Найцікавіший феномен, створений за допомогою медіа-, та шоуефектів, — прогресивно-соціалістичний кандидат у президенти Наталя Вітренко. Про те, що сплески та спади її популярності корелюються з шумовими ефектами, примножуваними або непримножуваними ЗМІ, фахівці вже говорили. Це закономірно, оскільки популізм без постійного підживлення швидко чахне. Не буду повторювати і вже сказаного про роль цієї фігури в розколі лівого електорату. Особисто мене цей розкол влаштовує, оскільки, на мій погляд, будь-який лівий реванш (комуністичний, соціалістичний, прогресивно-соціалістичний — від назви суть діагнозу не міняється) призведе країну до неминучої швидкої катастрофи. Зауважу тільки: витонченість схеми та її філігранне виконання (включаючи прямо-таки по- вахтанговськи точний добір дійових осіб) народжує гордість за наших політичних технологів. Це вам не невигадливе комуністичне страхопудало на російських президентських виборах-95. Це вже багаторівнева багатоходівка, тільки на поверхні якої для простофільної частини електорату — мегафонна риторика про закриття аеропортів (до речі, чомусь без перекриття наземних кордонів), відправку на уранові рудники новоявлених соціальних паразитів і майбутнiй перерахунок усіх матеріальних цінностей у державі (включаючи, напевно, і поголовний перепис овець і баранів на карпатських полонинах та кримській яйлі)... До речі, останнє — просто-таки снайперське попадання в соціальнi марення люмпена, в душі якого живе шариковське «все забрати і поділити». Втім, чому дивуватися — Наталя Михайлівна виявилася далеко не бездарним оратором, котрий віртуозно, немов шпагою, володіє популістською риторикою. (Ця небездарність Вітренко породжує запитання про те, що з нею робити далі. Але, гадаю, розумні люди про це завчасно подумали. Якщо ні, то про це трохи нижче).
Коротше кажучи, сценарій класний і режисерське втілення (поки) на рівні. Можна зняти капелюха перед професіоналізмом, доведеним до рівня інтелектуальної вишуканості. Хочу тільки звернути увагу на два позасценарні моменти, один із яких, тактичний, вже зіграв позитивну роль у долі феномена Вітренко, а другий, медійний, певно, може ще зіграти фатальну.
Причому, цікаво, що першим вона зобов'язана своїм конкурентам у президентських перегонах. Річ у тім, що довгий час ніхто з них, у тому числі (що найсумніше) ті, хто має для цього достатній інтелектуальний ресурс і організаційний досвід, не позиціонувалися на «ринку кандидатів» як політичні фігури, котрі ставлять своєю першочерговою метою наведення порядку в країні залізною рукою. Що, на мій погляд, і сприяло успіху вітренківської риторики про відправку винних у всіх бідах на уранові рудники. Це тим більше дивно, бо останні місяці провідні соціологічні служби у своїх опитуваннях постійно фіксували: перше, чого чекає населення від майбутнього президента — наведення порядку.
Але це не єдина помилка. Помилкою було і те, як її спробували виправити. Те, що про це заговорили майже всі кандидати, не страшно — натовп у таких випадках суто інтуїтивно з багатьох вибирає того, хто реально здатний це зробити, кому це завдання по плечу. Помилка те, як виборчі штаби спланували у часі відповідні медіаефекти. Причому, що стосуються не тільки цього пункту, а пропаганди передвиборних програм кандидатів взагалі. Справжня активність (з листівками, листами, прес-конференціями, заявами тощо) почалася десь із серпня.
Таке враження, що в штабах і без фахівців все знають. А тому ні про що їх не питають. Бо якби спитали, то вони пояснили б, що існує таке явище, як інерційність масової свідомості. І часовий лаг між впливом на нього і зміною його орієнтацій — близько трьох місяців. Що автору цих рядків якось продемонстрував за допомогою результатів соціологічних опитувань директор Інституту соціальної та політичної психології АПН Микола Слюсаревський на прикладі рейтингів попереднього прем'єра П.Лазаренка. Хоча масована публічна критика його в пресі та парламенті почалася в січні минулого року, рейтинг Лазаренка якийсь час ще продовжував підійматися. І десь тільки через три місяці відбувся обвал.
Тому як би не хотілося не засмучувати, але правда дорожче: більшість передвиборних штабних потягів почали набирати швидкість, коли вже були пройдені останні стрілки, й на повній швидкості полетіли в тупики, відкривши тим самим дорогу тим, хто своєчасно зорієнтувався...
Тепер про другий позасценарний момент, який, коли Вітренко вийде в другий тур, певно, стане для її кандидатської епопеї фатальним. Я маю на увазі бійку в парламенті, в якій мадам брала найактивнішу участь, орудуючи дамською сумочкою й не лише нею. Нагадаю: народний депутат Павло Мовчан дозволив собі фривольний натяк на адресу Наталі Вітренко та її соратника Володимира Марченка. За що останній, не виходячи з парламенту, збив Мовчана з ніг, а Наталя Михайлівна лежачому додала.
Гадаю, що саме цей відеозапис, що демонструвався поки що похапцем, здатний, якщо треба, поставити хрест на легенді про «українську залізну леді». Позаяк навіть бурхлива журналістська фантазія не дозволяє мені уявити, щоб Маргарет Тетчер билася із завсідниками палати громад британського парламенту. І якщо проаналізувати медіаефект, який відеозапис після себе залишає, то виявляється парадоксальна річ: Володимир Романович Марченко виглядає грубим мужиком, але мужиком-джентельменом, який у відповідності зі своїми уявленнями захищає честь дами, яка при цьому... поводиться далеко не як справжня леді.
Так що, хоч я й ризикую потрапити на уранові рудники разом із іншими ворогами прогресивного соціалізму, але все ж скажу. Не хочу, щоб президентом моєї країни була жінка з вченим ступенем доктора економічних наук, що б'ється в парламенті як базарна баба. Думаю, такого ж висновку дійдуть і ті, хто відеозапису ще не бачив, і кому в разі необхідності його покажуть. Потрібно буде — неодноразово.
Кажучи про медіаефекти, не можна не згадати й про політичну рекламу. Оскільки ці нотатки побіжні, зупинюся лише на декількох яскравих прикладах.
Наталя Вітренко на диво вдало скористалася тим, що з усіх кандидатів на посаду президента вона — єдина жінка. У плакат, що став класикою часів Великої Вітчизняної війни «Батьківщина-мати кличе!» вдрукувано її портрет з облагороджено-суворим виразом обличчя. У найбільш активної частини електорату — бойових пенсіонерів — він викликає відповідну реакцію на рефлекторному рівні. Сам на Ленінградськiй площі в Києві спостерігав. Але основна ізюминка не в цьому, а в тексті внизу: «За Батьківщину! За нашу і вашу Наташу!» Ізюминка в тому, що одна зі статей про неї в газеті «День», з якою Наталя Михайлівна має намір судитися, називалася «Про нашу і вашу Наташу». Ні, в чому — в чому, а у винахiдливостi й бійцівських рисах Наталі Михайлівні не відмовиш! Взагалі, я гадаю, бурхлива діяльність цієї далеко не бездарної жінки в часи її ходіння на посаду президента ще стане об'єктом уважного вивчення іміджмейкерів і політичних технологів. Хотів сказати: шкода, що за кадром опиняться ті, хто суфлював, але ж професіонали один одного знають.
Медіаефект у політичній рекламі (як i у рекламі загалом) сильно залежить від того, наскільки дотепна форма повідомлення, наскільки добре вона запам'ятовується. Олександрові Морозу вигадали на диво вдалий кліп. Тим, хто не бачив: везе селянин кавуни — пролетіла зграя чиновників і, як сарана, все пожерла; доїть жінка корову — після прольоту зграї з портфелями від корівоньки один кiстяк залишився... Наче у вулик зліталися стерв'ятники, розкривши вилоги піджаків, в будинок з назвою «Адміністрація». З'явився Дід Мороз з обличчям Олександра Мороза, дихнув холодом і чиновники-шкідники, як сарана від отрутохімікатів, поздихали, а будинок адміністрації вкрився кригою. Фінал — текстова заставка: «виМОРОЗимо паразитів!» Чудово! Шкода, тiльки, що в житті все навпаки. Ті, кого Олександр Олександрович грозився виморожувати, з вівторка, коли він здійснив свій політичний кульбіт, котрий розвалив «канівську четвірку», вечорами від радості канкан танцюють. Такий подарунок їм, мабуть, і не снився навіть в солодкому сні про довічне президентство для їхнього патрона. А взагалі політичні кульбіти безкарно не минають. Коли у вівторок політик робить заяву, абсолютно протилежну позиції, яку він займав у понеділок, то в масовій свідомості неминучий когнітивний дисонанс, внаслідок якого він частину своїх прихильників втратить. Що, я гадаю, й трапиться 31-го жовтня з Морозом, який втратив союзників ще раніше — 26-го.
Того злощасного вівторка на лівому фланзі стався ще й «аншлюс». Голова Верховної Ради Олександр Ткаченко заявив, що внаслідок усього скоєного Морозом пленум Селянської партії дозволив йому блокуватися на виборах з лідером комуністів Петром Симоненком. Чим Олександр Миколайович і пообіцяв скористатися. Ну що ж, тоді в його рекламному кліпові, виконаному, до речі, на диво ходульно, досить прізвище «Ткаченко» поміняти на «Симоненко». Нагадаю: йде стрункою колоною трудовий люд, а вздовж дороги колосяться стиглі хліби. На узбіччі стоять «нові українці» — коротко стрижені, із золотими ланцюгами, одягнуті з претензією на рекетирську моду п'ятирічної давнини. «Куди йдете?» — «Обирати свого президента Ткаченка!» — натхненно відповідають трударі. — «А ми?» — тоном покинутих сиріт запитують ті, хто стоять біля іномарки. — «А ви, — зневажливо відповідають чесні трударi, — обирайте свого!» Чорт забирай, дай Боже, щоб ці слова не стали пророчими! Відомо, що на Банковій вважають ідеальним вихід до другого туру пари «Кучма — Симоненко».
Принагідно зазначу, що ходульність рекламного кліпу Ткаченка не дисонує, якщо так можна висловитися, з медіаефектами, що продукуються цим політиком. Їхня сукупність створює імідж такого собі простакуватого в спілкуванні «дядька від землі», але з міцним селянським розумом. Це дивує, щоб не сказати — насторожує: зблизу цей політик справляє значно глибше й неоднозначніше враження як особистiсть. На мій погляд, він не з тих, кого можна з одного разу «відсканувати». Таких людей треба аналізувати протягом тривалого часового інтервалу, відстежуючи не стільки те, що вони кажуть, а те, що роблять і що з цього у них виходить. Минулий вівторок, до речі, яскравий цьому приклад. Буде Симоненко президентом чи ні — ще баба надвоє ворожила. Але що за будь-якого результату Ткаченко отримає лояльність найбільшої й досить дисциплінованої фракції комуністів, що немаловажно, щоб не бути катапультованим президентською командою з крісла спікера, — факт.
У четвер 14 жовтня, в останній згідно із законом день, коли можна було оголошувати рейтинги кандидатів, це зробили на «круглому столі» провідні соціологічні служби України. Перше місце за популярністю серед кандидатів посідає чинний президент Леонід Кучма. Не називаючи (згідно із законом) відсотків, хотів би зробити декілька зауважень.
Відсоткова кількість його прихильників, що оголошується соціологами протягом останніх місяців, чомусь не спостерігається в реальному житті. Для цього, крім найпростішого й некоректного (тому що не доведеного) щодо соціологічних служб пояснення, може бути й низка інших. Зокрема, автор готовий зробити поправку на те, що коло його особистого спілкування специфічне за поглядами й освітнім цензом. Так, але й у транспорті, й на вуличних політичних тусовках (наприклад, біля Центрального поштамту) нічого крім, м'яко кажучи, критики на адресу чинного Президента чути не доводиться. Звідки ж такий серйозний відсоток тих, хто готовий голосувати за нього в соціологічних опитуваннях? З висловлених на згаданому «круглому столі» пояснень два, на мій погляд, мають безпосереднє відношення до медіаефектів. Перше висловив представник центру СОЦИС Олександр Стегній: під час опитувань люди побоюються висловлюватися на підтримку опозиційних діячів. Дійсно, хто знає, з якою метою розпитують тебе на вулиці щодо твоїх симпатiй до людей, підступи яких постійно викриваються на державних телеканалах. Друге пояснення в розвиток першого висловив я: в той час, як опозиціонерів критикують, в електронних ЗМІ чинного Президента, внаслідок посади, яку вiн обiймає, супроводжують могутні медіаефекти. Причому, позитивного, або, в гіршому випадку, нейтрального відтінку — також не без впливу посади, але це тема окремої розмови. Так що в опитуваннях чинного Президента можуть і називати, але однозначно це ще не означає, що під час голосування він набере більше за всіх голосів. Проте я сумніваюся в чистоті експерименту, враховуючи наші традиції щодо безпосередньої організації народного волевиявлення і підрахунку результатів цього волевиявлення.
Взагалі, більшість претендентів тому так довго розгойдувалася із своїми медіаакціями, що, на мій погляд, повторила помилку Леоніда Кравчука на президентських виборах 1994 року. І він тоді, і вони зараз недооцінили Леоніда Кучму. Потрапили в те, що можна назвати «вербальною пасткою». Кучма за освітою технар і, як це часто буває з технарями, порівняно погано говорить. Але це зовсім не означає, що погано думає. Він, судячи з усього, здатний розробляти і втілювати в життя витончені схеми. Точніше, мабуть, підбирати людей, здатних це робити. Напевно, дався взнаки топ-менеджерський досвід, набутий під час роботи в ракетобудуванні.
Адже під час минулих виборів на TV стався епізод, побічний медіаефект від якого спостерігається й зараз, і який мав би застерегти претендентів на президентське крісло від недооцінки Кучми. Під час теледебатів двох претендентів поважний Леонід Кравчук заявив в обличчя Леоніду Кучмі, який прийшов до телестудії в скромному темному гольфіку під піджаком, щось на кшталт: мовляв, так навіщо Леонідові Даниловичу боротися за президентську посаду, коли він і так уже президент? І їдко уточнив — президент Союзу промисловців і підприємців. Приземлившись після прольоту на виборах, Леонід Макарович приголомшено обдивився, потім оговтався й філософськи прорік своє класичне «маємо те, що маємо». Й останні рік-півтора став з'являтися в почесному ескорті Леоніда Даниловича. Цей штрих дає ефект, що перевершує свою уявну незначність.
Злі язики стверджують, що це, зокрема, тому, що за ці роки «ми мали» кримiнальну справу, що вже благополучно скінчилася, колишнього начальника особистої охорони президента Кравчука полковника Паливоди, якого виловили в Угорщині, й «маємо» ще не закінчену справу колишнього керівника фонду «Нове покоління» Шмельова, якого виловили в Німеччині. Нагадаю, що спроба фонду випустити міжнародні облігації на астрономічну суму під заставу величезної частини держвласності України (заводів, фабрик тощо) закінчилася гучним політичним скандалом наприкінці президентства Кравчука. Ну, та чого в нас тільки злі язики не кажуть...
Взагалі, влада — дама вередлива, яка віддається тільки тому, хто, по-перше, в змозі її взяти, а, по-друге, втримати. Леонід Кучма 1994 року її взяв. Всім, хто починав з ним боротьбу за президентське крісло, про це треба було б пам'ятати. Причому, взяв за умов, коли його противник значно перевершував його за основними ресурсами. При органiзацiї нинiшньої президентської кампанiї вiн, думаю, зробив належні висновки з помилок свого попередника на президентській посаді. До речі, з часів УНР то був перший випадок легітимної передачi політичному противнику вищої державної влади в Україні в ХХ столітті. Цей рядок на сторінки історії вже вписано. Але взагалі, місце Леоніда Кучми в історії визначиться, крім небувалого економічного спаду за роки його правління й зафіксованими міжнародною громадськістю рекордами України в галузі корупції, ще й тим, наскільки легітимно він спробує цю владу втримати. Або наскільки легітимно віддасть через 2—3 тижні.
P.S. Якщо у когось виникли сумніви щодо демократичності й законності проходження самої процедури виборів у нашій країні, за що безпосередньо відповідає Центрвиборчком, то її голова Михайло Рябець їх розвіяв. З телеекранів він нещодавно публічно заявив, що ЦВК до проведення виборів готова. Якщо хтось йому не повірив, то нагадаю, що під час парламентських виборів-98 ЦВК, очолювана тим же паном Рябцем, виявила неабияку завзятість і принциповість. Тоді оголошенню результатів стало на заваді те, що якась дільнична виборча комісія в Одесі не надала своєчасно бюлетенів. Почали телефонувати — там жодний телефон не відповідає. Двi доби, не покладаючи рук, дзвонили в Одесу, до якої на хорошій машині п'ять годин ходу, і, зрештою, все ж таки додзвонилися. І правильно все підрахували, й результати оприлюднили...
