«Історія будь-якої нації… є розвитком системи приєднання», — так починає свою «Безхребетну Іспанію» Ортега-і-Гассет, цитуючи Моммзена.
За півстоліття, що минули відтоді, колишня «безхребетниця» помiтно змінилася, розбагатівши на японських туристах, які споглядають куполи «Саграда фаміліа». Та й привабливий, як зірка Голлівуду, король Хуан Карлос давно став всеєвропейським улюбленцем. Членство в ЄС, цій новоявленій імперії із центром чи то в Парижі, чи то в Берліні, явно пішло на користь іспанській глушині.
Інша рiч Україна. І зовсім інша — Молдова. Як з’ясувалося, всі ми рухаємося аж ніяк не в бік Ейфелевої вежі, а, скоріше, туди, де біліють засніжені бані собору Василя Блаженного.
Перші ознаки цього «дрейфу материків» започаткувалися аж ніяк не з перемоги комуністів у Кишиневі або з домовленості в Дніпропетровську. Цей процес, коливальний за своєю природою, почався набагато раніше. Молдавiя увійшла до складу Російської імперії 1815 року, після 300-літнього животіння в Оттоманській імперії. Тристолітнє злиття зі східними людьми, треба думати, не минуло безслідно, як і для нас із вами — багаторічна дружба та сусідство із кримськими татарами. 1918 року Молдова відходить до Р умунії, але вже 1940 року Бессарабію було повернуто за Пактом Молотова — Ріббентропа. Післявоєнна історія Молдови явила світові Леоніда Ілліча, артистку Софію Ротару, Фета Фрумоса і вино «Белый аист». Післяпутчівські історії наших країн схожі в чомусь. 27-го і 24 серпня Молдова і Україна відзначають свої Дні незалежності. У нас також був період ейфорії, що закінчився гіперінфляцією 1993 го. В обох країнах найбільшою та найорганізованішою партією є комуністи, з тією лише різницею, що симоненківці і без владних повноважень непогано влаштувалися та начебто паразитують на протестних настроях, а комуністи-воронінці все-таки зважилися на щось більше.
Давно помічено, що приходу комуністів передує «непевний час» і провал правого режиму, приходу правих — «непевний час» банкрутства лівих. Маятник соціальної психології весь час рухається, хоча період його руху обчислюється роками, а в Західній Європі становить майже 20 років. У маленькій Молдовi цілковита зміна політичних уподобань сталася вдвічі швидше.
У серпні 1991-го націоналісти з Народного фронту добилися заборони Компартії. Країна вибрала курс на об’єднання з Румунією. Почалася війна в Придністров’ї. У березні 1994-го Мірча Снєгур підписав угоду про партнерство з НАТО. Того ж року було прийнято Конституцію і досягнуто угоди про виведення російських військ. Однак уже в березні — квітні 1995- го відбулася серія страйків та демонстрацій із приводу запровадження викладання румунської мови в школах та вузах. Приватизація, яка спочатку бурхливо йшла, почала затухати, але все ж до 1995 року в республіці нараховувалося 14 тис. приватних підприємств. У той же час почалося зростання безробіття, зубожіння населення, спад виробництва. Позначився і розрив традиційних зв’язків, адже три чверті імпорту і величезна частина експорту припадала на країни колишнього СРСР. Якщо 1991 року ВВП становив 13,1 млрд. дол., то вже через чотири роки він зменшився на третину.
Вибори 1994 року повністю змінили парламент. Народний фронт утратив більшість, прийшли «демократичні аграрії». Утім, зупинити подальший спад не вдалося і їм. Даремно школярі вчилися писати знайомі слова латинськими літерами — Румунія, чиєю «ідеєю- фікс» став вступ у НАТО, під тиском Альянсу визнала непорушність своїх східних кордонів. Двері західноєвропейського експреса зачинилися перед самим носом Молдови. Діяти інакше Румунія не могла. На той час у ній самій загострилися економічні проблеми, почалася політична гризня. Та й затятість Придністров’я не додавала ентузіазму. Перші сутички із застосуванням зброї почалися ще 1990 року, але основні події розгорілися навесні 1992-го. У березні було запроваджено надзвичайний стан. Однак уздовж Дністра велися в основному перестрілки — били по дахах, спостерігаючи, як гарно розлітаються осколки шиферу, в районі міст Бендери і Дубосари розгорнулися справжні битви із застосуванням артилерії та систем залпового вогню. Загинуло близько 650 осіб, 4 тисячі було поранено. Було зруйновано 37 підприємств, 14 лікарень, постраждало 326 житлових будинків. Досі на мінах підриваються люди. Однак найважчими виявилися психологічні наслідки: в республіці, де непросто знайти незмішані сім’ї, піднялася хвиля взаємної ненависті, яка не цілком затихла і сьогодні. Конфлікт, інспірований націоналістичним урядом, що марив швидким приєднанням до Румунії, не був міжетнічним: за переписом 1989 року, молдавани становили в Придністров’ї майже 40% населення, українці — 28%, росіяни — 25%. Війна велася за промисловий потенціал, адже в Придністров’ї, яке займає всього 12% території Молдови, зосереджено майже всю промисловість, котра дає третину ВВП. У рамках Придністров’я фактично склався самостійний господарський комплекс із населенням близько 750 тис. чоловік. Спроба розв’язати проблему силою дала прямо протилежний ефект: «молдавський Рур» усі ці роки іржавів і припадав пилом. До сьогодні на кордоні з рештою Молдови стоять блокпости — стволи кулеметів спрямовано на Кишинів. На ринках Тирасполя суціль продукти з України. Ціни нижчі, як у нас, але не набагато. Працюють лікарні і школи, однак дипломи їхніх випускників ніде не визнаються. Зарплати і пенсії мізерні. Зате є свої гроші — купони Придністровського банку.
Після торішнього робочого візиту в Молдову Путіна (Єльцин був там востаннє лише 1997 року), який господарським оком оглянув території, в республіці відбулася ще одна важлива подія: вона стала парламентською. Владу президента було дуже обмежено, вона зводилася до представницьких функцій. Ознаки «порожевіння» викликали стурбованість у демократичному таборі. Так з’явилася на світ Декларація про приєднання до ЄС, підтримана 19 партіями із 28, зареєстрованих у Молдові.
Нинішнє «побутування» громадян республіки на суму сім — десять доларів на місяць важко назвати процвітанням. Чи варто дивуватися, що після довгих років просторікування в націоналістичному дусі та економічного спаду, який триває, уподобання населення дещо змінилися? Сьогодні комуністи стають цілковитими господарями країни завбільшки з Бельгію — можуть змінити Конституцію, призначити уряд, обрати президента. Як заявив лідер комуністів В.Воронін, не обов’язково на чолі уряду стоятиме хтось «червоний». Найвірогідніший кандидат на цей пост — Д.Брагіш, нинішній прем’єр-міністр. Обрати прем’єра з табору демократів зручно і з тактичних міркувань — щоб можна було при нагоді звернути на нього невдачі.
Інакше стоїть питання з референдумом про майбутнє приєднання до Росії. Виграти його буде непросто, адже 65% населення — молдавани, і старожили ще пам’ятають, як 1950 року «дорогий Леонід Ілліч» виявив свій генсеківський норов під час акції з депортації та винищення етнічних румун. Нарешті, 49,93%, що підтримали комуністів, — це і 50,07% тих, що їх не підтримали. Як писала молдавська преса, передвиборна кампанія йшла із застосуванням «чорного піару» та з политтям брудом конкурентів, та й шестивідсотковий бар’єр залишив за бортом думку 28% тих, що проголосували. Вибори засвідчили не так силу комуністів, як розбрід і слабкість у демократичному таборі і стали очевидною поразкою прорумунських партій.
Найгірше з того, що можуть зробити комуністи проти опозиції, — це застосувати силу. Навряд чи справа дійде до збройних зіткнень, але мітинги та демонстрації зі спаленням опудал цілком можливі. На це у влади є відповідь в особі російського «Газпрому», який уже практикував відключення газу для всієї республіки за борги, котрі досягли 600 млн. дол., що вдвічі перевищує прибутки її бюджету. У Молдови практично немає ні мінеральних, ні енергоресурсів, а велика частина промисловості зосереджена лівіше за Дністер. У такій ситуації вести мову про якусь незалежність Молдова не в змозі. «Ми можемо купити цю країну з нутрощами», — заявили «Известия» (від 27 лютого 2001 р.).
Кажуть, «що в Путіна на розумі, те в Жириновського на язиці». І ось Володимир Вольфович приміряє хромові чоботи, які він сподівається обполоснути у водах Індійського океану: «Потрібна нам Молдова, потрібна стовідсотково». Зрозуміло, ніхто не чекає, що Росія візьме республіку на утримання. Недавнє замерзання російських громадян у Примор’ї виразно довело, що вона може, а що — ні. Може — облетіти на бомбардувальниках північні кордони Японії. Не може — обігріти квартири, школи та лікарні. Можливий варіант майбутніх дій засвідчує Лукойл, який уже контролює 40% ринків нафтопродуктів Молдови. Борги за газ комуністам ніхто не пробачить, навіть якщо молдавські товариші і назвуть Путіна «надією-царем». Платити доведеться — заводами, землями, ринками збуту. Однак винні в цьому будуть не тільки і не стільки комуністи, скільки націонал-патріотичні уряди, які бездумно і завзято рвали кермо праворуч і, зрештою, підвели країну до втрати незалежності.
Будь-яка соціально-політична теорія має свою правду. Є вона в консерваторів, є і в комуністів. У комуністів мало шансів вилікувати молдавську економіку, їхнє завдання — об’єднати країну. Недаремно офіційний Тирасполь, за відгуками деяких оглядачів, перебуває в стані легкої паніки, адже його значення як форпосту Росії різко падає. Парадокс ситуації в тому, що, прийшовши до влади на хвилі протестних настроїв, комуністи вже на наступних виборах приречені втратити більшість: адже протестний електорат автоматично перейде до партій центру і навіть до більш правих. І марно російські ЗМІ торжествують «перемогу»: молдавський бумеранг, повернувшись, може дуже боляче вдарити по пальцях.
Отримати уроки з «Electorala- 2001» варто було б і нашій політичній еліті, адже і наша сьогоднішня стабільність, якої було насилу досягнуто, є, кажучи словами Лаоцзи, всього лише «доброзичливою маскою майбутніх змін».
