нещодавно мені зателефонували із західної піар-компанії, із якою ми консультуємося, і поскаржилися: мовляв, ми намагаємося розкрутити ваш ARSENALE, а в іміджевому ролику «Відвідайте Україну», який транслюють на CNN, показано куполи церков, річку, у якій купаються діти, футбольне поле і — жодної згадки про культуру, мистецтво й один із найбільших музеїв світу — «Мистецький Арсенал». Адже саме мистецтво і резонансні міжнародні проекти як ніщо інше стимулюють культурний туризм. Висновок такий: у нас у країні, окрім іншого, бракує якісної горизонтальної комунікації між міністерствами, у владних інституціях, люди дбають тільки про свій напрямок.
Олександр Попов також обіцяв підтримати ARSENALE, головне, щоб цей пункт не зник із київського бюджету.
До речі, чудово, що до розробки стратегії розвитку Києва до 2025 року міська влада залучила The Boston Consulting Group. Але дуже важливо, щоб, окрім доброї стратегії, була продумана й тактика, і професійні виконавці. Як члену експертної групи з питань культури і як людині, для якої не існує дрібниць, мені здається, що в цій стратегії є певні невідповідності, що стосуються «Мистецького Арсеналу» та культурних проектів національного та міжнародного значення. Скільки розмов про європейську культурну столицю, але треба розуміти, що на кулінарний фестиваль гості з Парижа чи Токіо не поїдуть. А на першу київську бієнале — поїдуть. Про ARSENALE вже написали сотні публікацій у провідних виданнях світу: New York Observer, News Week, New York Times, Financial Times, Flash Arte, італійські, британські, німецькі видання, сайти. Чому? Тому що ми створили культурний прецедент, цікавий світові, який здатен переформатувати його культурну мапу. На два з половиною місяці «Мистецький Арсенал» перетвориться на музей світового рівня. Це зіркове зібрання матиме свою місію: Україна у світі, світ — Україні. Знаєте, на зламі століть і епох, під час революцій завжди з’являється щось нове. Зараз Україна має шанс народити власний світовий авангард.
Звісно, події з таким розмахом і музеї такого масштабу потребують особистого патронування з боку держави. Наразі нас підтримує Міністерство культури та Київська адміністрація. До речі, головна умова організації бієнале — це мінімум 40-відсоткове державне фінансування.
— А які, на вашу думку, будуть головні мистецькі тенденції найближчих років?
— Наразі ми живемо в понадрухливому світі. Кон’юнктура — політична, економічна, технологічна — постійно змінюється. А передбачення в мистецькій галузі — узагалі невдячна річ. Мистецтво важко планувати, розраховувати. Якщо аналізувати мистецьку площину з точки зору швидкоплинної «моди», то, звісно, можна було б сказати, що на виставках все частіше з’являтимуться цифрові зображення, а за рік-два традиційний живопис остаточно поступиться місцем інсталяції та новим медіа, раптом реанімується портретний та батальний жанри, тема праці, позитивний герой, а на зміну фігуративу прийде абстракція... Але все це — зовнішні фактори, які не зачіпають сутності змін. А саму сутність ми зможемо вловити лише... завтра. Але головні тенденції, мистецькі вектори все ж можна спробувати окреслити. З одного боку, мистецтво дедалі більше стає частиною філософського світогляду, а не просто професійним ремеслом, а з другого — технологічний прогрес дає нові можливості для мистецького висловлювання. Пошук нових засобів зображення триватиме завжди, але головним фактором у творчості стає революція мислення.
Єдине, що я можу спрогнозувати остаточно на 2012 рік, — це те, що 17 травня в Києві, у «Мистецькому Арсеналі», відкриється Перша Київська міжнародна бієнале сучасного мистецтва. У бієнале — вдумайтеся! — візьмуть участь 110 митців із 42 (!) країн світу! І всі вони — зірки міжнародного рівня. Я комісар бієнале і можу вам пообіцяти: наступний рік стане переломним в історії українського мистецтва. Проект, куратором якого виступив всесвітньо відомий критик і теоретик мистецтва, британець Девід Елліотт, буде сенсаційним.
Відверто кажучи, складно навіть сказати, що приверне найбільшу увагу глядачів, що їх найбільше вразить у цьому проекті. З одного боку, головна експозиція міститиме неймовірні твори найвідоміших митців ХХ та ХХІ століття, справжні шедеври світового сучасного мистецтва, переважна частина яких ніколи раніше не експонувалася в Україні — натомість прикрашала і прикрашає найвідоміші музеї та галереї світу. Загалом імена учасників — це поки що закрита інформація, але можу навести кілька прізвищ. На ARSENALE можна буде побачити твори корифея відеоарту, вже багато років «музейного» художника Білла Віоли, знаного німецького митця Ансельма Кіфера, чиї роботи знаходяться, окрім іншого, в зібранні Лувра. У поціновувачів мистецтва буде можливість також побачити твори славетної Луїз Буржуа, чиї скульптури, живопис та графіку називають енциклопедією сучасного мистецтва. Буде також представлено найвидатніших російських митців, що також дорогоцінно — попри територіальну близькість українці досить рідко бачать класику сучасного російського мистецтва, яка вже давно посіла належне місце в музеях та енциклопедіях сучасного мистецтва. Головна експозиція бієнале міститиме твори відомого російського й американського художника, однієї зі знакових постатей московського концептуалізму Іллі Кабакова (зараз він працює у співавторстві з Емілією Кабаковою) та не менш знаної московської арт-групи AES+F.
Разом із цим головний проект ARSENALE відкриє зацікавленим поціновувачам нові, незвідані для нашого глядача царини сучасного мистецтва. Серед запрошених художників — митці з Албанії, Камбоджі, Казахстану, Монголії та інших не дуже відомих на мистецькій мапі світу країн. Окремо хочеться привернути увагу до масштабного «десанту» китайських художників, які кілька останніх років є найгарячішої сенсацією світового сучасного мистецтва.
Окремий, унікальний проект бієнале — дискусійна платформа, яка, переконана, стане могутнім поштовхом для розвитку вітчизняної гуманітарної думки. Безперечно, спостерігати за її роботою більшість відвідувачів ARSENALE не зможуть, але за підсумками роботи цього елітного дискусійного клубу, у роботі якого візьмуть участь провідні світові теоретики мистецтва, арт-критики та мистецтвознавці, ми видамо книгу, яка потрапить до книжкових крамниць провідних музеїв світу та бібліотек культурно-мистецьких інституцій. Дуже важливо, щоб про мистецький ренесанс в Україні дізнавався світ.
