Вельми цікаву книжку поширювали нещодавно у парламенті.
Автор її — народний депутат України Дмитро Чобіт, а називається опус «Свистун,
або Чи можна політичного банкрота обирати керівником держави».
Звісно, довго думати над тим, кому книгу присвячено, не
треба — Леонідові Даниловичу Кучмі, який править нами протягом останніх
п'яти років і бажає продовжити це «задоволення» ще на стільки ж. Абсолютно
виправданою, як на мене, є і назва. Свист, яким глава держави вітає моменти
навколишньої дійсності, що сподобалися йому, і з яким країна стрімко скочується
до безодні злиднів та розрухи, — це справді символ і звуковий супровід
останніх п'яти років розвитку.
Заради справедливості зазначимо, що і сам Леонід Данилович
іще зовсім недавно був приблизно такої ж думки, коли заявив, що не буде
балотуватися повторно, якщо економічна ситуація не поліпшиться. Потім він
у президенти пішов, оскільки йому, певно, підказали, що «тільки сліпий
не бачить» поліпшення. Однак «сліпий» Д.Чобіт побачив інше: зниження ВВП
України за 1994—1998 роки становило 51,3%, і про стримування темпів падіння
можна говорити тільки як про стабілізацію розвалу. Транспортні перевезення
за останні п'ять років знизилися у 5 разів і становлять тільки 21% від
рівня 1994 року. Д.Чобіт робить висновок: нема продукції — отже і нема
чого возити.
Коли Л.Кучма став Президентом, зовнішній борг країни становив
усього 380 млн. доларів. Зараз він становить майже 13 мільярдів (!!! —
В.С. ) «зелених», тобто близько 270 доларів на кожного з нас.
Нинішня виконавча влада «бореться» з цими цифрами або окозамилюванням
та будівництвом «потьомкінських сіл», або старанним ухилянням від неприємної
теми у площину іншої міфотворчості, покликаної обілити і без того вже максимально
освітлений образ «єдиного і неповторного».
Ось ці деякі нові міфи і варто розглянути детальніше, оскільки
вони нематеріальні, багато у чому ірраціональні, бо ж розраховані на «обробку»
простого обивателя, затиснутого у лещата прокучмівської пропаганди та агітації
найпримітивнішого стилю. І міфи ці, як не дивно, діють.
МIФ ПЕРШИЙ: НЕМА ВIЙНИ, СТАБIЛЬНIСТЬ
Цим Україна дійсно може пишатися: політичне протистояння
у ній не набуває форми гострих конфліктів.
А наше політичне довкілля ще з часів Леоніда Кравчука —
просто суперконтрастний фон, особливо, Росія. А були ще й Нагірний Карабах,
Абхазія, Придністров'я, Таджикистан. Громадянським миром пишався ще наш
перший президент, упевнено йдучи на вибори у 1994 році. Тепер його «спадщину»
успішно намагається експлуатувати і нинішній.
Та чи справді мир це?! До своєї незалежності Україна прийшла,
маючи майже 52 мільйони населення. Зараз цього не стверджує навіть телеканал
«1+1», бо, за офіційними даними, нас уже трохи більше 49 мільйонів. А за
неофіційними — 48 мільйонів. Де «поділися» інші в країні, в якій смертність
упевнено переважає над народжуваністю, в якій щодня «епідемія бідних» забирає
життя у 30 хворих на туберкульоз, у якій 9 з 10 новонароджених мають різні
патології, пов'язані з нестачею медикаментів та продовольства, — про це
треба запитати у Леоніда Даниловича. Цікаво було б почути у відповідь:
зате у нас немає війни. Це звучить як блюзнірство, навіщо нам іще й війна,
якщо наявні всі внутрішні ознаки геноциду.
А якщо до цього додати вчених, діячів культури і мистецтва,
яким або не знайшлося місця у «Злагоді» чи в акції «Наш Президент — Леонід
Кучма», або вони гидливо відмовилися від такої «честі» і тепер вимушені
шукати місця, куди б поїхати, то наявні і всі ознаки розумового, духовного
вихолощення нації. І щоб там не говорили про інтелігенцію «любителі» робітників
та селян, а народ, позбавлений своєї інтелектуальної еліти, — це всього-на-всього
дезорієнтований натовп. І політичний вибір його — це не демократія, а охлократія,
влада натовпу, якому улесливо повторюють: «Народ гідний тих правителів,
яких обирає». Як на мене, в умовах України ця теза дуже і дуже сумнівна,
хоч я і не схильний ура-патріотично приписувати країні якісь надприродні
властивості. А ось у колективний розум вірити хотілося б: не такі вже ми
й дурні.
МIФ ДРУГИЙ: «НАКРАВСЯ I БIЛЬШЕ НЕ КРАСТИМЕ»
Цей міф уже приносить плоди. Його на різні лади повторюють
різні люди на різних пропрезидентських каналах. І ясно, чому: на фоні загального
зубожіння і розграбування країни, помітного і дикорослого збагачення можновладцiв
і тих, хто в милості у влади, хоч-не-хоч у людей з'являється надія: ну
«наїдяться» ж вони колись. Або інший варіант: ці вже накралися, а прийдуть
нові — почнуть красти по-новому. Чи може так бути? Звичайно. Закон універсальний:
навіть коли на всіх вистачає — крадуть, а при дефіциті, так просто «метуть»
усе, що погано лежить.
Однак стосовно оточення Л.Кучми ця теза не повинна спрацьовувати
через дві головні причини. Перша — банальна: саме запускання таких «качок»
у маси — це непряме підтвердження того, що при Кучмі таки крали. А раз
крали, то, за логікою речей і згідно із законодавством, потрібно відповідати
за скоєне. Іміджмейкери чинного глави держави на це пiдкидають інший нюанс:
мовляв, раз ці накралися і «заспокоїлися», то тепер почнуть «творити»,
«ділитися».
Однак саме тут на перший план і виходить друга — головна
— причина неспроможності цього міфу: доведення до повного маразму головного
принципу існування влади і бізнесових сил, що її підтримують.
У будь-якій країні світу політики, прийшовши до влади,
намагаються розплатитися з тими, хто допоміг їм цю владу завоювати. Видають
потрібні закони, розміщують на «своїх» підприємствах вигідні державні замовлення,
використовують механізми державного протекціонізму у відстоюванні інтересів
фірм-союзників у міжнародній сфері і т.ін. і т.п.
Однак, не доведи Боже, щоб ця «вдячність» ставала дуже
вже помітною і не мотивованою або, ще гірше, зачіпала загальнодержавні
інтереси. Вибухали скандали, летіли голови, а словом «корупція» лякали
маленьких дітей.
У нас же, як відомо, Леонід Данилович відразу постав перед
громадськістю як людина, яка «не здає» своїх. І дійсно, спершу складалося
таке враження. Дніпропетровська «команда» розсілася тісненько і щільненько
на всьому, на чому можна, і почала подiлом країни. А що «творив» у цей
час пріснопам'ятний Дмитро Табачник, і згадувати не хочеться. Це був чистий
фаворитизм у квадраті. Проте «здати дімократа» примусили не вимоги парламенту,
не прохання досвідчених номенклатурщиків «урезонити парвеню». Погорів цей
невезучо-жадібний чиношукач через власний недогляд — не поцікавився військовим
званням «шефа» і став полковником, а «тато» виявився капітаном.
Однак відхід Табачника все одно не зміг прикрити того,
що ставало усе очевиднішім. У країні зміцнювався і розвивався не чистий
фаворитизм, а кланово-олігархічний лад, при якому місце в ієрархії і доступ
до матеріальних благ визначалися особистою відданістю «Самому». Те, що
країну лихоманить від економічної плутанини і численних переділів власності,
не бралося до уваги. Головне, щоб здравицi вчасно промовлялися.
А оскільки, повторюю, на всіх не вистачало, а нового нічого
не вироблялося, то боротьба кланів за залишки і за захоплене «чужими» загострювалася.
Отож старих, які уже наїлися, змінювали нові. І якщо сьогодні поглянути
на перший склад «пташат гнізда Леонідового», то можна пригадати класику:
«иных уж нет, а те далече». Деяких «нездающий» Л.Кучма «здавав» по кілька
разів. «При тілі» залишилися, мабуть, тільки Олександр Волков і Валерій
Пустовойтенко. Та й для тих, схоже, уже пролунав перший дзвінок. Президент
уже заявив, що не потерпить біля себе «тих, хто зловживає становищем».
І статися це може після його перемоги.
А означає це одне: країна і надалі може жити без єдиних
правил економічного розвитку, а нові фаворити, олігархи і клани «паюватимуть»
її по-новому. Це якщо, звичайно, Л.Кучма утримається у кріслі. Так що вгадайте
з трьох разів: крастимуть вони, чи ні?
Звичайно, можна припустити, що нові хазяї на Банковiй будуть
ще гіршими. Однак, без Л.Кучми є хоч надія, що нові врахують плачевність
старого досвіду. А за спиною Даниловича, як і раніше, маячать В.Пінчук,
А.Деркач, О.Іщенко, І.Бакай, О.Волков. Та й «дімократ» Табачник знову «підтягується
до влади». Словом, є над чим замислитися... МIФ ТРЕТIЙ: ЗАХIДНИК ВРЯТУЄ
ВIД ДЕФОЛТУ
Про це Л.Кучма говорить особисто, натякаючи на те, що тільки
він, мовляв, має кредит довіри на Заході й зможе реструктуризувати ту непіднімальну
суму в $3,3 млрд., котру Україна має вже в першому кварталі майбутнього
року пустити на обслуговування зовнішнього боргу.
І в тому, що на Заході Л.Кучму справдi «тримають» за західника,
правда є. Точніше, один бік правди. У Вашингтоні на зустрічі українських
адвокатів, суддів і журналістів з працівниками комісії конгресу США з безпеки
й співпраці в Європі нам дійсно говорили, що для них з усього українського
істеблішменту є найприйнятнішим з усіх саме чинний Президент. Але чому?
«Він хоча б говорить, що орієнтується на Захід, на Європейський Союз і
НАТО», — відповів співробітник комісії Орест Дейчаківський.
І стало все зрозумілим. Політичне керівництво більшості
західних держав дійсно хоче бачити в Україні незалежну державу, що орієнтується
не на відновлення СРСР у тій або іншій формі, а на Захід. Привид колишньої
«імперії зла» для Заходу ще такий матеріальний, що він ладен не тільки
на словах, а й матеріально спонсувати «прозахідну» Україну за принципом
«нехай це є політико-економічним фантомом, але дивитися він має не на Росію».
А жорстокість і подвійність політики в цьому питанні ще й у тому, що західні
діячі готові не тільки заплющити очі на важке становище народу «улюбленого
сателіта», але й усіма засобами підтримувати там ту владу, яка «дивиться
правильно». Й забезпечує стабільність. Нехай і кладовищенську...
Це — залишкові явища «холодної війни» й колишнього біполярного
геополітичного мислення, викорінити яке поки що не вдається. Й Л.Кучма
на цьому елементарно спекулює.
Який наш Президент «прозахідний політик» довелося пересвідчитися
вже в Польщі, президент якої так любить обніматися з Леонідом Даниловичем
і навіть із задоволенням прослухав художній свист останнього (в прямому
значенні слова. — В.С. ) у Львові.
Польща, як відомо, активно бореться за членство в ЄС і
обумовленими темпами адаптує своє законодавство до європейського. Однак,
крім внутрішніх проблем (нереформованого сільського господарства, наприклад),
ще одним «головним болем» для Варшави — перешкодою на шляху до ЄС — є її
відносини з Україною у питанні щодо спільного кордону. ЄС вимагає від Польщі
закрити кордон і покласти край нелегальній міграції, контрабанді наркотиків,
зброї, експорту мафії тощо. Але в Польщі є свої резони: тільки прикордонна
торгівля з Україною щорічно дає до $2 млрд. прибутку до польського бюджету.
За словами депутата польського Сейму Єжи Осятинського, середній українець
на Сході залишає в Польщі до $400 на рік, а середній німець на Заході —
DM35, та й польсько-російський товарообіг може дещо ускладнитися, а він,
за словами першого віце-міністра закордонних справ Польщі Анджея Ананіча,
щорічно становить $4-4,5 млрд.
Ось поляки й обрали шлях переговорів. Заходу вони пропонують
послуги «спецпредставника» на переговорах із Сходом. А Україну вмовляють
швидше впорядкувати по-справжньому її кордон з Росією. І якщо президент
А.Квасьнєвський ще за звичкою обнімається з Л.Кучмою, то його радники дозволяють
собі бути відвертішими. Один з авторів підписаної під свист у Львові українсько-польської
Декларації про примирення, радник польського президента Яцек Ключковський
групі українських журналістів про кордони сказав прямо: «Чим швидше Україна
вирішить проблему свого східного кордону, тим легше нам буде переконувати
Брюссель, що повністю закривати кордон з Україною нам не потрібно». А в
тому, що Польща приєднається до Шенгенської угоди, в Варшаві не сумнівається
ніхто. І в цьому випадку «західник» Л.Кучма ризикує спілкуватися з Заходом
уже через Варшаву. Це якщо, звісно, переможе, повторюю. Або в тому випадку,
якщо його послідовник також не зважиться на нормальне облаштування кордону.
Розумінню суті Л. Кучми- політика, ціни його висловлювань
і заяв сприяла й президентська кампанія. Спостерігачі з ПАРЄ вже зазначили,
що демократичністю й «західними стандартами» в Україні поки що не пахне.
Але спостерігачів на вибори і ПАРЄ, і згадана вище комісія конгресу США,
й інші міжнародні організації надсилати збираються.
Однак, як з'ясувалося, не всі. У Нью-Йорку нам довелося
поговорити з директором Міжнародної Ліги з прав людини Кеті Фіцпатрік,
яка безпосередньо співробітничає з ООН у питаннях становлення демократії
й захисту прав і свобод людини. Так ось пані Фіцпатрік закликає міжнародних
спостерігачів не їхати на українські президентські вибори, бо переконана
(!!! — В.С. ), що вони будуть нечесними й фальсифікованими на користь
Л.Кучми. «Присутність міжнародних спостерігачів, які нічого не зможуть
змінити, зате констатують порушення як такі, що не вплинули на загальний
результат, тільки зроблять нечесні вибори легітимнішими. Так вже було в
Казахстані, де «блискуче» переміг Назарбаєв, попри безліч порушень», —
говорить К.Фіцпатрік.
А, отже, хоче цього Банкова або не хоче, а думка міжнародних
правозахисних організацій, таких як ліга К.Фіцпатрік, американський комітет
захисту журналістів, який дав Л.Кучмі звання «світового ворога №6», вплине
й на політиків. Перед обличчям своїх народів вони просто не зможуть спілкуватися
за подвійними стандартами з лідером країни, у якій, через його політику,
люди помирають від голоду під «демократичні й ринкові» заклики. Але від
такої плями Україні з Кучмою або без нього доведеться відмиватися дуже
довго.
До речі, це розуміння на Заході вже відбувається. Почула
ж ПАРЄ заклик «канівської четвірки» й пересвідчилася в її правоті. Не було
б пізно, як із загальним західним улюбленцем Горбачовим, за часів якого
академік А.Сахаров також закликав в ім'я зміцнення справжньої демократії
«здійснювати тиск на мою Вітчизну». Тепер там воюють у Чечні...
А кредити нові Захід дасть, бо, як зазначали багато які
експерти в тій же газеті «День», дуже важко оголосити банкротом суверенну
державу та й ще з таким політичним «навантаженням» буфера, як в України.
І в цьому питанні, звісно, важливими є умови поновлення кредитування. У
випадку дефолту, вони, природно, будуть жорсткими й навряд чи прийнятними
для більшості населення в наступні роки. Але й без дефолту країну елементарно
перетворять на величезний механізм з обслуговування зовнішнього боргу,
а, отже, впаде ще один міф кучминських штабів щодо негайної виплати майже
12 млрд. гривень соціальної заборгованості. Не до неї, коли фінанси держави
контролюють чужі люди. А звідси витікає й неспроможність головного міфу
Л.Кучми.
МIФ ОСТАННIЙ — ВИСНОВОК: БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНИЙ
Штаби Л.Кучми твердять про це постійно. І, як не дивно,
вони по-своєму праві. Не в тому значенні, звісно, що в Л.Кучми немає альтернативи.
Кучмисти праві в тому значенні, що в разі перемоги Леоніда Даниловича в
країни немає іншої альтернативи, крім стагнації економіки й обмеження демократії.
Останні 5 років — цьому підтвердження. У книзі «Свистун» про це сказано:
«Сам Л.Д.Кучма й є національною катастрофою, котру треба відвернути 31
жовтня 1999 року й далі не ганьбити Україну».
А як на мене, так внаслідок того, що з економікою при будь-якому
Президентові буде туго, у поразці Л.Кучми є тільки політичний смисл. Український
народ зможе показати світу, самому собі й, головне, нинішній камарильї,
що, попри всі її зусилля, в ньому не вбито здатність до внутрішнього демократичного
самовідродження й самоочищення від скверни не з дубиною в руках, а шляхом
виборів. А це також благо.
Київ—Вашингтон—Нью-Йорк— Варшава—Київ
