Подією минулого тижня у політичному житті України став перший за роки незалежності звіт уряду у Верховній Раді про хід виконання програми своєї діяльності. Як відомо, програми всіх попередніх урядів, крім одного, приймались парламентом, але до звіту справа не доходила — кабінет відправляли у відставку ще до настання цього «хвилюючого моменту».
Але цього разу парламентарі, мабуть, вже перебуваючи подумки в улюблених місцях відпочинку, якось мляво поставились до можливості зайвий раз «пощипати» Кабмін. Тому все, загалом, закінчилося тихо й мирно. Скрутніше було урядовцям при свого роду повторенні звіту «на біс» на засіданні Ради регіонів при Президентові України. Тут уже прем’єрові та міністрам довелось вислухати більш об’єктивну оцінку своєї роботи, насамперед, від Президента, який підкреслив, що єдиним критерієм оцінки діяльності уряду має бути стан справ у соціальній сфері. Ряд критичних зауважень, висловлених регіональними лідерами, причому не тільки з питань взаємовідносин центру і регіонів, повинен був змусити прем’єра більш критично поглянути на досягнуті результати і задатися питанням: як позначилася піврічна діяльність уряду реформаторів на якості життя пересічного українця?
Саме ця тема стала чи не найголовнішою під час зустрічі Віктора Ющенка з телеглядачами в прямому ефірі «Нового каналу» ввечері «звітного дня». У потоці найрізноманітніших запитань прем’єрові значна кількість зводилася до того, що, незважаючи на наведені у звіті показники, які характеризують наші економічні досягнення у порівнянні з аналогічним періодом минулого року, рівень життя «маленького українця», заради якого й проводяться реформи, аж ніяк не підвищився.
Було схоже, що ці запитання дещо здивували прем’єра. Віктор Андрійович знову повторив цифри зростання ВВП і грошових доходів населення, а як найголовніший аргумент виклав факт поступового скорочення заборгованостей та вчасні поточні виплати зарплат і пенсій. І тут склалося враження, що прем’єр і «маленькі українці» розмовляють різними мовами: чи то Віктор Андрійович не вловив суті запитання, чи то відповісти було більше нічого?
Тож відійдемо від макроекономічних показників і спустимося на рівень середньостатистичного українця. Якщо порівняти рівень його життя з аналогічним періодом минулого року, то картина виявиться не такою вже й оптимістичною. Скажіть, яка радість «маленькому українцеві» від того, що ВВП зріс на 5,4%, якщо частка цього ВВП, яка йде на споживання, включаючи оплату праці й соціальні виплати, знову зменшилася? Не дивно, що у нього виникає запитання: куди ж іде цей приріст ВВП? Ясно, що не на поліпшення якості життя «маленького українця».
Мало задовольняє і зростання номінальних грошових доходів населення на 11,8%. По-перше, зросли вони далеко не у всіх (як тут не згадати «середню температуру по шпиталю»), а по- друге, індекс зростання цін споживчого ринку за офіційними даними Мінстату склав майже 35%. Причому найбільше зросли ціни на соціально значимі товари і послуги, від яких неможливо відмовитись. Внаслідок цього реальні доходи продовжують зменшуватись.
Ціновий сплеск останніх місяців наводить на думку, що уряд втратив контроль над ціноутворенням, внаслідок чого рівень інфляції за півроку перевищив запланований річний показник. Це при тому, що останні чотири роки інфляцію вдавалося утримувати у запланованих показниках. Посилання на те, що такий високий рівень інфляції спричинений зростанням тарифів на житлово-комунальні послуги, громадський траспорт, послуги зв’язку і цін на хліб є свідченням (чи визнанням?) безпорадності виконавчої влади у питаннях цінової політики. Чи не той же Кабмін своїми постановами вивів з- під дії антимонопольного законодавства «Укртелеком», НКРЕ, місцеві держадміністрації, дозволивши їм самостійно встановлювати монопольно високі тарифи на вказані послуги? Чи не Кабмін пустив на самоплив ринок зерна, відмовившись від його регулювання і держзамовлення на продовольче зерно для потреб населення? Важко збагнути, як такі дії співвідносяться з реформами заради добробуту.
Не в’яжеться з ними і призупинення дії пільг для деяких категорій громадян. Можна погодитися з В.Ющенком, що серед цих пільг є багато невмотивованих. Тож треба визначити, які з них зберегти і перевести у грошову форму, включивши до зарплат і грошових виплат військовослужбовцям. Але це треба було робити одночасно з ліквідацією пільг, а не призупиняти їх без усякої компенсації.
Не підвищили рівень життя і виплати заборгованих зарплат і пенсій. Вони «пройшли транзитом» через кишені громадян на погашення боргів, насамперед, за житлово-комунальні послуги. На це ж, враховуючи нашу традиційну законослухняність, іде й більша частина вчасно виплачуваних нині зарплат. Але, оскільки посадові оклади в бюджетній сфері не переглядалися з серпня 1996 року, а ціни за цей же період зросли удвічі, то ці вчасні виплати для бюджетників є слабкою втіхою. А у працівників госпрозразункових підприємств зростає нарахована зарплата, яка ще невідомо коли буде виплачена. Рівень життя «маленького українця» красномовно характеризує той факт, що, виходячи із нинішньої середньомісячної зарплати, після сплати всіх податків, оплати комунальних послуг і проїзду в громадському транспорті, на всі інші потреби кожного з членів середньостатистичної української сім’ї залишається 1 грн. 50 коп. на день. Ось це і є тим показником добробуту, через який «маленький українець» не може зрозуміти оптимізму прем’єра.
Ще одним доводом, наведеним Віктором Ющенком, є перший за роки незалежності бездефіцитний бюджет. У зв’язку з цим напрошується цікаве запитання. Вісім років поспіль деякі наші економісти з числа депутатів і урядовців наполегливо доводили народові, що найголовнішим чинником інфляції є саме дефіцит бюджету. Зараз ми маємо бездефіцитний (а за динамікою виконання — навіть профіцитний) бюджет, а інфляція за перше півріччя склала 18,7% і є найбільшою за цей період за чотири останні роки. Може, настав час віднайти істинні її причини і домогтися їх усунення? (Взагалі феномен української інфляції вже давно потребує грунтовного дослідження. Хоча б тому, що у нашій економіці часто не діють деякі об’єктивні економічні закони, а пояснення причин інфляції не підтверджуються реальним життям.)
Але повернемось до діалогу прем’єра з телеглядачами. Запитання пенсіонера з Києва — «Як прожити на 74 гривні?» — змусило Віктора Андрійовича замислитись на півхвилини. Відповідь прем’єра — «Робити реформи» — була короткою, але не зовсім зрозумілою, бо залишилося неясно, кому було адресоване це імперативне «робити»? Якщо пенсіонерові, то прем’єр звернувся не за адресою, адже той в силу свого становища може тільки ті реформи підтримувати, сприймати або терпіти. Їх ми вже вісім років, начебто, робимо, але після кожного чергового етапу реформування жити стає все гірше й гірше. Якщо ж ці слова Віктор Андрійович адресував самому собі, то це можна тільки вітати, хоча бідному пенсіонерові від цього не легше. Але й він, перед тим як ставити запитання, міг би подумати — ну як може прем’єр-міністр поділитися досвідом життя на 74 гривні, якщо ніколи не пробував цього робити? А втім, розміри межі малозабезпеченості та пенсій визначає саме Кабмін, тож прем’єр міг хоч розповісти, з чого виходить уряд, встановлюючи такі цифри. Невже тільки із горезвісних «економічних та фінансових можливостей»?
Загалом звіт уряду, крім зазначених вище запитань, залишив подвійне враження. З одного боку, продекларувавши реформи заради добробуту, на відміну від попередніх урядів, які полюбляли починати з непопулярних заходів, нинішній уряд домігся позитивних зрушень в економіці на макрорівні. А з іншого — ці зрушення поки що ніяк не відбились на якості життя більшості українських громадян. Тож треба, щоб досягнутий позитив обов’язково досягнув мікрорівня нашого повсякденного життя. Інакше, не відчувши змін на краще, «маленький українець» може рано чи пізно задатися питанням: реформи заради добробуту чи знову — заради реформ?
