Завершивши двомісячний організаційно-адміністративний марафон,
Верховна Рада одночасно підвела риску й під першим етапом підготовки до
виборів Президента України, які повинні відбутися в жовтні наступного року.
В тривалій парламентській «спікеріаді» тією чи іншою мірою були задіяні
практично всі політики, котрі вже заявили про свій намір висунути свої
кандидатури, а також ті, чия участь тільки передбачається з різною мірою
ймовірності. Майбутні кандидати вийшли на позиції, з яких вони штурмуватимуть
найвищий пост у державі. Очевидно, що якість цих позицій та їхнє взаєморозташування
багато в чому визначає стартові можливості претендентів і принципово вплине
на хід виборчої кампанії.
Ні для кого не секрет, що одним з головних чинників, які вплинули на
нерівний хід обрання нового парламентського керівництва, була позиція Президента
Леоніда Кучми, котрий категорично не бажав допустити обрання на пост Голови
лідера СПУ Олександра Мороза, оскільки останнього традиційно вважають найвірогіднішим
консолідованим кандидатом на президентство від лівої опозиції. З цієї точки
зору обрання Головою ВР Олександра Ткаченка дуже умовно можна вважати перемогою
президентської адміністрації. О. Мороз не став Головою ВР (хоча дуже цього
прагнув) і в зв’язку з цим позбувся багато чого — постійної присутності
в радіоефірі при трансляції сесійних засідань; неминучої регулярної згадки
в ЗМІ (передусім на телебаченні) і, що, можливо, найважливіше — з-під його
прямого контролю виведено апарат ВР, який давав величезні організаційні
можливості. Однак треба також враховувати, що Мороз продовжує залишатися
найвідомішим («розкрученим») лідером лівих, є втіленням їхньої перемоги
на парламентських виборах, і в цій якості все ще уявляється основним лівим
претендентом. Пост керівника парламентського комітету з питань аграрної
політики й земельних відносин на перший погляд здається не дуже престижним
стартовим майданчиком для президентської гонки, однак ця посада може послужити
важливою сполучною ланкою між соціалістами та СелПУ і використатися як
для зміцнення їхніх традиційних зв’язків, так і для відновлення цих зв’язків
у тому разі, якщо справедливі чутки про конфлікт між Морозом і Ткаченком.
Оскільки взаємостосунки нинішнього й колишнього спікерів ВР є виключно
важливими в контексті майбутніх виборів Президента України, на цьому питанні
слід зупинитися окремо. До найостаннішого часу аксіомою нашої політики
вважалося, що Олександр Миколайович у будь-якій важливій справі буде надійною
опорою Олександра Олександровича. Однак двозначна позиція О. Мороза в ході
першого голосування за кандидатурою О. Ткаченка (18 червня, 148 голосів
«за») могла серйозно розладнати їхнє партнерство. Хоча «маленькі зради»
в нашій політиці, на жаль, давно стали звичною практикою, Олександр Ткаченко,
як вважається, є одним із рідкісних винятків і реагує на такі речі дуже
хворобливо. Досить пригадати, наскільки непримиренним противником Леоніда
Кравчука став Ткаченко після своєї раптової відставки з поста міністра
сільського господарства 1992 р. З іншого боку, позицію нового Голови ВР
у питанні про президентські вибори взагалі неможливо «прорахувати» заздалегідь.
Посада розкриває перед О. Ткаченком настільки широкий спектр можливостей
впливу на ситуацію, що передбачати, нібито він уже визначився зі своїм
особистим вибором, означало б підозрювати його в необдуманому поспіху.
Найімовірніше, що новий спікер спочатку пильно стежитиме за розвитком виборчого
процесу, передбачливо не пов’язуючи себе з жодним із кандидатів.
Ще однією проблемою лівих на президентських виборах є самостійна позиція
ПСПУ. Лідер «прогресистів» Наталя Вітренко давно заявила про свою участь
у виборах-99. Враховуючи агресивно-наступальний характер Наталії Михайлівни,
а також доброзичливе ставлення до неї виконавчої влади, внаслідок чого
вона, швидше за все, не матиме проблем з ефіром, можна передбачити, що
Н. Вітренко цілком здатна сильно попсувати кров будь-якому кандидату «традиційних
лівих» (КПУ, СПУ, СелПУ) — чи то буде Петро Симоненко, чи Олександр Мороз.
Однак на початковому етапі президентської гонки лідер прогресивних соціалістів
здійснила, як мені здається, серйозну помилку, відмовившись звалити на
свої плечі парламентський комітет з соціальної політики й праці. Відмова
від керівництва «непрофільним» комітетом (претензії було пред’явлено на
комітет з економічної політики) дозволяє Вітренко гордо підкреслювати свою
«неприналежність» до парламентського керівництва, і в тактичному плані
ця поза дозволяє виглядати спочатку досить ефектно, однак стратегічно це,
безсумнівно, програш: соціальний характер комітету давав би «надсоціалістці»
виняткові можливості агітації, пропаганди й самореклами, не кажучи вже
про такий необхідний вплив на зміну соціальної політики нашої держави.
Комітет з соціальної політики й праці очолив інший політик, котрий теж
заявив про свою майбутню участь у президентських виборах, — лідер фракції
СДПУ(о) Євген Марчук. Можливо, що для колишнього керівника спецслужби природнішим
уявлялося б керувати комітетом з питань національної безпеки й оборони,
однак кризова соціально-економічна ситуація в країні робить соціальний
комітет одним із ключових і, як зазначалося вище, дає великі можливості.
Крім того, необхідно враховувати ту обставину, що в ході минулої виборчої
кампанії у справі виборів до ВР об’єднані соціал-демократи приклали немало
зусиль, щоб зарекомендувати себе саме в цій якості.
«Темною конячкою» президентської гонки залишається лідер «Громади» Павло
Лазаренко, котрий досі так і не виконав своєї обіцянки відразу після підбиття
підсумків парламентських виборів розкрити, нарешті, свої плани відносно
жовтня 1999 року. Цілком можливо, що Павло Іванович сповна задовольниться
рядом ключових комітетів, які очолили члени його фракції (в тому числі
комітети з питань бюджету і з питань боротьби з оргзлочинністю). Не виключено
також, що Лазаренку довелося коригувати свої плани в зв’язку з обранням
нового спікера, оскільки після цього відразу втратила актуальність ідея
кардинального перекроювання Конституції, що давно мусувалася (відома схема
«спікер — Мороз, прем’єр — Лазаренко»).
Ключове місце на старті виборчої кампанії посідає нинішній Президент
Леонід Кучма. До досягнень його команди, з рядом застережень, можна, як
вже говорилося, внести ослаблення «суперника №1» Мороза. Однак перспективи
самого Леоніда Даниловича аж ніяк не безхмарні. Зрозуміло, він залишається
«найпоказуванішим» з усіх відомих українських політиків, однак за наших
умов важко сказати — плюс це чи мінус. Гучна невдача на виборах НДП — «найвладнішої»
з усіх «партій влади», а також розпад «правоцентристської» коаліції у ВР
свідчать про те, що можливість виконавчої влади впливати на політичні процеси
в державі скорочується з кожним днем, як шагренева шкіра. Виборча кампанія,
яка понад рік проходитиме на фоні наростаючої кризи в суспільстві, — не
найкраща реклама. Багато що в результаті залежатиме від реальних результатів
чергового оголошеного витка «курсу реформ» — причому не від тих результатів,
які оголосять у звертаннях Президента, а від тих, які відчують на собі
українські виборці.
