Досі в Україні йдуть дискусії щодо питання запровадження графи «національність» у паспорті. Хоча в країні вистачає проблем, питання національності в постгеноцидному українському суспільстві, де століттями тривала дискримінація українців та деяких інших етносів, не може не бути дражливим.
Для того, щоб дати відповідь на питання доцільності такого кроку, треба розглянути його мотиви.
Супротивники запровадження графи «національність» стверджують, що він погіршить якість і змістовність політичних дискусій в Україні, переведе їх у деструктивне русло змагання ідентичностей. Мовляв, замість того, аби зосередитися на збільшенні конкурентоздатності країни, в країні представники різних етносів шукатимуть ворогів.
Крім того, на думку супротивників запровадження графи «національність» у паспорті, таке запровадження підважить формування загальнонаціональної ідентичності та політичної нації в Україні, створить додаткові підстави для регіонального сепаратизму та лояльності представників окремих етносів до іноземних держав, звідки походять їхні предки або їхня частина.
Супротивники графи «національність» слушно стверджують, що традиційні суперечності між «сходом» та «заходом» України не мали згубних наслідків значною мірою тому, що у нас ніколи не було чіткого маркеру, який би відділяв два регіони. Тому, мовляв, не слід його загострювати.
З іншого боку, прихильники запровадження графи «національність» стверджують, що на більшій частині такого загострення й не буде. Мовляв, справді, на Сході і Півдні більша частка етнічних меншин. Але ніде крім Криму і лічених районів Донбасу вони не становлять більшості. Тим більше, що, як запевняють прихильники запровадження «національної» графи, таке запровадження графи «національність» буде саме задля того, щоб дотримуватися прав усіх національних груп згідно з їхньою пропорцією серед населення.
На думку прихильників запровадження національної графи в паспорті, таке запровадження гальванізує не лише ідентичності етнічних меншин, але й українську ідентичність більшості населення, яка все ще перебуває під дуже серйозним асиміляторським пресингом. За даними соціолога Олександра Вишняка, протягом останніх 15 років на 5—7 % скоротилася кількість людей, які використовують виключно українську мову і на стільки ж зросла кількість тих, хто використовує переважно російську. Тому, мовляв, графа у паспорті змусить українців усвідомити свої власні права. У той же час, слід враховувати й той факт, що графа у паспорті в СРСР не завадила колосальній русифікації українців, коли, приміром, всього лише за кількадесят років кількість мешканців, що визнавали українську мову рідною, на Харківщині скоротилася майже вдвічі — з понад 82 до ледь більше 50% у 1989 р.
Крім того, прихильники запровадження графи «національність» у паспорті вважають, що це допоможе подолати дискримінацію певних етнічних груп, і, зокрема, українців, на присутність у вищих органах державної влади та деяких місцевих.
Назагал, в тезах і прихильників, і супротивників чимало раціонального. Справді, відмінність, яка розділяє Центрально-Західну і Південно-Східну частину України має виключно ментальний характер, а не глибший етнічний чи історичний. Ця різниця — в товщині радянських нашарувань, які в різній мірі присутні і на Сході, і на Заході, і в Центрі країни. Ці нашарування природно товщі там, де переважав пролетаріат та була відсутня національна інтелігенція.
Українцям не потрібна дискримінація іншомовних чи іноетнічних. Несправедливість і похідна від неї ненависть — речі, які роз’їдають країну. Це ми можемо дуже добре бачити на прикладі наших сусідів. Що українцям справді потрібно — то це припинення власної дискримінації.
Адже закон про знищення державного статусу української мови приймається в умовах, коли лише чверть ефіру, 30% газет, 17% книг і 10% журналів в Україні — українською. Це не що інше, як дискримінація українців.
Влада навмисне перенесла теми мови на рівень місцевих рад, аби дробити і сварити народ. Не треба їй у тому допомагати.
Тому, якщо в запровадженні графи «національність» є хоч якийсь ризик виникнення дискримінації будь-де на території України, цей ризик треба стовідсотково зняти.
Сьогодні, в умовах деструктивної ролі державних інституцій, дуже важливо для всіх мешканців Заходу й Сходу, Півдня й Центру, тих, хто вважає Україну своєю Батьківщиною — не розсваритися. І не підігрувати тим, хто хоче нас розсварити.
Ми всі повинні цінувати і зберегти той факт, що в Україні майже повністю відсутні прояви екстремізму та національної нетерпимості. Як писав дослідник Запоріжжя Дмитро Яворницький, щоб прийти на Січ, не обов’язково було бути українцем. Потрібно було лише бути християнином і знати українську мову. Здатність до добровільного прийому до українського народу представників інших етносів — велике щастя для морального здоров’я нації, що досі убезпечує нас від внутрішніх конфліктів, як би їх дехто не намагався роздмухати.
Якщо у питанні запровадження графи «національність» є ризик для формування й цілісності української політичної нації — цей ризик теж слід максимально усунути термінологічними уточненнями.
Національне питання вирішити просто. Треба лише до кінця усвідомити дві речі. Перша — наша країна називається Україною. І друга — «політичні» українці — це всі, хто вважає Україну своєю Батьківщиною, і хто має, виходячи з цього, всі права, в тому числі, право говорити і навчатися тією мовою, якою вони хочуть.
Питання «національності» в паспортах якщо й треба вирішувати, то дуже і дуже обережно.
По-перше, етнічна ідентичність в паспорті має звучати виключно так, щоб підсилювати загальноукраїнську ідентичність. Визначальним для ідентичності має стати місце народження. Адже відсоток людей, народжених в Україні, постійно зростає. Опитування громадської думки, проведене Інститутом Горшеніна, показує, що 87,5% населення вважають Україну своєю Батьківщиною, тоді як лише 7,5% вважають своєю Батьківщиною Росію (і більшість цих людей — пенсіонери, що живуть у Криму).
Нам усім треба цінувати і той факт, що представники етнічних груп, які приїхали з-за кордону, і які народилися в Україні (кількість перших має тенденцію до зменшення, а других — до збільшення) — це дві чималі різниці. Ця різниця проявляється у найголовніших питаннях для існування держави — в політичній культурі і лояльності. Лояльність до держави на нинішньому етапі для України важливіше ніж якісь маркерні етнографічні ознаки.
Соціологія підтверджує, що молоде покоління в регіонах з численним російським населенням переважною мірою вважає Україну своєю Батьківщиною.
Тому для народжених в Україні в паспорті доцільно писати не «єврей», «росіянин», «молдованин», а «українець єврейського походження», «українець російського походження», «українець молдовського походження». Це буде ліберальніше у порівнянні з паспортами більшості держав, де «національність» може бути лише одна — за іменем цих держав.
По-друге, крім того, кожен повинен мати безумовне право не вказувати своє етнічне походження, і примушувати його до цього має бути суворо заборонено.
Кожен рік життя в українській державі, кожне нове покоління має сприяти, щоб держава ставала ціліснішою.
Найголовніше, щоб в Україні спостерігався консенсус по ключових питаннях національної єдності. Нині пропорцією в приблизно 4 проти 1 громадяни підтримують незалежність і 3 проти 1 — унітарність країни. Тому дуже важливо різними ініціативами не зруйнувати, а постійно підсилювати цей консенсус.
Проросійські міністри й депутати свідомо і небезкорисливо стимулюють розкол в країні за регіональною, мовною, етнічною і релігійною ознаками. Роблять це абсолютно не криючись, Табачник і Колесніченко не дадуть збрехати. Україну колять на галичан, східняків і т. д. Колять не з любові до східняків, а від ненависті до українців як таких. Просто, розколовши і розваривши народ, його легше здолати.
Дуже погано, що тези про розкол країни подекуди підхоплюються і за межами інформпростору, контрольованого іншою державою. Бо ж для декого розмови про смерть своєї країни піднімають уявлення про свій масштаб і самооцінку.
У питанні двомовності України часто свідомо чи несвідомо нехтують фактом, що її наявність не заважає порозумінню, оскільки населення кількістю, близькою до 100%, розуміє і українську, і російську. При цьому ідентичність може цілком не залежати від мови. Тому виділення всіх російськомовних громадян України в окрему спільність — цілком штучне.
Ще більше штучно називати всіх російськомовних «людьми російської культури». Це такий же перегин, як називати всіх індусів англійцями.
Це вже не кажучи про те, що дві третини населення України вважають рідною українську.
Найцікавішим є науково підтвердження відкриття, що «білінгви», тобто діти, які говорять двома мовами, є розумово розвиненішими, ніж їхні одномовні однолітки. За даними науковців, «білінгви мають більш розвинену пам’ять, гнучке мислення, здатні на більш оригінальні рішення», а також краще розпізнають брехню. Україномовні цьому білінгвізмові вже навчені, може час вчитися розрізняти брехню й російськомовним?
Ключовою підставою розколу України представляють електоральну географія. Електоральна карта України справді проходить по колишніх кордонах Київської Русі зі Степом.
Але при цьому нехтується той факт, що якби електоральна географія була підставою розколу, то в світі навряд чи існувала б хоча б одна демократична країна з тих, які існують сьогодні.
Південь і Північ США голосують зовсім по-різному, як і Схід і Захід Німеччини, Південь і Північ Італії, Південь і Північ Британії. І що?
Між тим, для розколу України менше об’єктивних підстав, ніж для більшості названих держав.
З 1240 року, часу оборони Києва від монголо-татар Дмитром, воєводою Данила Галицького, українці Західної і Східної України лише епізодично входили до єдиної своєї держави.
Проте ідея єдності пережила століття. Богдан Хмельницький під час визвольних змагань 1648—1657 років сказав, що його мета — звільнення всіх українських земель «доки мова руського люду сягає», тоді це було майже по Люблін. Між тим, висадившись в Америці, англійці, валлійці і шотландці вже через пару поколінь перестали вважати себе британцями.
Проживши всього лише 45 років в різних німецьких державах, східні й західні німці досі не можуть звикнути один до одного. Натомість українці, які з глибокого Середньовіччя не жили в своїй державі, століттями не мали скільки-небудь цілісного економічного, політичного, інформаційного простору, через сім віків оголосили про возз’єднання, і в часи миру і процвітання, а в роки хаосу і війни.
Попри сім століть іноземних впливів, штучного витравлювання національного духу загарбниками, українці Заходу і Сходу України не переставали вважати себе одним народом.
Історики знають, що Україна має унікальну для Європи тяглість історико-державної єдності території. Як кажуть, держава «добре скроєна».
Щонайменше дві з половиною тисячі років, як Україна становить собою цілісний територіальний організм. Тобто ранні державні утворення на території України практично вкладалися в межі сучасних кордонів України. У цьому питанні із сучасних європейських народів з Україною може змагатися хіба що Греція.
Водночас, поважати права інших може лише той, хто добре знає свої власні.
У кошового Запорізької Січі Івана Сірка була приказка: «Хто сів поряд — той брат, хто сів зверху, той проклят». Нинішнім апологетам дискримінації українців на їхній власній Батьківщині корисно було б запам’ятати цю фразу.
Коли дехто говорить, що в Україні в окремих регіонах «завжди» говорили російською, то треба розуміти, що тривалість цього «завжди», як правило, 50—70 років. Україна, яка свого часу вступила в союз з Московією як не завойована країна, зазнала такого культурно-національного нищення, як, напевне, жоден інший сучасний народ Європи. Трьохсотлітній тиск на українську ідентичність, включно з масовими убивствами, переселеннями, голодоморами, винищенням еліти, й закінчуючи спаленням книжок та заборонами на будь-яку письмову чи культурну діяльність українською мовою, призвели до потрапляння української мови в гетто на більшій частині території України й створення в СРСР, особливо на пізньому його етапі, атмосфери протегованого державними органами глуму з усього українського.
Один з нинішніх «регіоналів» Анатолій Близнюк розповідав: «Я тогда еще пацаном был. Бегаю, и на украинском языке разговариваю. А завуч меня за ухо: — Молодой человек. Вы в какой школе учитесь? — В русской. — Ну, если я еще раз услышу, что вы будете говорить на украинском языке, вон за пять километров есть школа украинская, вот туда вы пойдете».
У цивілізованому світі такі ситуації виправляються «позитивною дискримінацією».
Намагаючись сказати українцям, що «вас тут не стояло», шовіністичні політики потрапляють у власну пастку. Адже нині існує беззаперечний факт — територія областей з переважанням української мови разюче співпадає з кордонами Київської Русі.
І поділ зовсім не на міфічний «Схід» і «Захід», а на україномовну «Північ» як Правобережну, так і Лівобережну, заселену слов’янами з давніх давен, і територіями «Півдня» з відносно нещодавньою колонізацією (але й там українська колонізація почалася за кілька століть до російської). Приклад тому — переназивання царями «Новоросією» земель, відібраних у Війська Запорізького.
Факт є фактом. Українська державна організація — Запорізька Січ — першою контролювала більшість нинішніх областей Півдня і Сходу України (починаючи з Миколаївської й закінчуючи частиною Луганської) за кілька століть до того, як там з’явилися перші вихідці з Московії.
Перша зафіксована в історичних джерелах українська колонізація на Донеччині мала місце вже в кінці XV століття. Біля самого гирла Кальміусу над Азовським морем близько 1500 року виник запорозький зимівник (тобто постійне поселення) з назвою Домаха, який пізніше став зватися Кальміусом — центром Кальміуської паланки Війська Запорізького.
Тим часом ще й у XVII столітті Засічна лінія (мережа оборонних споруд проти кримських татар на шляху до Москви) проходила біля Тули (менше ніж за 200 кілометрів від Москви).
Землі Запорозької Січі у ХVI—XVII століттях сягали на сході до річки Дон. У грамоті польського короля Стефана Баторія від 9 квітня 1582 року східні межі запорозьких земель визнаються «з верхів’їв річки Орелі на верхів’я Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону».
Це підтвердив і гетьман України Богдан Хмельницький універсалом від 15 січня 1656, де ці межі окреслено «від самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського козаки запорозькі свої зимівники мали». В Універсалі зазначалося: «...те все щоб непорушно навіки при козаках запорізьких лишилося». Кальміуська паланка була найбільшою у Війську Запорізькому й охоплювала до середини XVIII століття, крім сучасної Донецької, також частини Запорізької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської й Ростовської областей Росії та нараховувала більше 300 запорізьких зимівників.
У XVII столітті із зимовників та хуторів у Олександрівському урочищі на місці сучасного Донецька виросла козацька слобода. Нижче по течії Кальміусу козак Мандрика заклав зимівник, зародок сучасного селища Мандрикине. Ясенувате (нині містечко на Донеччині) — давнє поселення запорізьких козаків, засноване 1690 році.
Водночас, ще в середині XV століття одеське Причорномор’я належало до Великого князівства Литовського і залежного від нього Київського князівства, не кажучи вже про Олешки, Тмутарокань, Білу Вежу та інші українські землі.
Перша мова, яка почала лунати після половецької на Донеччині, як і на всьому Півдні України — українська. Один із куренів Запорізької Січі називався Дінським. До нього записувалися козаки, вихідці з-над Дону. А коли частину запорожців 1794 року було виселено на Кубань, там вони заснували станицю, яка й донині російською мовою звучить чудернацько — «Динская» (нині райцентр). Тож, якою мовою говорили донеччани?
Для прикладу, у 1932 в Донбасі із 2239 загальноосвітніх шкіл 1769 були з українською мовою викладання, що становило 79% шкіл, а 207 працювали російською та російською й українською мовами. А вже станом на 1989 з 1217 шкіл Донеччини з українською мовою навчання лишилося тільки 105 або 8,7%, та й то дрібних сільських шкіл, тобто в області відсоток учнів, що навчалися українською, наближався до нуля.
Усе це говориться зовсім не для того, щоб доводити перед співвітчизниками вищість українців, адже для української національної психології є мало що огидніше за обмеження прав за національною ознакою. А лише задля того, щоб українцям не доводили їхню нижчість.
