Нелегітимне ухвалення мовного закону викликало здебільшого лише декоративні, нечисленні та нетривалі протести, компенсовані багатьма заявами та коментарями, здебільшого у віртуальному просторі. Влада в особі Г. Герман по-блюзнірськи здивовано нарікає на пасивність галичан у відстоюванні своєї мови, таким чином натякаючи на повну відсутність та неприродність української на Сході та Півдні. Інтелектуали-постмодерністи («плебейські постмодерністи», користуючись влучною метафорою С. Грабовського) закликають до співпраці з владою, наголошуючи на марності, нецивілізованості та неєвропейськості боротьби за, мовляв, не таку вже й цінну річ у ХХІ ст. Частина патріотів проповідує духовну боротьбу мирним шляхом, а то й узагалі шукають забуття у вишиванкових аполітичних фестах, підкріплених поїданням вареників з горілкою та гопаком, за широкою участю тих, хто, попри заяви про свою любов до української мови, навіть не збирається вчитися нею розмовляти. Українцями вкотре керує принцип меншого зла, що вже не раз обертався ще гіршим злом. Акції не заперечує і влада, поки що залишаючи цю етнографічну нішу поряд із пивом та футболом для частини своїх підданих як ерзац національної ідеї. А тим часом основна маса населення на Сході та Півдні покірно потягнулася до шкіл писати заяви про зарахування своїх дітей до російськомовних класів. Не чуємо і про масові, сконсолідовані протести навіть з боку «професійних українців» — гуманітарної українознавчої інтелігенції Центру, Сходу та Півдня.
Шукаючи в численних статтях на мовну тематику порівняльного аналізу, згадки про точку неповернення, після якої спроби збереження української мови як повноцінно-діючого організму стали дуже проблематичними, здебільшого натрапляв на згадки про акти ХІХ ст. Однак варто пошукати аналогій у ближчому до нас радянському часі, хоча б у зв’язку з його вражаючою подібністю до теперішнього.
Осінь 1977 року. В СРСР ухвалено нову конституцію, що підсилила і без того потужні русифікаційні процеси, адже фактично перетворювала національні мови союзних республік лише на факультативні, вторинні предмети у школах та ВНЗ, органах влади тощо. Ідеологічне підгрунтя для русифікації забезпечувала концепція інтернаціоналізму, втілена у доктрину «радянського народу». Мовою інтернаціоналізму, тобто мовою міжнаціонального спілкування, мала бути російська. Радянський інтернаціоналізм мало чим відрізнявся від сучасного вчення про мультикультурне суспільство. Різними були лише термінологічне оформлення та гасла.
1978 року нову конституцію почали запроваджувати у маріонеткових союзних республіках, де приймалися і навіть «обговорювалися» (закон 2012 року двох К-К не забезпечив навіть цієї процедури) конституції з певним національним колоритом, але з неодмінним посиленням позицій російської мови, скасуванням норм навіть сталінських конституцій про державність місцевих мов. Попри ідентичні зміни, реакція у республіках була далеко не однакова. Найбільш швидкою та адекватною була відповідь грузинів. Ще задовго до 1978 року у Грузинській РСР викладання грузинської мови скорочувалося у школах та університетах, проти чого неодмінно відверто виступали представники інтелектуальної еліти. Одразу після оприлюднення в газеті проекту нової конституції ГРСР грузинська інтелігенція почала діяти. Редакції газет та партійні осередки були завалені листами-протестами проти русифікації, зокрема авторства авторитетного академіка-мовознавця А. Шанідзе. Однак багато хто пішов значно далі, ніж письмові заяви. Так, донька директора «Грузії-фільм», студентка Тбіліського університету Тамріко Чхеїдзе закликала студентів до протесту. Стіни були завішані відповідними листівками. На цей заклик відгукнулася передусім молодь: старшокласники та студенти. Починаючи з 12 квітня 1978 року у Тбілісі розпочалися масові вуличні протести проти русифікації Грузії. Апогей протестів припав на 14 квітня, коли була призначена надзвичайна сесія Верховної Ради ГРСР, що мала затвердити проект нової конституції. Від будинку Тбіліського державного університету до будинку уряду вирушила стотисячна демонстрація, яку очолювали викладачі та студенти, а загалом переважала молодь. Демонстранти, передусім професура, проігнорували серйозні попередження Е. Шеварднадзе, який напередодні, відмовляючи їх від протестів, недвозначно нагадав про кривавий розстріл Тбіліської демонстрації 1956 року. Демонстранти несли плакати з гаслами «Рідна мова!», читали патріотичні вірші грузинських поетів. Їм вдалося прорвати міліцейські кордони та відтягнути вантажівки, що перекривали шлях. Таким чином, сесія відбувалась під грізний гуркіт тисячі голосів: «Грузинська — державна мова!». Протестанти спалили записки, передані їм депутатами з компромісною пропозицією визнати грузинську мову республіканською. Важливим досягненням було те, що хід сесії почали транслювати через репродуктори. Під цим тиском депутати вирішили залишити пункт 75 конституції ГРСР без змін, тобто визнати за грузинською мовою статус державної. Налякані депутати супроводили відповідну заяву Е. Шеварднадзе п’ятнадцятихвилинною овацією. Втім, не виключено, що частина з них була причетна до організації мітингу, хоча більшість істориків вважає протести стихійними та народними. Демонстранти почали розходитися лише після того, як Е. Шеварднадзе зачитав перед ними заяву про збереження державного статусу грузинської мови.
Грузинські події мали взірцеве значення для національних рухів у інших республіках і одночасно перестороги для номенклатури. Восени відбулися демонстрації молоді в Естонії та Литві під значно радикальнішими, ніж грузинські, гаслами. Залишилась без русифікаційної зміни відповідна стаття конституції Вірменської РСР. Натомість в Україні на площах сотні ряджених радо вітали свій рабський хомут у вигляді подарунка від земляка Л. Брежнєва, масово русифікували прізвища та відмовлялися від факультативної «рідної мови».
А ось у ГРСР масовість протестів та, напевно, шок номенклатури призвели до того, що був заарештований лише один їх учасник, кінооператор Автанділ Імнадзе (звільнений 1981 року). Влітку 1978-го досить м’які покарання винесли видатним грузинським дисидентам, керівникам Грузинської Гельсінської спілки, З. Гамсахурдіа та В. Рцхеладзе. Однак невдовзі всі провідники протестів 1978 року зазнали репресій. Незважаючи на конституційну норму, продовжилась практика русифікації освіти Грузії. Було виключено з навчального процесу історію Грузії. Тому грузини надалі мали виборювати своє право на збереження національного «я». У березні 1981 року на вимогу тисячної демонстрації студентів було поновлено на посаді професора Тбіліського університету А. Бахрадзе. Тоді ж відбулась демонстрація проти русифікації Грузії, щоправда, цього разу у складі кількох сотень осіб. 14 квітня 1981 року у храмі міста Мцхеті відбулася символічна молитва за Грузію 200 осіб, які дали клятву щорічно збиратися у храмі 14 квітня у пам’ять про події 1978 року. Вже у жовтні біля храму зібралося близько двох тисяч осіб, що протестували проти скорочення уроків грузинської мови у школах Грузії. Ці протести супроводжувалися написанням звернень за підписами багатьох авторитетних грузинів — професорів та академіків. Звичайно, не можна не згадати про трагічні події 9 квітня 1989 року (сьогодні у Грузії — День національної єдності, громадянської згоди та пам’яті за загиблими за Батьківщину), коли російські окупаційні війська, вже напевно не витримавши постійного напруження, зрештою застосували пряму силу до демонстрантів. Жертовна кров зумовила остаточне здобуття Грузією державної незалежності у тому ж квітні, але вже 1991 року, а традиція постійної боротьби дозволила не вдаватися до сумнівного твердження «Здобули державу, тепер створюємо націю». Обидва процеси відбувалися у Грузії паралельно. Не довелося грузинам і вигадувати штучної дати для Дня рідної мови, якою природно стало 14 квітня. День незалежності Грузія закономірно відзначає 26 травня, тобто на згадку про події першого проголошення державності 1918 року у вигляді Грузинської демократичної республіки.
Грузинські мовні протести та українське мовчання 1978 року унаочнили прірву між їх тогочасним становищем країн, зрусифікованою, малоросіянізованою масою українців та справді грузинськими грузинами. 1978 рік можна вважати рубіконом: точкою відліку для успішного просування Грузії на шляху до власного націєтворення та (слід сподіватися не зовсім незворотного) руху України до квазідержавного, ерзац-національного політичного утворення.
Часто звучить питання: чому Грузії вдалося відбутися як незалежній державі, а Україні — ні? У чому причина успіху грузинських реформ? Іноді відповідь шукають у суто прагматичній. Це вірно лише частково. Державність не може відбутися без ірраціонального прагнення народу до захисту аксіом національного буття, передусім мови. Це прагнення може виникнути та існувати лише у свідомості гідних людей, не обов’язково навіть високоосвічених. Безумовно, на 1978 рік українці вже були постгеноцидним народом, що майже втратив свою національну еліту. Грузинам вдалося зберегти елітарні, князівські, шляхетні традиції, попри теж серйозні втрати. Якщо ж копнути ще глибше, то варто визнати, що, напевно, занадто сприятливі кліматичні умови, а водночас і постійне втручання сусідів, створили пасивний, занадто поблажливий до ворога, психонаціональний тип українця з істотними викривленнями, найгіршим з яких є втрата екзистенційного, ірраціонального потягу до збереження власної мови та україноцентричної історичної пам’яті. Саме тому зараз багато хто вже змирився з національною катастрофою, перспективою втрати мови, шукаючи тисячі причин для того, аби виправдати свою пасивність, аніж шляхи для продовження самозахисної боротьби. Надалі доля України залежить не тільки від ступеню сили наступу «Русского мира» та глобалізації-мультикультуралізму, але й від того, хто переважить в українських колах: проповідники поглиблення і без того зруйнованих екзистенційних цінностей, матеріалісти-прагматики або національно-орієнтовані кола, переконані у силі духовних традицій, перспективності справи побудови національної держави Україна.
