ХХ століття — всупереч прогнозам багатьох філософів та істориків — стало добою національних рухів та національного відродження, котре охопило (зовсім не раптово й небезпідставно) усі без винятку континенти Землі. Саме цінності та почуття найрізноманітніших спільнот людства стали тією силою, яку не врахували основоположники марксистського вчення (згадаймо «Маніфест Комуністичної партії» з його знаменитим гаслом: «Пролетарі не мають Вітчизни»), о яку розбилися пророцтва ідеологів «світової революції» й, зовсім не виключено, розіб’ються ще — принаймні частково — плани ультраглобалізаторів, яким здається, що вони вже визначили майбутнє цілого людства зараз, у ХХІ столітті.
З іншого боку, нацизм, фашизм, расизм, усі інші тоталітарні, тиранічні та людиноненависницькі доктрини недалекого минулого завжди спекулювали й паразитували саме на національних почуттях людей, перетворюючи ці почуття на комплекс злобної та сліпої ненависті до «чужих», «ворожих», «нижчих» та «неповноцінних народів». Але ж істиною (вистражданою людством справді у небачених муках) є те, що кожен — без винятку — народ є скарбом нашої планети, окрасою світової цивілізації, багатство культури людства — це багатство націй, які цю культуру утворюють. Це повною мірою стосується і України, історії та культури її народу, нашої національної ідеї. Якого вигляду має набути ця ідея в умовах глобалізації ІІІ тисячоліття, в контексті історичного досвіду України та Європи загалом? Чи є національна ідея умоглядною абстракцією чи — навпаки — цілком конкретним і реальним соціальним проектом? Як виглядає національна ідея та ідея суспільного прогресу в спадщині та творах видатних мислителів України? Про це кореспонденту «Дня» розповів видатний український філософ, професор, доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, постійний автор і друг нашої газети Сергій Борисович КРИМСЬКИЙ.
— Вельмишановний Сергію Борисовичу! Ймовірно, почати розмову на цю тему варто з такого запитання. Чому майже за два десятиріччя існування незалежної України і, відповідно, обговорення української національної ідеї фахівці та широкий загал — учасники обговорення — не досягли якихось певних результатів, і, отже, ця проблема залишається без відповіді — принаймні у чітко сформульованому вигляді? Яка ваша думка?
— Треба зазначити, що відповідь на вказану вами проблемну ситуацію буде водночас і розв’язанням її. Річ у тім, що українська національна ідея дуже часто розуміється як та чи інша ідеологічна концепція, тобто трактується в дусі певних абстракцій. Тут дається взнаки уявлення про національну ідею як чисто філософський концепт, який може втілювати різні думки, пропозиції та уявлення. Насправді ж, як нам здається, національна ідея — це культурний екстракт історії нації, це проблема національної соціальності, яка характеризує не просто концептуальні побудови, а імперативи, що визначаються історичним досвідом. Національна ідея — це насамперед соціальний проект, про який можна говорити в міру його реалізації, в міру його відповідності суспільному розвитку того чи іншого етносу, певному типу соціальності.
Із такою соціальністю лідера індустріального світу була пов’язана, наприклад, національна стратегія Англії. У свою чергу національна стратегія Німеччини визначалася геополітичним затвердженням Германської імперії, історичною базою якої вважалася імперія Карла Великого. Французька нація проектувала себе як культурного лідера європейської цивілізації. Іспанська та італійська національні стратегії пов’язувалися із соціальними стратегіями папства, Католицької церкви взагалі.
Ідеали російської нації характеризувалися соціальними претензіями євразійства з його візантійською спадкоємністю «Третього Риму».
— Очевидно, доречно буде зараз перейти до України, до її національних ідеалів, котрі історично формувались у тісній взаємодії з європейською культурою...
— Імперативи розвитку української нації пов’язувалися ще з часів Сковороди (XVIII століття) з «Республікою Духу» (за його власним висловом) — проектом, який історично поповнювався цивілізаційним змістом у ході прилучення України до соціального та наукового прогресу. Важливо пам’ятати, що жодна країна не виходила з кризових ситуацій тільки завдяки матеріальним чинникам. Тут головну роль відігравали соціальні потреби державотворення та релігійного розвитку. Якщо ж говорити про вітчизняну історію, то з початком епохи Руїни (60-ті роки ХVII століття) розвиток української нації характеризувався двоєдністю завдань. Одне з них диктувалося військовим захистом гетьманської держави, а інше — усвідомленням недостатності «військово-кіннотного» розв’язання проблем національного життя. Це завдання вимагало долучення до європейського культурного руху, світової культури як такої.
У результаті на зміну пропаганді мови як «меча духовного» (за висловом Лазаря Барановича) приходить велика культурна реформа українського життя, яка розроблялася Петром Могилою, Феофаном Прокоповичем, Мелетієм Смотрицьким, Сильвестром Косовим, Касіяном Саковичем та К. Транквіліоном Ставровецьким. Ця реформа передбачала синтез східнослов’янської та європейської культури, залучення латинської вченості й перехід на західноєвропейські програми освіти. Втіленням цього проекту і стала Києво-Могилянська академія та численні братські школи (не лише в Києві, а й у Луцьку, Львові, інших містах). Українські спудеї увійшли до складу великого європейського братства вагантів, вони навчалися, переходячи з одного університету до іншого — у просторі всієї Європи. Так, за документальними дослідженнями, що були здійснені Валерією Нічик, у списку учасників семінарів Канта числилися 100 київських бурсаків; відомо також, що на мармуровій дошці Болонської музичної академії ім’я Максима Березовського, який був нагороджений золотою медаллю цієї академії, стояло поряд з медалістом Вольфгангом Амадеєм Моцартом. Отже, культурна трансформація української нації на базі набуття світового досвіду і визначала проект національного відродження України.
— Але ж, напевно, були і вітчизняні національні імпульси?
— Звичайно, те, про що я говорив, не значить, що національне відродження зводилось до засвоєння іноземного досвіду. Як відомо, воно передбачало врахування духовних традицій власного народу. Таке завдання було розв’язане Петром Могилою, який у XVII ст., окрім усього іншого, зробив дуже важливу річ: він систематизував усі свята українців та легітимізував їх у такий спосіб, яким українці користуються й досі.
Україною був засвоєний світовий досвід барокової культури, яка претендувала на синтез всього європейського простору містобудування, — від Лісабона до Полтави. Цьому синтезу перешкоджала контрреформація, яка заперечувала ренесансний досвід звеличення людини песимістичним, трагічним тлумаченням барокової свідомості. І тільки в Україні та Німеччині, що переживали національний підйом, виробилось розуміння барокової людини як національного героя, вождя, пророка. Прикладом тут може бути лицарське прославлення Івана Мазепи як репрезентанта української нації.
— Проте, як вчить історія, немає нічого незмінного, вічного, даного раз і назавжди... Очевидно, зазнавала певних змін і національна ідея?
— У подальшому розвитку національної свідомості провідну роль почала відігравати ідея соціально-технічного прогресу. Тут насамперед треба згадати патетичну оцінку Тарасом Шевченком технічних досягнень Уатта та технічного перевороту, який почався з відкриттям парової машини. Нагадаю його слова із «Щоденника» («Журналу»): «Великий Фультон! И великий Уатт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей нашей планете ваше колоссальное гениальное дитя. Мое пророчество несомненно. Молю только многотерпеливого Господа умалить малую часть своего бездушного терпения» (запис від 27 серпня 1857 року).
Доречно відзначити в цей період науковий універсалізм Івана Франка та його фундаментальну працю, що присвячена філософії поступу, ролі науки в національному розвитку («Що таке поступ?»). Така оцінка науки та прогресу в цей час визначається роботами Остапа Терлецького та численними пропагандистськими статтями Івана Федоровича, Ганевича та інших галицьких інтелігентів.
При Віденському університеті створюється українське угруповання «Січ», що видавало українську літературу та стимулювало дослідницькі роботи в галузі природознавства. Один із головних діячів «Січі», Іван Пулюй, прославився відкриттям апаратури (зокрема, катодної лампи), за допомогою якої було відкрите рентгенівське проміння. Водночас одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства — Миколою Гулаком — було видано монографію «Опыт геометрии о четырех измерениях», яка стала першим у Європі дослідженням багатовимірної геометрії. Ця робота торувала шлях до сприйняття просторово-часових уявлень релятивістської механіки. Більше того, українським вченим Юрієм Кондратюком було обчислено місячну орбіту польоту реактивних апаратів, якими скористались, за визнанням НАСА, американські вчені при польоті на супутник Землі. Не можна оминути і створення сином українського поета Павла Грабовського Борисом телесистем, що здатні передавати зображення рухомих об’єктів. А першому показу в Парижі фільму братів Люм’єр передували (у 1903 р.) два кіносеанси в Одесі. Отже, українська культура виявила здатність не тільки засвоювати найновіші досягнення цивілізації, а й створювати їх.
— Який же висновок можна зробити, підсумовуючи історичний досвід формування та розвитку української національної самосвідомості?
— Аналіз чинників історичного розвитку України дозволяє стверджувати, що її національна ідея визначається завданням — стати суб’єктом сучасного цивілізаційного процесу (вище ми показали, що це можна зробити і було вже зроблено) і тим самим брати участь у майбутньотворенні людства. Оце і є головний висновок.
