Віднедавна на обличчі світової політики дедалі частіше роблять омолоджувальні операції — до влади раз у раз приходять сильні, рішучі й доволі молоді лідери-активісти. Так, минулого місяця прем’єром Словенії стала Аленка Братушек, котрій виповнилося 42 роки, а в грудні 2012-го главою уряду Румунії обрали 40-річного Віктора Понту. Прем’єр-міністрами Британії та Нідерландів 2010-го призначили 43-річних Девіда Кемерона і Марка Рютте відповідно.
Також прийнято вважати, що на чолі країни має стояти сивочола, зріла, досвідчена людина, однак історія знає багато винятків. Серед обраних шляхом всенародного голосування президентів наймолодшим був Жозеф Кабіла, котрий і нині очолює Демократичну Республіку Конго. У свої 29 років, після смерті батька, тодішнього президента країни, Кабіла вперше очолив республіку. За п’ять років свого правління він зумів зупинити затяжну громадянську війну та сприяв виведенню зарубіжних військових контингентів із Конго. 2006 року в ДРК відбулися перші демократичні вибори, на яких переконливу перемогу одержав усе той же Кабіла, котрому на той час ще не виповнилося й 35. У Європі наймолодшим главою держави свого часу став грузинський лідер Михаїл Саакашвілі. Коли він переміг на президентських виборах 2004 року, йому було 36 років. У США наймолодшим народним обранцем був Джон Кеннеді, котрий став лідером країни в 43 роки. Він також залишився в американській історії як перший президент-бойскаут. В Україні поки наймолодшим гарантом був Віктор Ющенко. Виконувати президентські обов’язки він став у 50 років.
До речі, згідно з Конституцією України, висувати свою кандидатуру на посаду президента можуть лише громадяни нашої держави, які досягли 35-річного віку. Тобто категорія «молоді» в ці межі аж ніяк не вписується. І хоч за класифікацією ООН до молоді зараховують осіб від 15 до 24 років, в Україні діють інші правила. Так, за рішенням народних депутатів і згідно з вимогами чинного законодавства, молодими українцями є люди віком від 14 і аж до 35 років. Мовляв, це створює правові умови для отримання кредитів на житло. Однак якщо вести мову про соціальні ліфти, то вони в Україні точно зламані або ж, у кращому разі, працюють на вимогу окремих членів суспільства, а отже, підвищення молодіжного віку навряд чи змінить ситуацію. Це пояснюється тим, що молодих активістів, які прийшли б у політику, скажімо, зі студентських парламентів чи різноманітних міжнародних та всеукраїнських молодіжних організацій, фактично немає. Ба більше, у нас і з самими молодими політиками при владі вимальовується проблема.
Так, «День» підрахував, що у Верховній Раді України лише 11% народних депутатів є представниками молоді, тобто людей до 35 років включно. Найбільше таких є в «УДАРі» — 20% (кожен п’ятий член альянсу), на другому місці — ВО «Свобода» — трохи більше 16% (кожен шостий депутат), на третьому — КПУ — 12,5% (кожен восьмий нардеп), ВО «Батьківщина» з 10% молодих у партії опинилася на четвертій позиції (кожен десятий член об’єднання). На останньому ж місці нашого рейтингу — Партія регіонів. У її лавах народних обранців трохи більше як 9% людей віком до 35 років. Варто також зазначити, що наймолодшому депутатові ВРУ VII скликання Андрію Іллєнку (ВО «Свобода») — 25 років, а найстаршому — регіоналу Єфиму Звягільському — 80. Мабуть, члени партій забувають, що, за даними соціологів, близько 30% людей готові віддати свій голос на виборах за представника нового, ніким і нічим не заплямованого покоління. При цьому згадується відома в радянський період пісня зі словами: «Молодым у нас везде дорога, старикам у нас всегда почет». Однак чому в Україні така комбінація не спрацьовує та якими шляхами молоді політики можуть прийти в парламент, спробуймо з’ясувати далі.
ВАРІАНТ № 1.
«СІМЕЙНИЙ»
Залучення родичів та відданих людей до керівництва країною мало місце ще за часів правління Леоніда Кучми, а кумівська тема набула особливої популярності за президентства Віктора Ющенка. Однак нині ці поняття дещо трансформувалися: «сімейні» відносини прийшли на заміну зв’язкам «кумівським», «дружнім» або «робочим». Промовистим прикладом бездоганного спрацювання такої схеми є Віктор Янукович-молодший. Син чинного Президента України став № 22 у списку Партії регіонів на осінніх виборах до Верховної Ради України. Варто зазначити, що у свій 31 рік Віктор Вікторович уже встиг попрацювати нардепом трьох скликань ВРУ, а вперше депутатський мандат він отримав, коли йому було 25 років. Схожа ситуація і в інших членів Партії регіонів. Так, народними обранцями до парламенту VII скликання увійшли, наприклад, такі регіонали:
Олексій Азаров — син прем’єр-міністра (за мажоритарним округом № 47, Донецька область);
Артем Пшонка — син Генерального прокурора (за мажоритарним округом № 81, Запорізька область);
Сергій Кацуба (за мажоритарним округом № 92, Київська область) — син народного депутата Володимира Кацуби (за мажоритарним округом № 175, Харківська область);
Артем Семенюк (за мажоритарним округом № 204, Чернівецька область) — пасинок чернівецького губернатора Михайла Папієва;
Юлія Льовочкіна — сестра голови Адміністрації Президента Сергія Льовочкіна (за мажоритарним округом № 6, АР Крим);
Сергій Клюєв — брат секретаря Ради національної безпеки та оборони України Андрія Клюєва (за мажоритарним округом № 46, Донецька область);
Олександр Васильєв (за мажоритарним округом № 59, Донецька область) — брат колишнього генерального прокурора, нині народного депутата Геннадія Васильєва (№ 54 у виборчому списку);
Дмитро Добкін (за мажоритарним округом № 178, Харківська область) — брат губернатора Харківської області Михайла Добкіна.
Однак рідня в парламенті нового скликання є не лише в ПР, а й в опозиції. Так, крім лідера ВО «Свобода» Олега Тягнибока, нардепом став і його брат Андрій (за мажоритарним округом № 125, Львівська область). Від ВО «Батьківщина» до ВР пройшла й Ірина Луценко (№ 18 у виборчому списку) — дружина екс-міністра МВС Юрія Луценка, а також Ігор Васюник (за мажоритарним округом № 117, Львівська область) — брат екс-віце-прем’єра Івана Васюнника. Від ВО «Батьківщини» до ВР балотувався Андрій Табалов (за мажоритарним округом № 99, Кіровоградська область). Він є сином Олександра Табалова (№ 49 у виборчому списку ВО «Батьківщина»), відомого бізнесмена, котрий, за останнім рейтингом найбагатших людей України у версії журналу «Фокус», посів 181-шу позицію. Батько і син Табалови «прославилися» тим, що стали першими «тушками», обраними нардепами від «Батьківщини», які відмовилися від своєї фракції.
Народними обранцями став також тріумвірат братів-Балог від партії «Єдиний Центр»: екс-міністр МНС Віктор Балога (за мажоритарним округом № 69, Закарпатська область), його брат Павло Балога (за мажоритарним округом № 71, Закарпатська область), якого нещодавно через суд позбавили мандата, та їхній двоюрідний брат Василь Петьовка (за мажоритарним округом № 72, Закарпатська область). Таким чином спостерігаємо тенденцію: для молодого політика не обов’язково бути занадто активним або громадсько залученим, бо в Україні, щоб отримати бажаний мандат, досить просто бути або стати членом родини одного з «обраних». Хоча зазвичай ця умова стає «нездійсненною мрією» на шляху до досягнення різних вершин у кар’єрі перспективного політика з молодіжних кіл.
ВАРІАНТ № 2.
ПАРТІЙНИЙ
Цей шлях приходу в політику також певною мірою підпадає під категорію «сімейного», проте кількість можливих комбінацій тут значно варіюється. На сьогодні чи не кожна політична партія має в своїй структурі молодіжне крило чи осередок. Досить активно своєю промоцією займаються «Молоді регіони» від Партії регіонів, існує також «Молода зелена організація» від Партії зелених України, «Батьківщина молода» від «Батьківщини», «Молодий народний рух» від Народного руху України, «Студентська Свобода» від ВО «Свободи», молодіжне крило від «Фронту Змін», проект «Молодь до влади» від «УДАРу» тощо. Стати членами кожної з подібних організацій мають право всі охочі. Як правило, на їхніх сайтах є навіть опція, яка дозволяє одразу ж подати заявку на вступ. Проте, як доводить практика, членство в таких об’єднаннях потрібно насамперед партіям, які їх організовують.
Що ж до подальшого просування молодих активістів, то з цим трохи складніше. Як правило, вони продовжують працювати на громадських засадах, але у велику політику при цьому йдуть не часто. Чи не єдиним винятком є «Молоді регіони», але тут знову ж спрацьовує «сімейний» ефект, і на керівних посадах молодіжного осередку партії можна побачити вже чинних депутатів ВРУ на кшталт Андрія Пінчука, Ельбруса Тадеєва, Ірини Бережної, Віктора Януковича-молодшого тощо. До речі, у програмі чи не кожного молодіжного крила партії йдеться про велику значущість молодого покоління та його значення для майбутнього України, однак коли доходить до справи, тобто до виборів, то про молодих перспективних політиків здебільшого забувають, а на їхнє місце ставлять представників колишнього совдепівського апарату чи пару «своїх хлопців». Недарма левову частку народних депутатів становлять люди старшого віку, а не представники прогресивної молоді, на совість яких начебто й треба покладати українську будущину.
ВАРІАНТ № 3.
ПРОГРЕСИВНИЙ
Найкращим варіантом для побудови справді демократичного суспільства і участі в ньому молодих людей варто назвати органи студентського самоврядування. Звісно, у тому варіанті, в якому вони функціонують зараз, їх важко назвати такими, що мають вплив на подальше політичне життя країни. Ба більше, вони скоріше виконують функцію певного обов’язкового придатку, який теоретично повинен існувати, але фактично ніякої ролі у вихованні майбутніх лідерів країни не відіграє. Для прикладу, у коментарі «Дню» колишній член Європейського молодіжного парламенту (European Youth Parliament (EYP)) Руслан Азаров зазначив, що, на його думку, основною метою, зокрема цієї структури, є поглиблення міжкультурної та міжособистісної взаємодії між молодими активістами з різних країн світу: «Організація служить, насамперед, освітній меті, пропагує єдність і європейськість. Тричі на рік тут відбуваються міжнародні сесії (моделі), на які посилають відібраних учасників із національних сесій. Мені так пощастило одного разу з’їздити в Афіни. Досвід був дуже цікавим. Тому свого часу членство в ЄМП дало мені глибше розуміння європейської і міжнародної політики, а також сприяло можливості подорожувати. Що ж до соціального ліфту, то такі організації корисні саме школярам в момент визначення життєвих і соціополітичних позицій, але коли йдеться про формування майбутньої політичної еліти, то тут треба брати участь у роботі інших молодіжних об’єднань».
Крім Європейського молодіжного парламенту, в Україні функціонує низка інших організацій, які ставлять собі за мету співпрацю між представниками соціально активного юнацтва: «Молодіжний Європейський рух», «Спілка української молоді в Україні», «Фундація регіональних ініціатив» тощо. Проте лише одиниці з них прагнуть стати справжнім соціальним ліфтом на шляху до виховання майбутніх молодих лідерів України. Правда, останнім часом ситуація починає потроху змінюватися. Зокрема у грудні минулого року було проведено перше засідання членів Молодіжної Верховної Ради України — консультативно-дорадчого органу, що функціонує на громадських засадах при ВРУ, а в грудні 2012 — січні 2013-го стартував проект StudMP. Ініціатором створення останнього став журналіст «5 каналу» Олексій Братущак. Один із координаторів проекту, Марина Євтушок, розповідає: «Фішка StudMP у тому, що в нас ну дуже глобальна мета — змінити систему, дати можливість молодим розумним людям приходити в політику завдяки клепці в голові, а не статусу родичів. Ми впевнені, якщо студентське самоврядування перетвориться з «дорадчого» придатку адміністрацій (необхідного через чинний Закон «Про вищу освіту») на самостійного захисника інтересів студентства, його активісти зможуть робити політичну кар’єру, починаючи з часу навчання у виші. Бо нині бачимо своєрідне замкнуте коло: не знаєш, як працює мале самоуправління — не можеш йти у серйозне, бо немає ні досвіду, ні зв’язків. Приміром, у Британії ті, що займаються самоврядуванням у вишах, напрацьовують і досвід, і зв’язки, а вже потім ідуть з цим у політику. Наші учасники мають створити платформу, якої в нас насправді немає — стати тими першими, котрі перенесуть досвід роботи у ВР на роботу студентського самоврядування і покладе початок поколінню, яке приходить в політику, бо хоче змінювати країну, а не наживатися на недоліках системи».
Євген Демченко, екс-голова Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Фундація регіональних ініціатив» каже: «У мене позиція досить наївна. Я вважаю, що коли з’явиться якісний політичний продукт і буде достатньо бажання, аби його просувати до влади, то це зробити можна. А казати, що в Україні всі шляхи закриті — вигідно, насамперед, для того, хто нічого не хоче з цим робити, і для людей, які зараз є при владі. Я не заперечую того факту, що в Україні це все дуже непросто і, більше того, пов’язано з певною небезпекою. Я маю на увазі те, якщо існуючі політичні фігури побачать і відчують конкуренцію з боку таких молодих людей. Але я переконаний, що це можна робити, це треба робити і найближчим часом це обов’язково відбудеться. Проте останнім часом ми прослідковуємо негативну тенденцію в тому, що багато людей, які не змогли цього реалізувати, просто виїхали за кордон. Я, наприклад, багато працюю з молоддю, проводжу тренінги і часто кажу, що з України легше виїхати, ніж тут жити. Це окремий вибір кожного. І якщо вони зроблять вибір на користь того, щоб якось намагатися змінити ситуацію, то це все можна зробити. Звісно, якщо до того часу всі не емігрують, то сподіваюся, що ці зміни матимуть місце уже в найближчі кілька років. Я навмисно уникаю слів про революції, бо думаю, що в цьому випадку треба просто працювати. Це справді дуже важка мобілізаційна, інтелектуальна, комунікативна робота, яку треба починати втілювати у життя вже сьогодні».
* * *
Отже, змінити нинішню українську політику зможуть допомогти активні представники молодіжного руху. Звісно, таке рішення не буде панацеєю від усіх бід, однак стане в пригоді під час реанімування тієї ситуації, що склалася у вітчизняному політпросторі. Проте зазначимо, що молоді політики теж бувають різними. Так, деякі з них відверто дискредитують право молоді на участь у політичному житті країни. Згадати хоча б «молоду команду» колишнього мера Києва Леоніда Черновецького, членів якої представники різних політичних сил неодноразово звинувачували в розграбуванні майна громади Києва. Також відомий приклад скандально відомого мера Орджонікідзе Максима Дубініна — наймолодшого міськголову України, який розпочав виконувати свої управлінські обов’язки у 23 роки. 2011-го його засудили до п’яти років позбавлення волі за отримання хабара у розмірі 50 тисяч гривень. Додамо, що до цього він устиг попрацювати на посаді мера трохи більше трьох місяців. Однак не всі молоді політики є такими, а приклад Дубініна лише безпідставно підриває довіру людей до всіх представників молоді загалом.
По всьому світі молодіжні ініціативи підтримують на державному рівні, а багато молодих людей після участі в них стають парламентарями, урядовцями, нардепами тощо. Перейняття міжнародного досвіду буде корисним і в українських реаліях. Адже перед тим як іти у велику політику, слід насамперед навчитися лобіювати власні інтереси та просувати авторські ініціативи на загальний розгляд, а вже потім говорити про бажання висувати свою кандидатуру на президентський чи парламентський пости. І ще, говорячи про молодь, Україну чи владу, мимоволі згадуєш ситуацію з першим президентом Чеської Республіки Вацлавом Гавелом, якого одного разу запитали: «Навіщо ви проводите люстрацію і даєте молодим владу в руки — вони ж нічого не вміють?» Він відповів: «Краще п’ять років помилок, ніж 50 років саботажу». І справді, з політичного оновлення варто починати, однак на ньому не слід зупинятися. Українській політиці необхідне перезавантаження.
